…Посеред доглянутих надгробків Мар’яна із соромом шукала занедбані, вчитувалася в таблички з іменами покійних.

— Озеров Петро… Віра Озерова… — прочитала на міцних дерев’яних хрестах. Здивувалася, засоромилася ще більше, бо чиясь добра душа не дала запустінню оселитися на рідних могилах: штучні квіти під хрестами, лампадки.

— Здрастуй, дідусю. Бабусю… — прошепотіла. — Вибачте, що не навідували…

Дорошівка приспала тривоги. У нескінченній тиші лісового краю, без телевізора, новин, випадкових людей Мар’яна прокидалася вдосвіта, щоби до вечора драїти і драїти дім татових батьків, готуючи його і себе до нового життя. Робота забирала думки, мізки наповнювалися пташиним співом, шелестом дерев і спокоєм. На те, щоби за допомогою сусідського дядька Івана запустити насос і встановити бойлер для гарячої води, знадобилося більше тижня.

— Я без унітаза і ванни жити не зможу, — заявила Аїда, і з’явилося нове діло. Дядько Іван привіз із сусіднього села двох кремезних чоловіків — за добру ціну і вигрібну яму викопали, і цеглою обклали «в клітинку», щоби всі нечистоти в землю йшли.

На початку квітня встановили ванну й унітаз у великому закутку, який колись слугував комірчиною. Загоріла під першим весняним сонцем Ада задоволено проходжалася домом.

— У цій великій кімнаті буде кухня-їдальня. І вітальня. В одній малій — наша з Валею спальня, а в другій малій — мама…

— А я де буду? — питала Мар’яна.

— Хіба ти затримаєшся? — Аїда приховувала в очах тривогу, дивилася на доньку допитливо.

— Нікуди поки що не збираюся, — Мар’яна бігла з граблями на подвір’я — згрібала старе сухе листя, палила, як не падали дощі й без вітру. То подобалося найбільше: листя диміло довго, без полум’я. Мар’яна не відводила очей від густого білого диму, наче намагалася в ньому роздивитися своє майбутнє. У білому мареві виникали свята. Чомусь завжди свята, наче після всіх втрат Майдану людям відчайдушно хотілося звеселитися, та у веселій юрбі Мар’яна не бачила малих дітей. Нирки викручувало: так і є…

— Повертайся! Домовлюся, щоби тебе обстежили нормальні лікарі, - радила Поля. Телефонувала мало не щодня. Усе про Майдан. — У медичній сотні є класний нефролог.

— Йди вже з Майдану додому, — просила Мар’яна.

— Мусь… Не можу, — признавалася Поля. — Ти про Крим чула? Про Донбас?

— Росіяни… Не повірила спочатку.

— У це неможливо повірити. От ти — росіянка. Озерова. І ми хіба сварилися? Чому вони прийшли в наш дім?! Майдану перелякалися?

— Полю, шукай відповіді вдома! Що ти на Майдані й досі робиш? Уже ж вигнали Януковича.

— Згадую…

— Пітера не бачила?

— Ні… У списках загиблих його немає.

Серце стискалося — нікуди від Майдану не втекти.

— Приїжджай до мене, Полю! — просила подругу. — Я за тобою так скучила.

Та Поля прикипіла до Майдану, не відірвати.

— Зустрінемося, як зазвичай, біля Архистратига, — сказала. — Чекатиму.

Хотинський не бажав чекати. Уперше зателефонував Мар’яні ще 19 лютого вдень, коли вона, спустошена і розбита, сунула Московським мостом до лікарні швидкої допомоги. Скинула дзвінок. І наступного дня, і за тиждень. І тільки коли зібрала всю сім’ю — тата, маму, бабу Нату, — коли всі вони сиділи перед нею, і всі живі, всі дихають, тільки тоді зателефонувала колишньому коханцеві.

— Вибач… — мовила тихо. — Можна я ще трохи подумаю?…

Хотинський вів себе коректно, як ліцензована комп’ютерна програма.

— Добре. Не тиснутиму на тебе.

Та у квітні «заглючив».

— Я сам до тебе приїду, Мар’яно.

— Ні! — перелякалася. — Я вже скоро буду в Києві.

На початку травня, коли Дорошівка розцвіла вишнями, яблунями й грушами, врешті перевезли тата і бабу Нату до вичищеного до блиску, затишного й напрочуд рідного дому в Дорошівці.

— Я знаю, чому мені тут так добре, — розповідала Мар’яна Полі телефоном. — Тут родове гніздо Дорошів. А Ярко ж — Дорош. Кривошиїха сказала: «Ярко мене знайде. От побачиш, Полю! Ярко сюди по мене приїде».

За тиждень на порозі став Хотинський.

Мар’яна з Аїдою саме спостерігали, як пальці на татових ногах ледь помітно ворушаться. Сиділи біля інвалідного візка навколішки, Аїда плакала:

— Господи, Валю, який же ти сильний! Я би ніколи не змогла отак — день у день, день у день розробляти м’язи, робити виснажливі фізичні вправи…

— Дорошівка допомагає, - сказала Мар’яна. — Таке місце особливе. Як рідне. Сили дає. Правда ж, тату?

- І Кривошиїха передрекла: ходитиме! — нагадала Аїда.

То так. Кривошиїха прийшла одного разу пізно ввечері. Пошепотіла щось над Валею, травиці залишила, рукою махнула: пусте… Як пізні осінні груші попадають, підніметься… Та Мар’яна зненавиділа стару.

— Тато ходитиме не тому, що Кривошиїха щось ляпнула! Бо не здається.

Тато погладив по ріденькому волоссю свою царівну, усміхнувся комусь за спинами дружини і доньки:

— Доброго дня. Ви до нас?

Мар’яна озирнулася — Хотинський стоїть. Серце в п’яти. Підвелася.

— До мене… — знітилася, усміхнулася Хотинському. — Привіт.

Аїда щиро зраділа: скучила царівна за гостями. Та й гість особливий: можливо, доня нарешті власну сім’ю створить. Кинулася на стіл накривати: як же вчасно! У неї в печі картопля з м’ясцем домліває, солоні помідорки холодні, бо з льоху, зі вчора смачнючий пиріг залишився, а баба Ната зараз від Марії теплого молока принесе і домашніх яєць.

Хотинський усміхався напружено, дякував.

— Чи варто клопотати? Я ненадовго. Лише по Мар’яну…

Мар’яна мовчала. Кліпала повіками, не розуміла: а радість де? Чому не знає, куди себе подіти.

— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Італію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визнають молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном. Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім питимемо шампанське на яхті…

— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.

— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. — Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.

Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця приголомшено.

— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.

Хотинський почервонів, та гніву не видав.

— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!

Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.

— Можна я ще трохи подумаю?

— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.

Хотинський насупив брови, очі в підлогу.

— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку, домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Сподіваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у весільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.

Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.

— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правильні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Марії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.

— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. — Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.

— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відповів Хотинський.

Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі. Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уявити, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’яна навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умостилася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала з пачки сигарету, простягнула онуці.