– Чому не переслідували?

– Ліс. Темно. Більше стріляти не хотіли, німці ж кругом.

– І завдання не виконали.

– Вантаж із вибухівкою скинули окремо. Аби відразу почали шукати – знайшли б. Так заплуталися, утратили орієнтири. Не з автомата ж розстрілювати колію! І потім, карта ж у нього, у Коломійця. Боюся, з цією картою він німцям уже здався.

– Що на ній?

– Чиста, новенька. Карта місцевості, топографічна. У літаку Коломієць намалював хрестик чи щось подібне, якось інакше позначив місце диверсії. Усе.

Може бути, подумав Єрмолов, бо, якщо це не так і на карті вказані координати загону «Суворов», база, вважай, засвічена й накрилася.

Але фокус був ось у чому.

Капітан прекрасно знав – групи, призначені для одноразового використання, своїми дрібними диверсіями в тилу не завдаватимуть суттєвої шкоди. Проте порошитимуть ворожу увагу. З цією метою людський матеріал розкидають за лінією фронту ледь не щодня, списуючи всіх, щойно вони зникають у череві літака. Тому їм не видають нічого, що б могло бути водночас цінним для потенційних смертників і для ворога.

Куди б не подався зі своєю топографічною картою той чортів Коломієць, до чиїх би рук вона не потрапила, трофей непотрібний. Базі «Суворов» нічого не загрожує.

Єрмолов теж докурив цигарку до кінчика, але залишок курива не викинув, зігнув ногу в коліні, старанно розкришив крихітний бичок об підбитий металевою підковкою каблук чобота. Носив німецькі, офіцерські, не тому, що часто міняв форму, – зручніші. Трофейні, не під Москвою шили.

– Точно все сказав?

– Товариша в лісі закопали. Там, де…

– Ясно. Партизанів як знайшли?

– Ніяк. Хотіли пробиратися до лінії фронту. Компас же в Коломійця, карта теж. Прикинули по сонцю, де Схід, де Захід, і вперед. Хто на кого наскочив, ми на своїх чи наші на нас, – хрін поймеш. Але ми ж знали, що загін товариша Маневича десь тут, у цих лісах.

– Не тільки ви це знаєте, – Єрмолов обсмикнув гімнастерку без погонів, мазнув поглядом циферблат. – Сядете окремо. Вам дадуть по аркушу паперу. Знову напишеш, що мені зараз говорив. Інші двоє теж хай викладуть, як усе сталося й чому не виконане завдання.

– Писали вже.

– Накажу – кожен день писатимеш, ти й друзяки твої. Замість фіззарядки. Питання?

– Так точно.

– Що – так точно?

– Нема питань.

– Молодець. Повісті свої сумні здасте мені.

– Чого це сумні?

– Нема сумнішої повісті на світі… Шекспір, знаєш?

– Щось калякали про нього на пересилках.

Зараз Єрмолов не зрозумів, серйозно говорить Зубов чи знущається. І взагалі, цей блатний почав діяти на нерви й набридати.

– Переходите в розпорядження товариша Маневича. Тепер ви – бійці загону «Суворов». Однаково мали таку вказівку, так що нічого нового, усе для вас складається, як треба. Але перевірку за вашими, гм, сповідями проведемо. Розслаблятися вам поки рано, ще ніхто вашим словам не вірить. Завдання не виконано, усе сказане може виглядати просто спробою викрутитися, уникнути трибуналу. Знаю я вашого брата, Зубов. Поки тобі особливо ніхто не вірить, май на увазі.

Картинно погрозивши пальцем, у глибині душі зовсім не сумніваючись, що той не бреше й усе відбулося так чи приблизно так, як сказано, Єрмолов жестом звелів диверсанту– невдасі йти назад до гурту своїх. Сам же зробив для себе примітку: додатково треба буде послати запит на Максима Коломійця, хай перевіряють і, якщо справді спливе зрадник – уживають заходів.

Єрмоловський радист уже спакував батареї. Треба пообідати й збиратися назад, у командирському бліндажі саме накривали. Проходячи повз молодого кулеметника, капітан зупинився, поцікавився:

– Ну?

Жариков знову підскочив і виструнчився, але нічого не відповів.

– Чого мовчиш? Як діяти, коли кожух твого кулемета розігрівся, ворог лізе, а води залити нема? Придумав?

