Деякий час крижини тицялися об корабель, але поступово хвилі відносили їх все далі й далі.

Крига скресла! А ввечері того ж дня, наче проснувшись від тривалого важкого сну, «Фока» розвернувся і, розсовуючи гострими грудьми плавучі крижини, рушив уперед…

Сєдов вирвався з крижаного полону!

Розділ 5

Знову на північ

ершого дня пройшли зовсім мало — не більше милі. З’єднані крижини перетнули «Фоці» дорогу. Простояли три доби. Потім сходився дужий вітер, крижини трохи розступились. «Фока» рушив далі. Вітер стих, і крижини знову зімкнулись. Знову простояли чотири доби. Чекали на нове просування крижин. І лише на п’ятий день остаточно розімкнулись крижані лещата, і «Фока» вирвався на широкий океанський простір.

Курс: Земля Франца-Йосифа — мис Флора.

Там, на мисі Флора, Сєдов розраховував поповнити запаси вугілля. На «Фоці» його залишалось не більше тонни. Але Георгій Якович знав, що ще в 1901 році адмірал Макаров відвідав Землю Франца-Йосифа на своєму криголамі «Єрмак» і на всякий випадок влаштував на мисі Флора склад вугілля.

…Легко, без всяких перешкод «Фока» швидко прямує на північ. Але чим далі на північ забирається корабель, тим повільнішим стає його біг. Все частіше зустрічаються на шляху важкі крижини. Канали у кризі замерзають. І Сєдову доводиться боротися з крижинами за кожний крок корабля.

Знову Сєдов беззмінно, вдень і вночі, несе вахту. Забравшись у бочку, прикріплену до щогли, він спрямовує «Фоку» на штурм крижаного бар’єра:

— Задній хід!

— Стоп!

— Повний вперед!

«Фока» бореться з крижинами, таранить їх, відкочується назад, розбігається і знову кидається в атаку. А вугілля у трюмі все менше й менше. Вичерпається вугілля — вичерпаються у «Фоки» сили. Під парусами з криги ніяк тоді не виберешся. Крижини затиснуть судно мертвою хваткою і почнуть тягати його, знесилене і безпорадне, по волі течій і вітру. А це дуже небезпечно.

Стиснувши «Фоку», крижини можуть розчавити його. Багато таких випадків з історії полярних плавань знають члени експедиції Седова…

Пізно вночі втомлений, перемерзлий Сєдов спускається в кают-компанію. Незважаючи на пізній час, там перебуває весь командний склад експедиції. Сєдов відчуває, що чекають на його прихід. Очевидно, хочуть про щось поговорити. Мабуть, про неприємне, бо на всіх обличчях збентеження.

Сєдов готовий до будь-якої розмови. Він чудово розуміє, які сумніви мучать його супутників. І, звичайно, проста, дружня розмова розвіє ці сумніви. Усе знову буде добре, як було до цього часу.

— Ну ось, друзі мої, — говорить Сєдов, — знову потрапили в пастку. До самого обрію тягнеться суцільна крига. Доведеться набиратися терпіння і чекати…

Його втомлене обличчя світиться такою доброю усмішкою, що ніхто не наважується розпочати розмову.

«Погано, — міркує Сєдов. — Потрібно розворушити їх. Поділимося один з одним усім, що наболіло на душі, — легше стане… Інакше не подолаємо труднощів».

— Видно, і ви тут без мене про це міркували? — співчутливо запитує Сєдов.

— Та-а-ак! — несміло вимовляє хтось. — Радились… І ось… записали нашу думку… нашу спільну думку в журнал.

— Записали в журнал? — здивовано перепитує Сєдов. — Чудово! Почитаємо!..

Георгій Якович розгортає вахтовий журнал і, обнявши гарячу склянку чаю обома долонями, починає вголос читати:

— «Офіцерський склад експедиції уклінно просить вас сповістити йому про ваші плани надалі відносно просування експедиції до мису Флора…» Ну що ж, дуже добре! — зауважує Сєдов. — Ось зараз і поговоримо про це! — І читає далі: — «Чи є якісь дані або розрахунки, що судно дійде до Землі Франца-Йосифа…» Дуже надіюсь на це! — цідить Сєдов і знову читає: — «…якщо ні, то чи сподіваєтесь ви, залишивши судно, дійти пішки до цієї землі і перезимувати там?..» Залишати судно, надіюсь, не доведеться. Буду пробиватися до останньої можливості!..

