— Не щастить нам! — важко зітхнув Сєдов.

Матроси мовчали. Одна і та ж думка мучила їх. Але як висловити її? Адже не послухається начальник їхніх порад, ні за що не поверне назад. Нема такої сили, яка б звернула Сєдова з його шляху. А коли так, то швидше треба добратися до бухти Тепліц. Там вони йому скажуть, що поки він не подужчає, не набереться сил, вони не зроблять ні кроку далі…

Ранок. Дев’ята година. Все готове до походу. Сєдов сидить на кучугурі, важко схиливши на груди голову, руки безпомічно висять вздовж тулуба, пальці торкаються снігу. Матроси у нерішучості.

— Георгію Яковичу! — тихо звертається Пустошний.

Сєдов здригається:

— Га?.. А, вирушаємо!

Матроси допомагають йому встати, дійти до нарт, лягти на них. Щоб начальник в дорозі не звалився, його прив’язують шкіряними поясами. Сєдов дивиться на компас, потім махає рукою, вказуючи напрямок:

— Рушай!

Матроси піднімають собак. Натягуються посторонки, скриплять полозки. Караван рухається точно на північ…

Сніг. Туман. Нічого не видно. Собаки то везуть нарти, то раптом зупиняються і один за одним падають на сніг.

Сєдов лежить на нартах. Чи то спить, чи то думає. Часто він несподівано підводиться, злякано кличе:

— Линник! Пустошний! Куди ви мене везете? Чи не назад? Дайте компас… Так, так… ви йдете вірно. Спасибі, друзі… Тільки на північ… тільки вперед!..

Потім він замовкає, і знову поринає чи то в сон, чи то в повне забуття.

В цей день каравану вдалося просунутися вперед лише на три-чотири кілометри. На ночівлю розташувалися недалеко від острова Рудольфа.

Поставивши намет, насамперед заходилися відігрівати Сєдова. Розтирали йому спиртом хворі та опухлі ноги, тримали запалений примус біля самих його грудей. Примус палили цілу ніч, а шестимісячний запас гасу, що везли з собою, вже кінчався.

— Нічого, — заспокоював Сєдов матросів. — У бухті Тепліц — на базі, де зимував Абруццький, є гас.

Наступного дня пройшли ще трохи вперед. Вже добре можна було розгледіти куполоподібний острів Рудольфа. До бажаної бухти Тепліц залишалось зовсім небагато.

Але тут природа Арктики, наче знущаючись з мандрівників, підготувала Сєдову ще одну неприємну несподіванку. Хоч і стояв міцний мороз, широка протока відкритої води раптом перетнула дорогу. Обійти її було неможливо.

Після довгих і важких роздумів Сєдов похмуро промовив:

— Робити нема чого, ставте намет. Будемо чекати, поки замерзне протока.

Так, в очікуванні, минув день. За ним настала ніч, а потім ранок.

«Неділя, 1-го березня», — відзначив Сєдов у своєму щоденнику. І далі записав, що, на жаль, їм доводиться сидіти біля протоки і чекати, поки вона замерзне. «А вона не замерзає — і тільки: очевидно, тут сильна течія…»

Нестерпно повільно тягнулись години чекання. Матроси по черзі чергували в наметі біля Сєдова, ходили на розвідку до протоки — чи не вкрилась вона кригою.

Кожного разу, коли хто-небудь з них повертався з розвідки, Сєдов підводився і вдивлявся у прибулого. Той мовчав, і Сєдов безсило опускався на постіль.

Але ось Линник, що пішов до протоки, біжить назад і щось кричить. Сєдов намагається підвестися. Пустошний вибігає з намету назустріч Линнику. Через хвилину вони обидва вже в наметі:

— Сонце! Георгію Яковичу, сонце вийшло! — радісно повідомляють матроси.

— Підведіть мене, допоможіть, — просить Сєдов, — я також хочу побачити сонце.

Матроси обережно підводять Сєдова. На руках виносять його з намету.

Сонце! Далеко попереду Сєдов бачить обледенілі вершини гір. В небі пропливають хмари. Із-за хмар то з’являється, то зникає сонце. Сєдов не відриваючись дивиться на нього. Він не відчуває, як сльози котяться йому по щоках, замерзають, виснуть на бороді, а губи безгучно шепочуть:

— Миле, рідне сонце! Найвеличніше диво природи… Яке ти неповторно красиве!

