Попа не викрили, не випало нагоди. Коли всіх п’ятьох завезли на базу, кілька днів змушували бігати, вправлятися в стрільбі й рукопашці. Битися й стріляти прогнозовано вміли всі, хоча злодій Савка Болотов – найгірше. До арешту зброї в руках не тримав, подружку зарізав великим кухонним ножем, але автомат і пістолет освоїв досить швидко. Зубов із Князєвим могли дати фору професійним стрільцям. Сорокарічний Зуб устиг повоювати в Громадянську, уже після демобілізації ставши бандитом, а Князь, молодший на три роки, довго ховався по тайзі разом із розкуркуленими, час від часу налітаючи на села й хутори. А там зброя була завжди. Піп же з автоматом не відразу впорався, зате з пістолетом поводився так, ніби тримав у руцях із колиски.

Про стрибки не йшлося. Ба більше: Коломійця здивувало, що серед них нема радиста, їх не вчили дати раду бодай елементарній армійській рації. Міліцейський досвід свідчив про зворотне: кримінальники в країні загалом цікавилися радіотехнікою і не рідкістю були захоплення саморобними детекторними приймачами. Загалом злочинці, особливо молодші, дружили з будь-якою технікою й часто вміли водити автомобілі. Знання та навички допомагали, робили їх мобільнішими й, відповідно, хитрішими та зухвалішими. І той-таки Піп, виявляється, серйозно цікавився радіосправою, чого не приховав.

Тим не менше, навіть примітивною рацією команду Коломійця не забезпечили.

Набравшись нахабства, Максим поставив питання інструктору, котрий при знайомстві назвався капітаном Орловим й велів звертатися до себе лише так. Орлов не здивувався, пояснив: виконавши завдання, група повинна піти у вказаному напрямку для зустрічі з партизанським загоном «Суворов» та поступити в розпорядження його командира Дмитра Маневича. Рація є в партизанів, вони вийдуть на зв’язок, після чого Коломієць буде отримувати наступні накази.

– Формально підпорядковуєшся Маневичу, – сказав інструктор. – Фактично дієш автономно. Просто використовуєш партизанську базу, ось і все, – і додав: – Не годувати ж тебе з урками окремо.

– А партизанів хто годує? – вирвалося в Коломійця.

– Не пухнуть із голоду, – відрубав Орлов, і з тону Максим зрозумів: розмову скінчено.

Пізніше, прокрутивши ситуацію подумки ще кілька разів, дійшов висновку – насправді все правильно. Тоді ще їм не дали бойового завдання, та Коломієць уявляв, як повинні діяти диверсанти. Група мусить мати мінімум: сухий пайок, зброю, вибухівку, карту місцевості. Так зберігається максимальна мобільність, і якщо на них чекає готова, належним чином обладнана стаціонарна база, це знімає будь-які питання. Окрім, звісно, належного виконання завдання.

Його Максим отримав за кілька годин до виходу. Орлов викликав до себе, поставив перед фактом: закидування сьогодні, група має бути в повній бойовій готовності. Несподіванкою це стало для Коломійця лише в кілька перших хвилин. Далі вже зосереджено слухав інструктора, зробивши висновок – так треба, накази не обговорюються, на те вони й диверсанти, аби знятися з місця будь-якої миті. А зробити мусили таке: десантуватися в район Здолбунова, замінувати й підірвати залізничний міст. За даними розвідки, які Москва отримує щодня, до відправки на фронт уже готовий ешелон із танками. Відомо, що німці планують великий наступ по лінії фронту від Курська до Бєлгорода, тож основні сили потроху стягують у той напрямок. Здолбунів – великий залізничний вузол, можливості дозволяють забезпечувати транспортний потік. Цей ешелон кілька днів тому прийнятий із Німеччини, але загрозу диверсії ворог відчуває, бо їхня контррозвідка теж не пальцем роблена. Тому платформи з технікою загнали на запасну путь, а перед тим відправили один за одним три несправжні ешелони.

