– Тут нема начальників. Ми військовий підрозділ. Є командир, і є бійці.

Коломієць говорив так, бо ще не визначився, як реагувати на ситуацію. Поки микитив, Зубов, котрий сидів навпроти, подався трохи вперед:

– Не бзди, начальнику…

– Товариш командир, – машинально поправив Коломієць. – І відставити словечки.

– А то ти їх не знаєш. Одну баланду жерли, командире. А цілок тут нема, самі мужики.

– Проїхали. Кажи.

– Скажу. Я Попа, командире, з літака сам викину, – серйозним тоном пообіцяв Зуб. – Піп, ти мене добре почув?

– Як ти мене викинеш, Зубе? – той ураз трошки осмілів. – Я тобі не мішок картоплі. І не чемодан із бану [20].

– Думаєш, назад полетиш?

– Страшно, – признався Піп. – Розіб’юся. Грохнуся об землю – і хана.

– Отак – не страшно? – Зубов спокійно витягнув з кишені ТТ, зняв із запобіжника.

– Не стрельнеш.

– Хто тобі сказав? Ти мене знаєш, Піп.

– Начальнику… командире, скажи йому.

– А що сказати? – Коломієць ураз зрозумів, що, сам того не бажаючи, узяв бік Зубова. – За язика тебе ніхто не тягнув. Або стрибаєш, або…

Він запнувся. Виглядало, зараз дозволить стріляти в боягуза просто тут, над землею. Та відповідь знайшлася негайно, і, говорячи, Максим щиро вірив у власні слова:

– Відмову стрибати вважатиму дезертирством. Боягузтво, Ігумнов, теж прирівнюється до зради. Закон воєнного часу. Зубов нічого не зробить, я забороняю своїм наказом. Даною мені владою розстріляю тебе сам. Труп скинемо з літака, спишемо на бойові втрати в разі чого, – перевівши погляд на Зуба, мовив коротко: – Ховай зброю.

Знизавши плечима, той прибрав пістолет. Повисла напружена тиша, яку порушувало голосне сопіння Попа. Лампи на стінах пасажирського відсіку світили тьмяно, та навіть при такому освітленні Коломієць побачив крапельки поту, що рясно вкрили обличчя Ігумнова. Він витерся, почав соватися на місці, ненароком штовхнувши найближчого до себе Князя. Нарешті наважився щось сказати, вже розкрив рота. Але тут із кабіни пілота визирнув бортовий стрілець, кинув на диверсантів підозрілий погляд, зупинив його на Максимові, попередив:

– Ну так, ми на місці. У смислі, над місцем. Літати довго не можемо, знизу смалити почнуть. Тому вперед.

Повертатися не квапився, і Коломієць, підвівшись, не без зусиль відчинив двері бортового люка. Усередину тут же увірвався вітер, загуло. Піп мимоволі сахнувся, влипнув спиною в стіну. Зараз на нього дивилися всі, включно з бортстрільцем, – там, у кабіні, суперечку могли чути або він сам зрозумів, у кому найбільша проблема.

– Ану, – кивнув Коломієць на холодну чорну пройму. – Перший пішов.

– Я?

– Ти. Ми за тобою. За що треба смикнути, тобі показали. Уперед.

Ігумнов покрутив головою, немов шукаючи підтримки серед інших. Савка Болотов демонстративно відвернувся, Князєв, навпаки, свердлив поглядом. Бажаючи повністю заволодіти ініціативою, Максим випростався, глянув на Зубова:

– Викидайте його. На раз-два.

– Узяли, Князю, – той теж підвівся, трошки нагнувши голову та ступивши вперед, поправивши при цьому парашутні лямки.

Ніби давно чекаючи команди, Князєв відірвав зад від лавки, розпрямився.

Тепер на Ігумнова насувалися з усіх боків.

Літак завершив перше коло над потрібним квадратом.

– Пішов, – повторив Коломієць.

Товаришів Піп боявся більше, ніж темної безодні, позадкував, ступив до краю люка, зиркнув через плече. Міг би стояти так довго, але варто було Зубові зробити півкроку до нього – і, підбадьоривши себе криком, Ігумнов вивалився назовні.

Літак почав заходити на нове коло.

– Другий пішов! – наказав Коломієць.

Якщо Болотов боявся, з його вигляду цього ніхто не помітив. Він вистрибнув, немов бовкнув із крутого берега в глибокий ставок, легенько розбігшись. Майже відразу, не чекаючи команди, спокійно, навіть із гідністю, немов виправдовуючи прізвисько, назовні вийшов Князь.

