Мар’яна зціпила щелепи, посунула до наметів, роззиралася приголомшено. Майдан початку лютого ніяк не нагадував мирну територію вільних людей, яким Мар’яна побачила його одразу після Нового року. Вогнища палали, та біля них не клопотали люди, підкидаючи дрова і помішуючи кашу в казанах. Інші справи. Зміцнювали барикади, виколупували бруківку, ладнали зброю — палиці, щити… Юні хлопці із закритими балаклавами й банданами обличчями вже не влаштовували ідеологічних дискусій із розгубленими й опонентами, тягнули все, що траплялося під руки, на барикади: потім поговорять… Після перемоги. А над усім тим, над величезним, охопленим протестом простором, ширяла грізна, як чорна хмара, тривога.

Мар’яна поткнулася до КМДА.

— Героям слава! — впевнено відповіла юнакові, що вартував біля дверей. — Я до Полі…

— Поля зараз у сотні «Ведмедя».

— А де та сотня?

— Охороняє Будинок профспілок.

Будинок профспілок походив на великий розбурханий вулик. Відбувалося щось надзвичайне. Мар’яна зрозуміла те, бо ніхто не зупинив на вході, не заступив шляху: люди стояли купками, збуджено жестикулювали, обговорюючи щось, певно, дуже важливе; чоловіки тягнули кудись каністри і ящики з продуктами, ліками, порожніми пляшками. З десяток телекамер, напружені журналісти. Мар’яна побачила дебелого чоловіка в балаклаві — ніс пакет із надписом «Ліки», роззирався напружено.

— Вибачте, ви не знаєте, де тут лікарі? — Мар’яна подалася до чоловіка. У нього ж ліки, він точно знає, де Полю шукати.

— А там… — чоловік непевно махнув праворуч, заспішив. Мар’яна бачила, як підійшов до складених штабелем ящиків з ліками, поклав поряд пакунок, поквапився геть.

Мар’яна не встигла й подивуватися поведінці чоловіка в балаклаві, хтось уже кричав: «З дороги!» Відійшла до стіни і побачила червоний хрест.

— Мусько, ти вчасно, рук не вистачає, - Поля перев’язувала попечені пальці сивому чоловікові з довгими гуцульськими вусами. — Подай бинт, ножиці!

Тільки по півдні, обробивши рани більш ніж двадцятьом майданівцям, змогли перепочити мить.

— Дякую, що прийшла, — сказала Поля.

Вийшли з Будинку профспілок, примостилися поряд, біля теплого вогнища. Закурили, додали тютюнового диму до чорної хмари над Майданом. І кава знайшлася.

— У мене біда, Полю. Мій хлопець зник. Як твій Ігор, — Мар’яна вихлюпує горе невтримно, не зупинити, не перебити. — Він теж… студент. Ми ж дурні були: тільки не зі студентами! А Ярко… Він особливий. Ми… трохи погубили одне одного. Я пішла, залишила його. А коли повернулася, мені кажуть: зник. Прямо на Майдані. Я до тої баби хочу. Яка тобі про Ігоря розповіла. Де її шукати?

— Кривошиїха з калушанами жила. Пам’ятаєш намет, де ми її шукали, — відповідає Поля, та з подругою не йде — з Будинку профспілок уже гукають: «Полю, ти де?…»

Знайомий старенький намет військового зразка не змінився: над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева файно вирізаний. Біля намету вже не така пухкенька — змарніла, втомлена, та не сумна, бадьора, — жіночка у вовняній хустці попід груди дрова рубає.

— Чого ж ви самі сокирою махаєте? А чоловіки? — не втримується, питає Мар’яна.

— Чоловіки периметр боронять, — відповідає жіночка. Хреститься. — Боже поможи!

— Боже поможи, — шепоче Мар’яна, дивиться на жіночку з надією. — Бабу Кривошиїху, не підкажете, де шукати? Не у вас, часом?

— Не ви перша питаєте, — відповідає жіночка. — Третій день усі до нас по бабу бігають, а баби нема.

— Де ж вона?

— Хтозна. Перехрестила нас, сказала: «Кличуть мене». І пішла.

— Взагалі пішла? З Майдану? — Мар’яна відчуває: надія тане.

— Хтозна. Кривошиїха і з’явилася в нас, як сніг на голову, коли хлопці похворіли. І зникла не питаючись.

— Може, тут десь… — Мар’яна хапається за соломинку.

— Походіть, пошукайте. Тут люду повно. Може, десь і є, - відповідає жіночка, знову бере до рук сокиру — хрясь по дровиняці.

