Її життя два дні тому врятувала ось ця не зовсім зрозуміла Ванді інакшість.

Той русявий чоловік не був другом, Боже збав, вона чітко усвідомлювала це.

Але й ворогом Ванда не готова його назвати.

Партизани, судячи з усього, готують акцію залякування в Гніздянах. Найближчим часом.

Нехай.

Ванді Мостовський не було до того жодного діла. Вона рятувала себе, а якщо червоні потовчуть повстанську армію та її симпатиків серед українських селян, не сумуватиме з того. Польське військо ходило в подібні рейди, і Ванда не сприймала це за страшний злочин.

Проте десь глибоко всередині ворушилося раніше не звідане, не чуване, навіть не можливе – їй би не хотілося, аби той, русявий, загинув у такому бою.

Шкодуватиме.

Відпускаючи її, Східняк не хотів нічого для себе, хоч воював ніби на бандерівському боці й уважався ворогом. Тут же, у радянських партизанів, офіційні союзники готові звинуватити її в чому завгодно, ще й віддати на поталу своїй службі безпеки. А для Ванди не було секретом, як там працюють з людьми.

На неї далі ніхто не зважав, і Ванда, обережно пробравшись до краю великої галявини, майнула під захист кущів та миттю загубилася між дерев.

Спершу з’явилися мотоциклісти.

Вони сунули невеличкою колоною з трьох машин із кулеметами, установленим спереду на колясках. Рухалися не швидко, і, вочевидь, то була така показова тактика: насуватися, мов невблаганна грозова хмара.

За ними на невеличкій відстані тримався броньовик. І аж тоді виїхали одна за одною п’ять вантажівок. Відкриті кузови трьох були набиті автоматниками. Дві порожні – в середині, між залюдненими.

Зі своєї позиції Хмарі було зручно роздивлятися противника у бінокль. Він не переймався підрахунком карателів. Один чорт їх у кілька разів більше, ніж вояків його відділу навіть укупі з сільською самообороною. Остап зі своїми людьми або затримався в дорозі, наткнувшись на несподівану й непередбачену перешкоду, або німецький наступ почався раніше, ніж розраховував хорунжий. Та, швидше за все, тут могли мати місце обидва припущення.

Зрештою, німці не кажуть заздалегідь точні день і час запланованої каральної акції. Хмару повідомили лише про її підготовку. Так само відділ Остапа не мусив прибути в Гніздяни на якусь наперед обумовлену дату. Розуміючи всі прикрі особливості війни, хорунжий вирішив налагодити оборону села власними силами.

Спершу збирався вивести звідти людей у ліс. Та потім, подумавши й порадившись із Кленом, вирішив – евакуація забере дорогоцінний час. Людей мав під собою не так багато, щоб налагодили організований відхід старих, жінок та дітей. А ще ж багато хто схоче взяти з собою худобу, що точно не прискорить, навпаки, значно затримає процес. Тож вирішив краще послати вояків із самооборони по селу, щоб попередили: треба ховатися.

У цьому був розрахунок, побудований Хмарою на власному досвіді кількамісячної активної війни насамперед із німцями. Так, розташування Гніздян дражнило їх. Аби дістатися до цього села, не треба забиратися надто далеко від свого гарнізону, де німецькі солдати й офіцери почувалися в більшій безпеці. Провести пацифікацію силами місцевої поліції, беручи в таких акціях мінімальну участь, німецька влада вже не могла. Залучати спеціально польські чи мадярські поліцейські частини не було сенсу, бо на цій території вони не мали базової підтримки, тому розраховувати на великі успіхи не доводилося. Тож лишалося виконувати накази власного командування своїми силами, і тут Хмара сподівався перемогти.

Не раз перевірено в боях – німці, зустрівши сильний опір, завданий навіть меншими, ніж у них, силами, здебільшого воліли згорнути операцію й відходити, аби не дати втягнути себе в бійню чи, ще гірше, опинитися в оточенні повстанців. Практично не маючи підтримки в місцевого населення, вони ніколи не могли вирахувати точно, яка саме кількість лісовиків їм протистоїть. Уміючи добре воювати на відкритій місцевості й тримати фронт, німецькі солдати й командири губилися перед партизанською тактикою. Через те відступали, хоч потім і поверталися більшою кількістю.