Сонце повільно схиляється до гір. Минає хвилина… друга… і воно зникає з виду. Деякий час ще на хмарах помітний його відблиск, але швидко і він пропадає. Знову все стає похмурим і сірим.

Матроси вносять Сєдова до намету, кладуть на постіль і вкривають теплою хутряною ковдрою.

Більше Сєдову не довелося побачити сонця…

Проминула ще одна ніч.

На ранок другого березня мороз досягнув сорока градусів.

Протока замерзла! Нарешті можна вирушити далі, до тієї рятівної бази в бухті Тепліц! Але починається хуртовина. І знову доводиться сидіти в наметі, як у в’язниці, і чекати, поки затихне негода. А хуртовина не вщухає. Здається, всі арктичні вітри зібрались до цього загубленого серед криги полотняного намету і розпочали свій нескінченний лихий танок.

День, другий день, і ще один день провели мандрівники в чеканні, коли стихне метелиця. Ні на хвилину не залишали Пустошний і Линник свого начальника.

У ніч на 5 березня йому стало гірше. Сєдов метався в гарячці, задихався. Його кидало в жар, і тоді він просив: «Гасіть примус!» А через кілька хвилин його починало трусити від холоду, і примус розпалювали знову.

Вранці 5 березня Георгій Якович раптом підвівся, пориваючись кудись угору:

— Пустошний!.. Линник!.. Підтримайте!

Матроси підхопили його. На якусь мить Сєдов завмер, спрямувавши вперед нерухомий погляд, потім, наче зрозумівши все, пошепки вимовив:

— Все пропало!..

Це були його останні слова…

А хуртовина не вщухала. Ще три доби нестерпно завивав вітер. Посиротілі матроси провели ці дні, не склеплюючи очей. Що робити далі? — постало перед ними питання. Порадившись, вирішили: як тільки затихне буря, йти в бухту Тепліц. Там поповнити запаси гасу і повертатися на «Фоку». Турбувало лише одне: чи зуміють вони самостійно дістатися бухти Тепліц, а звідти відшукати дорогу до бухти Тихої, де стоїть їхній вкритий кригою корабель? Сюди вони йшли п’ятнадцять діб, їх вів Сєдов, а тепер вони повезуть його мертвого. Хто вкаже їм вірний шлях?..

Дев’ятого березня хуртовина трохи вгамувалася. Через кілька годин Пустошний і Линник перебралися через замерзлу протоку і вийшли на берег острова Рудольфа. Але не вміли матроси читати карту. Погано розбирались в штурманській справі. Чимало поблукавши, вони переконались, що бухту Тепліц їм буде важко розшукати. Вирішили, не гаючи марно часу, повернутись назад. За цей короткий перехід вони переконались ще й у тому, що не зможуть виконати свого бажання — привезти на «Фоку» тіло Сєдова.

У замерзлій землі вірні матроси кирками вирубали яму, обгорнули тіло свого начальника брезентом і опустили в крижану могилу. Зверху поклали прапор, який він ніс з собою на полюс. Могилу прикрили камінням, з лиж Сєдова зробили хрест, укріпили його в головах.

Довго стояли біля могильного горбика, знявши шапки. Стояли, поки не змерзлось вологе від поту волосся.

Улюблений пес Сєдова Фрам, поклавши морду на могилу господаря, жалібно скавчав.

— Що ж, підемо? — не витримавши, глухо промовив Линник.

— Почекаємо ще! — так само глухо відізвався Пустошний, вказуючи на собаку.

Минув деякий час. Почало темніти. Пустошний покликав:

— Фрам! За мною!

Але собака не послухався. Тоді Пустошний прогнав його геть. Фрам відбіг, сердито гавкаючи, і, як тільки матроси відійшли, повернувся назад до могили.

— Дожене! — сказав Линник.

Але Фрам не пішов за ними.

— Почекай-но, — раптом зупинився Пустошний.

Він дістав з мішка собачих харчів і відніс їх Фрамові.

— Кінчаться харчі, тоді він піде по наших слідах, — пояснив Пустошний, повернувшись до своєї упряжки…

Через чотирнадцять днів, після важких блукань серед крижин, матроси дісталися бухти Тихої. Фрам на корабель не повернувся. Він розділив долю свого господаря.

Настало літо. 30 липня «Фока» залишив бухту Тиху. У кінці серпня 1914 року, після дворічної відсутності, він увійшов у гирло Двіни і став біля причалу Соломбальської пристані.