Покрутивши головою й переконуючись, що поруч нікого нема, Максим притулився лівим плечем до найближчого широкого стовбура.

Визирнув.

Не відразу, але розгледів людину на краю галявини, на межі з гущиною.

Чоловік не ворушився.

Вийшовши зі свого укриття, Максим підійшов ближче. Тепер міг розгледіти вбитого – чоловіка застрелили. Лице залите кров’ю, але все одно видно – молодий. З вигляду нема ще тридцятки, старанно виголений, навіть свіжий поріз на щоці. Він лежав на боку, бо, зловивши кулю в голову, падав незграбно. Поруч – німецький автомат, з одягу – сірі галіфе, кирзові чоботи, цивільний піджак, підперезаний широким солдатським ременем. З-під нього вибивався відкладний комір білої, несвіжої сорочки.

Коломієць торкнув убитого за плече.

Раптом недоречно згадалася міліцейська служба – так виглядає місце скоєння злочину. Мимоволі окинув поглядом місцевість. Тоді знову придивився до залитого кров’ю лиця.

– Стій! – пролунало за спиною. – Руки вгору! Залізку кидай!

Максим або відволікся на пригоду, безпечно забувши про все на світі, або справді не почув, як до нього наближаються. Спробував повернутися, хльоснув новий вигук:

– Ані руш! Не встигнеш! На місці застрелю, москалю!

Звернув увагу – говорили українською. Трошки не такою, яку Коломієць звик чути на Полтавщині й пізніше, у таборі, де сиділи, серед інших, в’язні з Харківщини, Сумщини, Чернігівщини та інших міст радянської частини України. Але так говорили між собою засуджені за різні провини перед новою владою волинські дядьки, котрі зазвичай трималися окремо й, здається, бачили довкола самих ворогів, бо нікому навіть трошки не довіряли й до жодної з табірних груп не приставали.

– Чого вкляк! Пістоля викинь, кажу!

Максим жбурнув зброю подалі від себе.

Слухняно підніс руки на рівень плечей.

Аж тоді отримав дозвіл – повільно повернувся.

Максим відразу зрозумів, до кого потрапив, згадавши розмови про діяльність націоналістичних банд у тутешніх лісах.

Хоч на цьому армійський інструктор не зупинявся докладно, час від часу нагадував: на загони, які іменують себе повстанськими, доведеться зважати. Звичайно, ніхто всерйоз не припускав зіткнення диверсантів із місцевими партизанами. Але так само не уявлялося, що вчорашні кримінальники зрадять і Коломієць лишиться один.

Чоловік, котрий узяв Максима в полон, відгукувався на Явора. Так зверталися до нього товариші, полоненому ж партизан себе не назвав, забагато честі. Коломієць теж відмовчався, бо той категорично заявив: розмовляти з ним буде командир Хмара. Та хвилювала не цілком закономірна зустріч із повстанським ватажком, що сама по собі, на Максимову думку, могла дати йому надію залишитися живим. Наприклад, прикинув він, його могли обміняти на якогось свого полоненого, бо подібний обмін, напевне, має місце тут, у німецькому тилу, де підпілля цінує кожну людину.

Проте сподівання повернути ситуацію в такому напрямку були примарними, хоч весь час, поки повстанець вів його до своїх, ці думки роїлися в Максимовій голові.

Перше, що сказав Явір, коли полонений кинув зброю та повернувся: «Ти вбив нашого побратима, друга Тополю!» Коломієць спробував пояснити: нікого не вбивав, хоча й чув постріл, та партизан слухати не хотів. Крім нього, москаля у формі червоного бійця, поруч нікого не було. І взагалі, сюди, у Чорний ліс, чужі бояться заходити, і найперше німці. Можуть пролізти ляхи, тільки тих давно звідти витіснили. Лишаються червоні партизани або совіцькі парашутисти, лише в них стає нахабства залазити на чужі землі й поводитися тут зовсім по-хазяйськи.

