— До двадцяти тобі точно не дожити! — брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

— Що за дурниці ти верзеш! — кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував напрочуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталось.

— Ладен побитися об заклад!

— Я лише можу закластися, що проживу довше, — відказував я. — Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

— Згода! — І з бездушністю юності приятель додавав: — От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею — і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота діймала мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.

На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. І поширений ідеал краси у грецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливим, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного і, розминувшись, полинуть врізнобіч — у пустку.

Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» — парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала…

Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта — безрадісною.

Малим я трохи слабував на груди, отож лікарі заборонили мені великі дози ультрафіолетового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Порушення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.

А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не відповідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в А. Я раптом похопився, що сам-самісінький на стрімчаку.

Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це заняття швидко набридло, бо вони чекали чогось цікавішого. Тут нагодилася служниця — кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та оскільки я вередливо відмовився, забрала лише брата з сестричкою, полишивши мене самого.

Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, суворі, мов у пророків, постаті. Їхні м’язи були блакитнувато-білі, мов алебастр.

Довкола ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега та рибалок на суденцях, що нерішуче завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише інколи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах — то вітерець над морем грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька. Загрозливо вигнута вперед хвиля надбігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи для рятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість вже точилася далі і, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, показуючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег.

Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, у ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’являлися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники і застигають у безрусі краби.

До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя — мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю — бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі — власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючися від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююся на нього й насолоджуюсь самотністю (яка для нього була, скоріш за все, несвідомим почуттям), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.

Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. От тільки тіло в мене було недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.

… З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок — хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. І тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роздиматися ніздрі, палюче літнє проміння, від якого вилискувала й свербіла шкіра, і цілковита пустка навколо, і я не встояв перед давньою «поганою звичкою» просто під блакиттю неба. Тільки цього разу до цього спонукали мої власні пахви.

… Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки неприємно липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком розбита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.

… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею — черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.

І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.