Повернувся Сєдов на судно напередодні нового, 1913 року, його повернення і новорічну зустріч відзначили особливо.
Рівно о півночі вдарила гармата.
Сєдов підняв келих:
— З Новим роком, друзі! Новий рік! Що несе він нам? Не знаю. Але будьмо веселі, будьмо бадьорі і надіймось на найкраще! Ура!
У цю новорічну ніч Сєдов був особливо бадьорий. Його бадьорість і жвавість передавались команді. Усі глибоко вірили в успішне завершення експедиції. І Сєдов найбільше.
…Новий рік розпочався міцними морозами. В середині січня вони досягли 50 градусів, і температура продовжувала падати.
Ртуть у термометрі замерзла і перетворилась у срібну кам’яну кульку. У повітрі стояла непроглядна каламутна пелена. На щоглах, на вантах повисла бахрома бурульок та інею. Здавалось, «Фока» обріс волохатою сивиною.
Ні про які походи та екскурсії по Новій Землі в такий холод не могло бути й мови. Але кожного дня, в точно визначений час, Сєдов виходив на прогулянку. А одного разу, коли морози трохи послабшали, кілька запеклих мисливців вирушили шукати ведмедів.
Розповідь про «ведмежу ніч», проведену Сєдовим на мисі Літке, роздмухала їхній мисливський запал. Як не умовляв їх Сєдов, вони не послухали його порад і вирушили на полювання.
Через п’ять днів мисливці повернулися без здобичі, але з обмороженими носами.
З того часу аж до початку весни ніхто не ризикував вирушати на полювання на ведмедів, та й взагалі віддалятися від корабля…
Наближалася весна.
Сєдов підрахував, що полярна ніч мала закінчитись 9 лютого. Цього дня, опівдні, на обрії мало показатися сонце.
З нетерпінням чекали зимівники настання 9 лютого: вони вирішили забратися на одну з гір Панкратьєвського півострова і там зустріти схід сонця.
Нарешті настав довгожданий день.
Попереду йшов Сєдов. Він ніс великий прапор, який був спеціально призначений для підняття на полюсі. Його так і називали — полюсний прапор. За начальником колоною рухались усі зимівники. Один з них ніс плакат з написом «50,20°». Ось які морози довелось пережити зимівникам під час полярної ночі.
На дванадцяту годину дня процесія піднялась на гору. З неї відкривався широкий вид на навколишню місцевість, небо було чисте, злегка зарожевлене.
Повільно тягнулись хвилини чекання. Раптом у небі спалахнув яскравий промінь. Він полум’янів, розгорався, піднімався все вище, осяваючи небосхил.
То був вісник сходу сонця. Народжувався день.
Зимівники поскидали шапки, щоб привітати появу сонця. Ось-ось воно покажеться… Ще хвилина… друга…
Але сонце не з’явилось. Поступово яскрава заграва почала бліднути, згасати… І нарешті зовсім погасла. Того дня сонце піднялось не настільки високо, щоб зимівники могли його побачити.
«Завтра знову прийдемо сюди», — вирішили вони.
Але назавтра їм не довелося підніматися на гору, щоб зустріти схід сонця. Вночі здійнялася хуртовина. Вона шаленіла багато днів підряд.
Протягом десяти діб все довкола було вкрите сірою пеленою туману. Міріади сніжинок шалено кружляли в повітрі.
Лише 19 лютого вранці хуртовина вгамувалась. Сіра пелена почала потроху розвіюватись. І раптом, пронизуючи рештки туману, бризкнули перші сонячні промені.
— Сонце! Сонце! — лунали захоплені вигуки.
Усі вибігли на палубу. Поздоровляли один одного, кричали «ура», обіймались, кидали вгору шапки. Хтось випалив з рушниці. Гримнула гармата. Загавкали собаки — вони також поділяли загальні радощі.
А туман усе розвіювався і начебто звільняв з тривалого полону велике, яскраве сонце.
Нарешті діждались зимівники! Ось воно світить їм, золоте, вогненне, веселе сонце! Скінчилась ніч. Настав день. А це означає — скоро прийде весна!
Сєдов стояв на містку. Охоплений загальною радістю і хвилюванням, він у думці уявляв собі ще одну радісну подію, яка мала настати. Сєдов думав про той щасливий день, коли під впливом сонця і тепла розтане крига і «Фока», піднявши вітрила, побіжить далі на північ.