– Тепер ти, командире.

Зуб посміхнувся кутиком рота. Бортовий стрілець перевів погляд із підлеглого на старшого.

І, попри напруженість моменту, Коломієць зрозумів: злочинцеві вдалося втягнути кулеметника у власну маленьку гру.

Слід визнати, цієї миті Дмитро Зубов банкував²¹.

²¹Банкувати – розпоряджатися, володіти ситуацією, тримати ініціативу (жарг.).

Так це називається в блатного контингенту, з яким він мав справу третину життя.

– До зустрічі, – більше Максим нічого не зміг придумати, тож, аби покінчити з цим, махнув правицею й ступив у порожнечу, мимоволі заплющивши очі.

Відчуття охопили незнайомі, чи, точніше, давно забуті. Спершу – холод і жах, тут же – вільне падіння, що перейшло в політ, у вухах загув вітер. Розкинувши руки, Коломієць спробував на коротку мить уявити себе птахом. Вистачило справді ненадовго, бо спрацював інстинкт самозбереження – рука почала судомно шукати рятівне кільце. Ураз здалося – його нема, саме цей парашут виявився бракованим, зіпсованим, навмисне підсунули такий, так задумано, його вирішили ліквідувати єзуїтським способом. Та поки ці думки бігли наввипередки, пальці вже знайшли, що треба, учепилися, рвонули.

Смикнуло.

Над головою розкрився білий купол.

Максим зависнув між небом і землею, падіння вповільнилося, зробилося м’яким.

Ліворуч та праворуч у на диво зоряному червневому небі майже синхронно виникло ще два куполи. Нижче майорів третій. Більше нічого й нікого Коломієць не бачив.

Над ними пролетів, стрімко віддаляючись, літак.

А ще за якийсь час верхівки дерев почали стрімко наближатися, і Максим злякався – уявив, як нахромиться знизу на товсту гілку, тож знову заплющив очі.

Зашурхотіло, гілля обшмагало з усіх боків. Устиг згрупуватися, таки дався взнаки попередній досвід, усе ж тринадцять стрибків.

І приземлився, відразу завалившись на бік та міцно тримаючи стропи.

Трохи поволочило, та дерева загальмували, зупинився.

Коломієць звівся на ноги, звільнився від парашута. Тепер треба прикопати, але з цим він поки не поспішав. Завмер, услуховуючись та вдивляючись у лісову темряву. Рух почув позад себе, ішли сміливо, значить, свої. Але, розвертаючись, Максим усе одно витягнув пістолет, скинув запобіжник.

– Хто? – почулося з-за дерев.

Коломієць опустив зброю, упізнавши голос Зубова. За мить він уже вийшов із-за кущів. Очі потроху звикали до темряви, до того ж ніч видалася місячною, і Максим мимоволі звернув увагу – той рухається з хижацькою пластикою. Ніколи в житті не бачивши левів, тигрів та навіть живих вовків, Коломієць школярем читав книжки про полювання та мисливців. Може, їхні автори так само ніколи не бачили хижих звірів у натурі, проте описували їхні рухи майстерно, аж вірилося, що саме так і є.

– З приземленням, начальнику, – Зубов намагався говорити пошепки.

– Ми домовилися, товариш командир.

– Кому це тепер цікаво.

– Не розумію…

Із темряви почулися нові звуки, Зуб легенько свиснув. Один за одним виринули Савка й Князь, причому бандит, значно сильніший за вбивцю коханки, волочив на собі важкий вантаж. Відразу здогадавшись, що це, Коломієць пропустив повз увагу – Болотов для чогось тримав перед собою білий шовковий оберемок: тягнув парашут із собою.

– Наш фарт, начальнику, – мовив Зубов. – Тихо, вітру нема. Скинули нас акуратно, не розкидало в небі. Так би до світання перегукувалися. А воно вже скоро, тому часу мало.

Хекнувши, кремезний Князєв звалив вантаж собі під ноги.

– У нього не розкрився. Чи з переляку розгубився, не за те смикнув. Яка різниця.

Він перевернув тіло Петра Ігумнова носаком чобота горілиць.

– Буває ж таке, – реготнув Савка, кидаючи на землю парашутний оберемок.

– Що – буває? – Максим ураз відчув, як перестає розуміти ситуацію.

– Я, значить, приземляюся, завалився набік. Оця штука, – наступив на білий клумак, – мене трошки смикнула. І я об Попа перечепився. Валявся мішком. Каменем жахнув, схоже.