До темної години Мар’яна метушилася Майданом, під вечір уже цілком уявляла собі архітектуру опору: де «Правий сектор», чим займається «Михайлівська сотня», де боронять периметр янголи «Третьої сотні», куди прямує «Козацька», де варить куліш «Сотня Лева», про що сперечаються «Вільні люди». До всіх і кожного: Кривошиїха, Ярко… Зі слів майданівців виходило: баба покинула Майдан. Про Ярка — і не чули. Тільки один випрацьований чоловік із сокальців згадав: бачив Ярка кілька днів тому посеред активістів, які ліквідовували провокації в підземних переходах під Майданом.

— Там билися сильно, — сказав. — Три «швидкі» приїжджали. Може би, вам його по лікарнях пошукати.

Мар’яна до Полі: що робити?

— У Штабі національного спротиву лікарі й добровольці складають списки тих, кого по лікарнях розвезли. Бо наших з лікарень викрадають, а потім уже важко знайти. Біжи до них.

— Ярко? А прізвище? — жвавий лікар із молодими очима і сивою бородою гортав папери.

— Дорош, — ляпнула Мар’яна. Згадала сімейну світлину з Яркової кімнати, статтю з Інтернету про Яркових батьків: маму Надію, тата Івана Раєвського. Виправилася: — Раєвський, здається.

— Немає. Ані Дороша, ані Раєвського, — сухо відповів лікар. Певно, хірургом був у звичайному житті.

Мар’яна вийшла з Будинку профспілок, ноги не тримали, шлунок від голоду розболівся, у роті гірко від сигарет. Посунула до найближчого вогнища: їй же можна? Вона ж не сусідка? Присіла на порожній ящик, глянула на хлопців, що сиділи навпроти. Один — худорлявий, білявий, підтримував лівою рукою правицю біля тулуба, як Біджо. Другий — кремезний, дужий, усміхнувся Мар’яні, як добрій приятельці.

— Без проблем дісталася?

— А як твій рейд по тилах? Передав мєнтам подарунок? — впізнала вранішнього провідника.

— Та мають… — розсміявся. Руку простягнув. — Гоцик. — Кивнув на білявого: — А оцей білобрисий: — Макар, — усміхнувся іронічно. — Бізнесмен… Сарафани шив. Так строчив, аж руку ледь не відтяло!

— Мовчи, філолог, — спокійно відповів Макар.

Мар’яна згадала покаліченого Біджо в Ярковій кімнатці.

— А я думала, тут, на Майдані, постраждав, — сказала Макару.

— Та ні. Цілі поки, — мовив Гоцик. — Ми тут від початку. Зараз до одинадцятої сотні приєдналися. А ти…

— Мар’яна… — сказала. Призналася: — Їсти дуже хочу.

— Зараз, — Гоцик підвівся, пішов у темряву, гукав: — Галю! Галинко-ялинко! Ти де? Бутерів нарубаєш?

Мар’яна щільніше притисла до шиї комір куртки, глянула на білявого.

— Якщо ви тут від початку, то, може, знаєте Ярка… Шукаю Ярка Раєвського. У мене фотка в мобільному є. Показати?

Макар кивнув. Мар’яна підсіла ближче до хлопця, відкрила світлину Ярка в мобільному.

— Він, здається, займався розповсюдженням інформації про Майдан, — помагала Макаровій пам’яті.

— Щез?

— Так…

Макар усміхнувся сумно.

— Тут багато людей нині родичів шукають.

— Чому ж так? У вас же барикади, охорона. Якщо ви своїх захистити не можете, як ви отих… за барикадами переможете?!

Макар глянув на Мар’яну тьмяно.

— Чужих багато повиникало. Лізуть у всі дірки, а на лобі не написано: кріт чи свій. Вичищаємо потроху, але то важко. От ти, приміром…

— А що «я»?! — наїжачилася.

— Підсіла… Ніби хлопця шукаєш, а про Майдан кажеш не «ми», а «ви». «Що ж ви своїх не захищаєте», «як ви переможете»… Хіба не підозріло?

— Невже?! А у вас тут уже НКВС і катівня є?! — спалахнула, та так і не перейшла на безпечне «ми». — Може, ви ще в підвал мене кинете?!

Макар не встиг відповісти — до вогнища повернувся Гоцик, ніс стаканчики з гарячою кавою. За ним услід чалапала чудна пухкенька малолітка з пакетом, повним бутерів.

— Вечеря! — оголосив Гоцик, упав на ящик.

Мар’яна глянула на дівча, задихнулася.

— Ти ж… з Полтави?! — підхопилася, забула про голод. Сльози до очей. Сіпала дівча, роздивлялася. — Ти ж з Полтави! Ви з подружкою на Новий рік у нас із Ярком відігрівалися. Пам’ятаєш?

Малолітка лобика насупила.

— А-а-а… Точно! Ви ще нас там покинули і виїхали.