Але й це не зупиняло Хмару. Головне зараз – відбити перший наступ та виграти час. Остап прибуде неодмінно, бо про його затятість ходили легенди. Мовляв, навіть мертвий прийде на допомогу й битиме ворога, наводячи тим самим на нього забобонний жах. Сміятися з цього можна, скільки завгодно, та вже сама наявність подібних вигаданих історій давала Червоному вичерпну характеристику. Тож у будь-якому разі на підхід Остапа можна розраховувати.

Якщо німці витруться й повернуться назад, їх зустрічатиме на підході ще міцніший кулак. А наступного разу тут, у Гніздянах, уже стоятиме залога й зона контролю повстанської армії розшириться. Усе має йти згідно з планом. Наступний крок – розбудова на місцях дієвих органів своєї – української – влади. Та аж так далеко Хмарі у своїх думках забігати не хотілося.

Аби все сталося, як гадалося, Гніздяни сьогодні й у найближчі дні треба втримати за будь-яку ціну.

Далі надійде допомога. Мусить надійти.

Провівши поглядом мотоциклетну колону, хорунжий зосередився на броньовику. Не чекав побачити панцерник саме тут і тепер, проте суттєвих змін у задум його поява не вносила. Потім погляд стрибнув праворуч, до пагорба, на вершині якого Гармаш обладнав кулеметне гніздо, не помітне неозброєним оком. Сам Хмара слідкував, щоб скельця бінокля не потрапляли під сонячні промені, попри те, що сонце було за спиною й світило німцям в очі.

Гармаш зі своєї засідки позирав у той бік, де розмістився командир, чекаючи сигналу.

Тим часом німецька колона вже наближалася до окресленої ним невидимої лінії, і Хмара ще коливався, пропускати броньовик разом із мотоциклістами чи все ж лишити на поталу основним силам. Зрештою, рішення прийшло саме – мотоцикли зустріне самооборона біля сільської околиці, і буде гірше, якщо панцерник прорветься туди: сил зупинити його в тилу не вистачить.

Кивком схваливши сам себе, Хмара глянув на Коломійця, котрий лежав поруч. Хорунжий вирішив не відпускати Східняка далеко від себе в його першому бою, хоч уже не мав жодних підстав йому не довіряти. Але однаково доведеться доповідати про нову людину й усю дивину, що з нею пов’язана, – спершу Остапові, пізніше у СБ – і хотілося мати переконливі докази або героїчної поведінки Східняка, або, навпаки, його нерішучості чи навіть схильності до зради.

А потім відклав бінокль, провів поглядом мотоцикли, що саме завернули за пагорб і зникали з виду, і дістав трофейну ракетницю.

Легенький хлопок, ніби скло розбилося.

Зелена ракета з шипінням злетіла в чисте, безхмарне цього дня небо.

Вона ще стрімко злітала вгору, а перед броньовиком вибухнула земля. Грудки застукотіли по боках і дашку.

З пагорба вдарив кулемет – Гармаш бив по першій вантажівці, цілячи найперше в колеса, щоб зупинити рух усієї колони.

Удалося.

Вантажівку занесло вбік, вона мало не перекинулися, солдати посипалися з кузова горохом. Частина кинулася під захист панцерника, кулемет якого вже завзято лив свинцем, інша частина рятувалася від куль за підбитою машиною. Не бачачи нападників, вони палили врізнобіч, не цілячись, лише, як їм здавалося, відлякуючи противника.

З протилежного боку вдарив другий кулемет. Тепер колона прострілювалася з двох боків, і одна з куль таки пробила бензобак головної вантажівки. Вибухнувши, машина швидко спалахнула, і німці, котрі ховалися на ній, кинулися врозтіч, не приховуючи паніки.

З-за пагорба рвалися одна за одною гранати. Це самооборона, якою керував Клен, атакувала мотоциклістів на підступах до села. Броньовик, далі лишаючись невразливим до куль, почав поволі розвертатися, маючи явний намір прийти на допомогу мотоколоні. Цього не можна було допускати.

Хмара, підхопивши автомат і випроставшись, повів людей у атаку.