Після кількох безглуздих спроб незграбно виправдатися Коломієць облишив цю справу. Справді, краще пояснювати все старшому, бо, дивись, цей застрелить на місці, якщо гарикання набридне. Тому, підкорившись та взявши мертвого Тополю на плечі, Максим рушив уперед, керований своїм полонителем. Добре, хоч годинник залишився. Час від часу просячи перепочинку, Коломієць обережно клав тіло на землю, сідав поруч, закурював – мав при собі фабричні папіроси «Делі», щедрий дарунок капітана Орлова, – і позирав на циферблат. Так, із зупинками, до місця, де розташувалися основні сили, вони дійшли трохи менш ніж за дві години.

На підступах до бази їх зупинили двоє вартових, які виринули з-за дерев, немов з’явилися з повітря. Упізнали Явора, від нього першими дізналися – полонений москаль застрелив вістуна Тополю, і жоден із них не намагався забрати в бранця тіло товариша. Коломійцеві довелося пройти свій шлях до кінця: покласти ношу Явір дозволив посеред невеликої галявини, де розмістилися повстанці.

Чим вони займали себе до того, Максим не розгледів. Його поява привернула загальну увагу, і полоненого миттю взяли в щільне кільце, яке Явір розширив, ставши по центрі й вигукуючи:

– Розійдіться! Посуньтеся! Командира пропустіте!

Поки по того збігали, Коломієць із неприхованою цікавістю роздивився чоловічий гурт. Перше, що кинулося в очі, – строкате, зовсім не уніфіковане вбрання. На більшості були німецькі мундири, дехто не відпоров відзнаки. Хтось натягнув під мундир зелені галіфе, і не всі Максим упізнавав, як штани радянських бійців. Чоботи майже в усіх доглянуті, попри обставини лісового життя, – звичайно, взуттєвою ваксою тут не пахло, зате їх старанно витирали й навіть, судячи з усього, за першої ж нагоди мили.

Кілька вояків не знімали плащ-наметів, і це теж мало своє пояснення: у серці Чорного лісу звичного для літа тепла не відчувалося. Голови прикривали гостроверхі шапки, Максим бачив такі на картинках: здається, їх називають «петлюрівками» чи щось таке, точно з буржуазією пов’язано.

Військовий одяг був не на всіх. Один вояк, старший, із зарослим дводенною щетиною обличчям, носив під піджаком із ватними плечима вишиту сорочку, заправлену в штани. Холоші, своєю чергою, акуратно заправив у халяви чобіт.

І всі тримали зброю. Переважно німецьку, та Максим помітив радянські дискові автомати. А ближче до центру галявини, біля згаслого вогнища, розмістився на шматку брезенту розібраний, готовий для чищення кулемет Дегтярьова.

Трофеї, інакше бути не може. Так само, як галіфе чи солдатські чоботи.

Їх здобули в боях, убиваючи попередніх власників, своїх ворогів.

Той, хто заволодів ППШ, мусив убити радянського солдата чи офіцера.

Коломієць мимоволі стиснув кулаки. Він точно не серед своїх, слід відкинути найменше бажання порозумітися, шукати спільну мову, щось там погодити. Навіть ураховуючи те, що табірні вертухаї за Уралом мали ту ж саму зброю, однаково Максим не збирався домовлятися чи проситися в тих, хто вбиває наших.

Стоп, виринуло з пам’яті. Хіба не він сам застрелив офіцера міліції, теж ніби свого, на сто відсотків нашого, перевіреного. Нехай майор Руфін потім розкрив очі, явивши справжню суть Матвія Романенка, і той виявився мало не прихованим ворогом, хіба ні? Більше того, Максим Коломієць не шкодував про наперед продуманий та безжально скоєний злочин незалежно від того, що потім, через два з гаком роки, повідав комісар держбезпеки. Навпаки, нічого не змінилося, бо він визнав: убив би радянського міліціонера й комуніста ще раз, якби виникла потреба чи той би, не дай Бог, вижив.