Поки що запис у журналі здається Сєдову цілком природним — він лише не розуміє, навіщо така офіційність. Адже простіше було поговорити. Хіба мало було розмов за оцим столом?

Але що це?! І Сєдов навіть затнувся. Ага, ось чому зроблено запис у журналі! Усміхнувшись, він продовжує читати, виділяючи кожне слово:

— «…Офіцерський склад експедиції вважає досягнення у цьому рейсі судном Землі Франца-Йосифа дуже мало ймовірним. Судно, найімовірніше, буде затерте крижинами… Мусить відпасти будь-яка думка про мету експедиції — досягнення Північного полюса…»

Відмовитись від досягнення мети! Відмовитись від Північного полюса!

Такого Сєдов не чекав. Це було схоже на удар в спину.

Не гнівом, а гіркотою переповнилось серце Сєдова. Ні слова не сказавши, він закрив журнал.

Схиливши голови, не відважуючись глянути на начальника, всі чекали на те, що він відповість.

Сєдов мовчав. Невже, міркував Георгій Якович, він помилився, вибираючи собі супутників у таку важку і небезпечну подорож? Нікого з них він не примушував. Ні від кого не приховував труднощів походу, що мав відбутися. Прямо і чесно говорив, що буде важко, що на кожному кроці на них будуть чигати негоди і небезпеки. Минулий рік був для всіх важким іспитом. Але всі витримали його з честю. Як же можна після цього помишляти про повернення з напівдороги? Так роблять лише нікчемні боягузи, коли у важку хвилину тікають з поля бою. За це їх таврують ганебним прізвиськом — «дезертир».

Але ні, Сєдов не хоче таке сказати про своїх супутників. Вони, мабуть, піддались хвильній слабості і зараз самі соромляться цього.

Георгій Якович встає і твердим голосом, у якому кожний відчуває його непохитне рішення, говорить:

— Якщо будемо боротись, то пройдемо! Повертати назад, подолавши найважчу частину дороги, — злочин! Та й назад шлях нітрохи не легший, ніж уперед.

— Але у нас не вистачить палива, — зауважує механік.

— Якщо не вистачить палива, будемо спалювати судно! — обриває його Сєдов.

Схопивши шапку і рукавиці, схвильований Георгій Якович вийшов на палубу.

«Фока» нерухомо стояв, оточений крижинами. Кілька матросів працювало на палубі. Сєдов підійшов до них, взявся помагати.

Якийсь час працювали мовчки.

— Погані у нас справи, хлопці! — промовив нарешті Сєдов, порушивши мовчання. — Знову застряли!..

— Це правда, Георгію Яковичу! — обізвався один з матросів. — Кепські у нас справи…

— А що ж діяти будемо, га? — запитав Сєдов. — Назад, чи що, подаватися?

— Чому назад? — здивувалися матроси. — Вам, звичайно, видніше, але назад завжди встигнути можна…

— Ви так гадаєте?

— Так, поки що на «Фоку» жалітися гріх. Недавно які крижини зустрічались! А йому хоч би що — кришить, ламає… Ось так і до землі проб’ємось.

— А якщо не проб’ємось? Розчавить?

— Ну, чого про це думати!.. З вами, Георгію Яковичу, не пропадемо!

Заспокоївшись після розмови з матросами, Сєдов пішов до себе в каюту: перед вахтою поспати хоч годинку.

…Спалюючи самого себе, «Фока» пробивався на північ. Спочатку на паливо розпиляли лазню, потім спалили розбірний будинок, який везли для зимівлі на півночі. Але й цього було мало. Тоді Сєдов наказав розібрати другу палубу. Все, що тільки могло горіти в топках, пішло у хід. Матроси знаходили непотрібні дошки, поліна, всіляке сміття і горючий мотлох; ведмеже і тюленяче сало, змішане з попелом, також виявилось чудовим паливом.

«Фока» неухильно прямував на північ. Надвечір 13 вересня крізь туманну імлу з’явились обриси берегової лінії.

— Земля! — радісно вигукнув вахтовий.

Так, це була нарешті Земля Франца-Йосифа. Але до неї ще треба було добиратися. І в топку полетіли старі канати і порвані вітрила, перемішані з ведмежим жиром.

Все ближче напливала земля. У темряві, що весь час згущалася, Сєдов впізнав обриси берега. Це був мис Флора. Сєдов точно привів свій корабель до мети.

Настала ніч. Неспокійно провів її Георгій Якович. Думка про вугілля не давала спокою. «Завтра зранку, — вирішив Сєдов, — розпочнемо вантажити вугілля і, не затримуючись, рушимо далі…»