– Аж ніяк, – рядовий говорив так, ніби це було його останнє слово перед розстрілом.

– Ніяк не будеш діяти? Застрелишся?

– Не знаю, товаришу майоре, – це звучало зовсім ображено.

– Запам’ятай, боєць, а краще запиши. Товаришам розкажеш, таким самим, – Єрмолов ще трохи потягнув для більшого ефекту: – На кулемет треба посцяти. Це найпростіше. Чого дивишся? Ясно тепер?

– Так точно, ясно!

– Що тобі ясно?

– Посцяти на кулемет треба, товаришу майоре.

На них уже звертали увагу Маневич та інші партизани, котрі розмістилися неподалік. Із командирського бліндажа висунув цікаву голову комісар Пахомов.

– Голосніше скажи, боєць!

Жариков міцно заплющив очі, прокричав:

– Треба посцяти на кулемет, товаришу майоре!

Зусібіч реготнули.

– Продовжуйте чистити зброю, товаришу боєць, – сухо мовив Єрмолов.

За мить інтерес був утрачений і до нього. Ще ж список потреб своєї групи треба скласти й Маневичу залишити.

Вийшли перед заходом сонця невеликою групою.

Хмара вирішив – з ними підуть двоє, Гармаш і Клен. Першому хорунжий довіряв найбільше. Це не означало, що іншим вірив менше. Навпаки, у його відділ були відібрані багато разів перевірені, абсолютно надійні вояки. Проте Гармашу не треба було пояснювати своїх рішень та дій. Розумів командира із півслова, легкого поруху, умів читати погляд Хмари. Корився командирові, як ніхто, майже не сперечався, коли доходило до діла, навіть якщо накази старшого виглядали суперечливими.

Гармаш, молодий повстанець із ранньою сивиною на скронях, мовчки прийняв намір Хмари вивести полоненого диверсанта Коломійця далі від табору й пустити на всі чотири боки. Узявши в супровід когось іншого, хорунжий припускав порушення дисципліни. Статися може будь-що, і сам лише натяк на небезпеку здатен спровокувати надміру войовничого побратима вбити москаля першим, бо заважатиме, коли почнеться сутичка. У Гармашевій витримці Хмара був упевнений. Цей здатен на протилежний крок: прикриватиме полоненого до останнього і стрельне лише тоді, коли небезпека з його боку стане реальною й невідворотною.

А Клен добре знав місця, куди вони прямували. Був родом із Залісся, поки не одружився й не пішов у прийми в Ташківці, де й записався в допоміжну поліцію. Жила його родина небагато, Іван був старшим серед п’ятьох дітей, збудувати власну хату не міг, бо наймити на млині багато не заробляли. Тож мусив перебратися до дружини, після смерті її батьків від іспанського грипу лишився за хазяїна, у селі Сердюків поважали. Не дивно, що, ставши поліцаєм, міг легко тримати односельців у порядку, бо люди йому вірили. Довіряли й потім, коли допоміжна поліція разом із сільським становим почали потроху допомагати лісовим повстанцям, створюючи для німецької влади ідилічну спокійну картинку.

Два села розділяла досить велика відстань. Проте Іван Сердюк навідувався до своїх по можливості часто. Пізніше картав себе, що недогледів за найменшим братом, хоч як це було можливо – догледіти, коли хлоп мусить мати свою голову на плечах. Якова Сердюка в його сімнадцять років ніхто не змушував дружити з більшовиками – сам до них прийшов, бо щиро вважав визволителями від польських гнобителів. Нова ж влада негайно взяла Якова в роботу, назвавши кращим представником прогресивної сільської бідноти, і деякий час наймолодший Сердюк працював у Здолбунівському райкомі комсомолу.

Коли на місце комуністів за два роки прийшли німці, Яків повернувся в село з жінкою, старшою від себе на чотири роки, і малою донькою, яку називав своєю. Хоча знаючі люди в Заліссі подейкували: насправді то дитина якогось партійного товариша з Росії, котрий ту жінку зґвалтував, а Яків пожалів та пригрів. Ніби навіть намагався писати скарги різному начальству, від першого секретаря до головного міліціонера. Чим зробив гірше тільки собі, бо з роботи поперли, ще й мало не посадили, бо істинний винуватець мав зв’язки, заслуги перед партією та вправно перевів стрілки на сільського хлопця. Урятували забрані заяви, одруження й визнання себе батьком.