– Але, – пояснив Орлов, водячи по карті тупим кінцем олівця, – завдяки злагодженій роботі наших підпільних груп ми знали про ці маневри. Тому була команда пропустити ті ешелони. Водночас активність німців наші спрямували на банди націоналістів, ними кишать місцеві ліси. Тож оперативна комбінація дала ворогу зрозуміти: на техніку полюють так звані українські повстанці. Їх відігнали чи вони самі відступили – не має значення. Важливо, що німчура заспокоїлася. Тому завтра приблизно о десятій сорок потрібний ешелон пройде отут, – олівець перекрутився в пальцях, тепер позначку на карті капітан зробив заточеним кінцем. – Знищити його силами загону «Суворов» не вийде, бо саме в цей час партизани імітують активність отут, – вістря змістилося ближче до Здолбунова. – Черговий відволікаючий маневр. Поїзд повинен відійти від станції якомога далі, на відстань, яку німці вважатимуть безпечною. Вони ж бо стримують партизанську активність. І вважають, що роблять це успішно. Ось чому твоя група, Коломієць, висаджується окремо. Її появи саме в цьому місці ворог не чекає. Питання?

– Мали б урахувати, – мовив Максим.

– Хто? Що? Ясніше говори.

– Самі ж кажете, німці не пальцем роблені, товаришу капітане. Через те мусили б передбачити такий варіант.

– Згоден, – кивнув інструктор. – Але чому б гансам не припустити, що диверсанти висадяться, наприклад, тут? – олівець легенько черкнув на карті вздовж лінії, яка позначала колію. – Або отут? Чи десь там? – позначок на карті додалося. – Твоя логіка, Коломієць, нікуди не годиться.

– Тобто?

– Якщо йти за нею, німці повинні поставити охорону всуціль, стіною. Уздовж слідування ешелону. Усього шляху. Вони підуть на таке, твоя думка?

– Ні, – погодився Максим, визнаючи капітанову логіку.

– Ще питання?

– Нема. Усе ясно. Дозвольте йти?

– Уперед, Коломієць. Доведи сказане своїм уркам. Готовність номер один, отримуйте зброю та пайок, виліт о першій нуль-нуль. Літо, світає рано, викинути вас треба затемна.

Ніхто з команди не здивувався. Хіба Піп буркнув, мовляв, попереджати треба. Загалом за той недовгий час, що вони перебували на базі, між собою не мали часу спілкуватися до пуття. Попервах Максим усе ж остерігався того ж Зубова, бо чудово знав подібні натури. Виявилося, варто було четвірці опинитися на волі, табірна злоба або зовсім зникла, бо вони перейнялися важливістю моменту, або глибоко заховалася і невідомо, коли та за яких обставин вилізе назовні.

Утім, тепер між Коломійцем і Зубовим різниці вже не існувало, бо за колючим дротом, у бараку, один був колишнім міліціонером, інший – кримінальним злочинцем, а вони колишніми не бувають. Так само не існує для таких колишніх лягавих, закон джунглів вимагав одного разу поквитатися з Максимом за всі Зубові невдачі. Але зараз усі вони зараховані до радянського військового підрозділу. І кожен із блатної четвірки тим самим порушив негласні закони кримінального світу: владі служити заборонено, а записатися до міліції чи війська – смертний вирок. З огляду на це в Дмитра Зубова та інших не лишалося іншого виходу, крім як прийняти нову даність: слухати Коломійця, свого нового старшого, і виконувати його накази. Максимові ж дано право карати й милувати, з чим кожному з його команди доводилося миритися.

Принаймні, так міркував Коломієць.

Інакше не міг пояснити, чому Зубов, ще кілька тижнів тому гострячи на нього ножа, тепер тримається, ніби нічого не сталося. До того ж, як устиг Максим переконатися ще в таборі, Зуб сприймався рештою як неформальний лідер. Тож, перш ніж виконати наказ чи просто послухати командира, Князь, Савка та Піп чекали мовчазного Зубового дозволу – і аж тоді робили, як сказано. Ну, а сам Зубов поки не ставив під сумнів авторитет і вплив того, кого кликав мусором.

Отже, стежачи за злагодженим збиранням групи, Коломієць зробив заспокійливий для себе висновок: проблем із ними в тилу ворога не виникне.

А вже за пару годин зіткнувся з першою – Піп не стрибав із парашутом.

– Чому раніше мовчав? – грізно спитав Максим, розуміючи – відповіді не почує, та й питання риторичне.

– Думав – зможу, – бовкнув Ігумнов, косуючи в бік похмурого Зубова.

– Зараз, значить, так не думаєш? Не зможеш? Боїшся?

– Не жени хвилю, начальнику! – визвірився той, про всяк випадок відсуваючись далі.