«Тепер вже недовго залишилось чекати, — міркував Сєдов. — А в праці по вивченню Нової Землі час промайне зовсім непомітно».
І Георгій Якович вирішив найближчими днями приступити до виконання свого плану.
На початку березня він вирушив у похід на Південно-Крестові острови, що знаходилися на захід від бухти Фоки, а через шість днів повернувся на корабель з подарунком — двотижневим ведмедятком.
Зимівники дуже були раді з того, що з’явився маленький мишко і зарахували його в екіпаж корабля.
Але новий член екіпажу спочатку поставився до людей надто неприязно. Він сопів, гарчав, сердився і намагався вдарити лапою кожного, хто до нього наближався. Мишко зовсім відмовлявся їсти з соски, яку матроси зробили з піпетки. Хтось здогадався обгорнути соску шматком ведмежої шкури. Мурликаючи від задоволення, мишко затис соску передніми лапами і, поки не наситився, не випускав її з своєї пащеки.
Немов старанні няньки, панькались матроси з своїм вихованцем. Згодом він зовсім приручився і міцно подружив з усією командою.
Через декілька днів Сєдов знову вирушив на Південно-Крестові острови. А двоє інших зимівників вийшли на розвідку крижаного покриття в глиб Нової Землі.
Так проминув березень. Результати перших екскурсій переконали Сєдова, що настав час зайнятися великими науковими дослідженнями, про які він говорив своїм товаришам ще взимку.
Потрібно було обстежити центральну частину Нової Землі. У той час деякі вчені вважали, що вся центральна частина великого північного острова Нової Землі вкрита товстим шаром вічної криги. Щоб пересвідчитись у цьому, необхідно було перетнути Нову Землю і вийти на побережжя Карського моря.
Це була одна частина плану. Виконати її попросилося троє зимівників на чолі з географом експедиції Володимиром Юлійовичем Візе, тоді ще молодим вченим.
Виконання другої частини плану Сєдов узяв на себе. У помічники він узяв собі одного матроса.
Випровадивши першу партію, Сєдов наступного дня вирушив у дорогу. Йому необхідно було пройти по недослідженому маршруту від бухти святого Фоки до мису Желанія на північному краю Нової Землі. Звідти він мав спуститися на південь по карському боці острова — до Фліссінгенського мису, а потім повернутися на корабель.
Це був надзвичайно важкий, повний небезпек похід.
1 квітня Георгій Якович, у супроводі обраного ним матроса, залишив бухту святого Фоки.
Погода стояла гарна. Було порівняно тепло. Гірський хребет, що тягнувся вздовж їхнього шляху, Сєдов назвав іменем Ломоносова. Гострі верховини хребта чітко вирізьблювались на тлі неба. З ущелин виповзали могутні льодовики. Не раз доводилось мандрівникам з небезпекою для життя перебиратися через глибокі щілини у льодовиках.
Але ще небезпечніше було спускатися на морську кригу і рухатися вздовж берега. Прибережна крига тріскалася під тягарем нарт, і їх раз у раз доводилось витягувати з води. Багато разів Сєдов і його супутник провалювались по шию у крижану воду, а одного разу в них за спиною обвалилася крижана гора. Мандрівники уціліли лише завдяки щасливому випадку.
На двадцятий день Сєдов досяг мису Желанія. Так назвав цей мис голландський мореплавець Віллєм Баренц, дійшовши до нього 19 серпня 1596 року. Але ще набагато раніше від Баренца російські промисловці, вирушаючи на своїх суднах здобувати морську звірину і рибу, діставались цього місця Нової Землі. На згадку про те, що вони побували у цих місцях, вони залишили змайстровані з плавника хрести. Один такий старовинний хрест і виявив Сєдов на мисі.
Від мису Желанія мандрівники попрямували до Фліссінгенського мису, а звідти повернули додому, на корабель.
Зворотний шлях був ще важчий. Погода різко погіршала, запаси їжі вичерпалися. Жили з полювання на ведмедів, їли ведмежатину…
Нарешті добрались до «Фоки», у ніч на 27 травня. Ледве впізнали матроси свого начальника, так змінився він за час походу. Заріс бородою, схуд, обличчя почорніло, обвітрилось.
Понад шістсот кілометрів пройшли Сєдов і його супутник під час своєї подорожі. Георгій Якович втратив у вазі шістнадцять кілограмів.
