— Мамо! — Аїда бабці в ноги. Притулилася обличчям до колін старенької, обхопила… Ридала гірко, невтримно. Ніхто не зупиняв.

У бабці й заночували. У тиху годину не спали, чари прийшли — бабця гладила сухенькою долонею старі світлини: «Оце я така гарна була. А це Едя… Глянь-но, Аїдочко, який у тебе тато красень. А ти не в нього, ні… Курт був такий. Німець. Прадід тобі. Так ти в нього. Та і я. Бач, ми які блакитноокі. Твоя прабабця, а мені баба Саша призналася, що доню не від законного чоловіка народила, від німця того. Ми такі… Тільки від коханих діточок маємо…»

— Курт? — Аїда дістає з-за пазухи пузате золоте сердечко з літерою «К», подає матері. — Це твоє, мамо. Після смерті мами твоєї, баби Тасі, в бараку знайшла… Ще камінці були, монети. Профінькала… Така вже я…

Бабця роздивляється золоте сердечко, усміхається.

— Хай Мар’янці.

— Ні, мамо. Хай хоч трохи у тебе побуде, — просить Аїда.

— Хай побуде, — погоджується баба Ната, ховає сердечко. — Подарую Мар’яні, коли заміж виходитиме.

Мар’яна до ранку слухає, не встрягає, голоси двох розлучених долею рідних людей, почувається малою, наївною, — доня, онука, — і тепло… Мама — про інститут, квартиру, Валиних батьків, кляті дев’яності, вічні злидні й Валю; бабця — про ґрати, Едіну турботу, шовковицю, що пенсії не отримує, а живе з приробітку… Підсувається ближче до журнального столика, розкладає маленькі пластикові коробочки, Мар’яна вдивляється: у кожній повно металевих гачків для риболовлі.

— На ринку для рибалок біля мосту Метро торгую, — хвалиться бабця. — Оце Валя підніметься, найкращу вудку йому подарую.

Згадка про тата повертає на лиця журбу. Бабця погоджується: «Так, так… Дурне діло — чоловіка закрити в чотирьох стінах на п’ятому поверсі. А давайте до мене його…» Аїда заперечливо хитає головою: «Куди, мамо? Будете з Валею в одній кімнаті вдвох? А диван один… Унітаз поряд із газовою плиткою. Ні!»

— Мама не проти до села переїхати, — вперше за ніч подає голос Мар’яна. Пояснює бабі Наті: — Татові батьки дім у селі мали. І досі стоїть, напевно.

— Гарно придумали, — киває бабця.

— Тільки і ти з нами, мамо, — додає Аїда. — Без тебе не поїдемо.

Бабця всміхається приголомшено.

— Бачив би Едя… Не покинули його Нату на самоті помирати. Добре, що доню народила…

Аїда знічується, дивиться в підлогу.

— А я… такий гріх маю, що і не випросити прощення, — мовить раптом із відчайдушною рішучістю, наче та ніч тільки для того і є, щоби вже жодного каменя на душі не залишилося.

— Ти про коханця свого?! — питає бабця, махає рукою — пусте. — Не рви душу, доню. Зірвалася, полетіла, а серце додому привело.

— Не про коханця я… — Аїда підводиться, завмирає біля облупленого віконця. — Я колись… Мар’яни не хотіла. Навіть потайки на аборт пішла, та лікарі відмовили. Сказали: аборт здоров’ю зашкодить…

Мар’яна усміхається гірко.

— Я… відчувала.

— Тільки нині… - мати дивиться доньці в очі. — Коли ти в архів за мною прийшла… Я так зраділа… що у мене є донька.

— Не дорікай собі, мамо.

Бабця супиться — їй не подобається трагічний надрив у голосах, сльози на очах Аїди, вологі очі онуки. Перериває відвертості різкими рухами: підводиться, запалює цигарку, обурюється:

— Куди вас понесло?! Про що базікаєте? Хто народити не хоче, той не народжує, хоч чим його лякай. А як і народжує — кидає дитинку на чужі руки. — Усміхається Аїді, гладить по ріденькому волоссю. — Бач, як до тебе все пізно доходить, Аїдо! Що доньку бажану від коханого маєш, що чоловіка любиш.

- І тебе люблю, мамо, — шепоче Аїда.

Сонце витравило з неба ніч, Мар’яна заснула на дивані баби Нати. Стара вкрила онуку плетеним пледом, присіла біля доньки. Обійняла.

— Йди, доню…

— Страшно, мамо.

— Йди. Побалакали, поплакали, а Валі від того легше не стало. Він, може, від того й недужий досі, бо очі твої не бачить. Давай… Уставай. Чаю в термос зараз заварю, котлет розігрію. Збирайся.

— Що я йому скажу?

— А нічого не кажи. Хіба ті слова щось важать?

Валя сидів у інвалідному візку біля ліжка. Побачив дружину, задихнувся, затулив долонями лице, завмер. Аїда перелякалася. Заспішила, заметушилася, присіла поряд, приклала руку до Валиних долонь.

— Прошу, — шепотіла стривожено. — Тобі не можна хвилюватися, прошу!

Валя відняв руки від лиця, кивнув. Дивився на царівну свою, тримав у долонях її руки. Мовчав.

— Валю… — раптом схлипнула Аїда. — Як же мені не вистачало твоїх віршів…

Наступного дня у відділенні хірургії хребта і спинного мозку перехрестилися: Валентина Озерова рідня врешті забрала додому. Молода і стара повезли інвалідний візок до виходу, зріла пані з ріденьким волоссям години зо дві мордувала лікарів запитаннями про діагноз, вжиті заходи, перспективи реабілітації, альтернативні методи лікування і виняткові випадки непрогнозованого, але повного одужання після травми хребта. І хоч нічим особливо оптимістичним її не порадували, пішла не засмученою, лиш подякувала і вибачилася на прощання.

Мар’яна з бабою Натою привезли Валентина до бабиної халупи на ДВРЗ. Допомогли влягтися на диван, перед тим підклавши під матрац фанеру.

— Відпочинь, тату, — сказала Мар’яна. — Хай уже мама повернеться, тоді й посвятимо тебе в наші плани.

— У вас є на мене плани? — спробував жартувати тато.

— На всю нашу сім’ю. Без тебе не прийматимемо рішення.

Аїда з купою рентгенівських знімків чоловікового хребта примчала ближче до опівдня, бабця насмажила картоплі, курку запекла, пляшку дістала. Валю всадовили в інвалідний візок.

— Усе життя про це мріяла, — мовила баба Ната щиро. — Щоби отак… уся сім’я… разом…

— Тепло, — прошепотіла Мар’яна.

— Тепло, — тато розумів.

— Ми про дім твоїх батьків згадали, Валю, — Аїда рвалася до бою. — Хочемо переїхати туди всією сім’єю.

— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім — я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.

- І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!

Валя слухав ошелешено.

— Тату… Ти проти?

— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.

— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не здавалася Аїда.

— У селі чоловічі руки сильні потрібні… - гірко усміхнувся тато.

— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджати на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула чарочку, тому правда лилася гола.

— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!

— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Валі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте. Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?

Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.

— Що скажеш, Адочко?

— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. — Завтра ж.

Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, розпочатий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажистами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи — дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала працювати в архіві.

— Усе ж гроші!

Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті каблучку з гіацинтом.

— У ломбард понесу.

Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.

— Не шкода? — спитала онуку.

Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не відгукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим мордуванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером, хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.