— Вікна у висотках миє? — Мар’яна згадала, як одного разу за вікном офіса в люльці на вітрі небезпечно розгойдувався чоловік із цілим арсеналом мийних засобів.
- І таке буває. Але нечасто. У Ярка з Біджо дозвіл на роботу з приладами високого тиску на висоті. То як шостий розряд… Як п’ятірка за контрольну роботу. Як олімпійська медаль, як…
— Хто такий Біджо? — перебила Аніту Мар’яна.
З Біджо познайомилася тої ж бурхливої насиченої доби, за півгодини до опівночі. Тільки закінчила готувати тефтелі в томатному соусі — з базиліком, часничком. Рецепт вихопила з Інтернету ще після обіду з Анітою, бо раптом відчула себе справжньою хазяйкою. Не все ж у сусідки під’їдатися. Ярко повернеться, Мар’яна йому — справжню італійську страву, якщо він уже так сильно полюбляє Італію і незрозуміле кватроченто. Змоталася в неблизький «Фуршет», накупила фаршу, приправ, хліба без дріжджів, вина. «Добре, що Хотинський грошей дав», — усміхнулася без сорому.
Хотинський наче чекав. Мобільний — дзелень.
— Золотце, вже четверта. Ти на потяг не спізнишся?
Мар’яну смиконуло не від рівного, як мертве болото, голосу. Те «золотце», що завжди сприймала, як пестощі, раптом викликало відчуття відрази і нудоти.
— Уже збираюся, — пробурмотіла поспіхом. — Вибач. Не можу зараз говорити…
— Щасти, — не запідозрив підступу. А Мар’яна як засіла біля мобільного, так і просиділа до шостої, чекаючи на хронічні контрольні в голову.
Хотинський не пустив процес напризволяще — щопівгодини надзвонював: ти де? Вийшла з архіву? Добре. Уже на вокзалі? Чудово, золотце, купи собі води і бутербродів. Сусіди в купе нормальні? Полиця нижня? Як верхня? Я купував нижню. Помінялася зі старенькою? Яка ти милосердна, золотце.
Коли годинник показав шосту й потяг на Дніпропетровськ без Мар’яни помчав на схід, перелякалася: коханець не відчепиться! Довбатиме і довбатиме дзвінками щогодини, може, попросити передати мобільний провідниці чи, приміром, портьє в готелі… А якщо в цей час поряд із Мар’яною буде Ярко?
— Дідько, це неможливо!
Які тефтелі? Сушила голову, ніяк втямити не могла, що би таке збрехати, аж поки погляд не впав на підзарядку. Підхопилася — Боже, яка ж вона ловка! Набрала коханця.
— Телефон розряджається. А підзарядки знайти не можу.
— Я точно клав твою підзарядку в сумку.
— Немає ніде.
— Може, ти погано шукала?
— Та нема! Я в Дніпропетровську в готелі попитаю… У них же мають бути підзарядки. Чи куплю… Завтра зателефоную… — відрубала зв’язок, розсміялася — ох, ловка! — і врешті побігла на кухню тефтелі готувати.
Тільки перемазала пальці фаршем — Аніта з Федею: ми на Майдан, тож зачинися гарненько, щоб, не дай Боже, якась сволота у двері не ломилася, бо тут райончик сумнівний.
— А ви надовго? — спитала Мар’яна.
— Вимогам часу неможливо відвести певний час, — відповів філософ Федя.
Аніта загорнула у велику вовняну хустку казан із вареною картоплею, наскладала закруток у клітчасту торбину, все те всучила Феді: менше слів!
Мар’яна зачинила за сусідами двері, усміхнулася: як же гарно, що всі розбіглися. Тепер уже ніхто не відволіче — зробить тефтелі, маякне Яркові, щоби швидше біг додому, наллє в гранчаки вино… Ніби все по-справжньому: сім’я, жінка чекає на свого мужчину вдома, робить справжнє діло, не суп якийсь із пакетика…
— Чому ж я свічок не купила?! — вмостилася на кухні й, перш ніж взятися ліпити тефтелі, відіслала Яркові sms-ку: «Повернися ще сьогодні!»
«Неодмінно», — отримала відповідь за мить.
— Мій ти… — збудилася, давай тефтелям раду давати.
Не їжу готувала — радість. Кулька до кульки — красені! Над соусом ворожила, аж втомилася: і все ж красиве виходить, як на картинці, а вже смачнюче… Так захопилася — про час забула: тефтелі ще тушкувались у соусі на плиті, коли Мар’яна почула біля дверей підозрілий шурхіт. Не вагалася — вхопила качалку, причаїлася в темному коридорі.
— Навіть не намагайтеся, падлюки, — прошепотіла: нікому свою радість не віддасть. І думки не промайнуло: то ж Ярко! Не міг він зруйнувати гармонію цього надзвичайного вечора, мав з’явитися лише тоді, коли тефтелі домліють, Мар’яна викладе їх на таріль, притрусить зеленню, потім умиє обличчя і вдягне файну прозору туніку з шифону…
Двері розчахнулися. Мар’яна зойкнула і щосили метельнула качалкою перед темною постаттю. Спалахнуло світло.
— Моя Мар’яна, — усміхнувся Ярко. З-за його спини дівчину розглядали двійко його супутників.
— Біджо, — незворушно-спокійно представився атлетичний грузин років тридцяти. Лишень торкнувся щоки, на якій качалка залишила дотичний слід.
— Ого! Наша людина! Наша… — на Мар’яну з цікавістю косував рухливий юнак років двадцяти: конопатий, світловолосий, розхристаний. — А я Аврора!
— Крейсер? — спитала спантеличена Мар’яна.
І пошкодувати не встигла, що все склалося геть не так, як нафантазувала. Події розвивалися надто стрімко… За мить уже сиділа біля столу на кухні, бо трійця одноголосно постановила: мужчини на стіл накриватимуть. Діставали з пакетів хліб, сир, ковбасу, різали, розповідали: промальпи, уже рік разом на висоті — Ярко, Біджо і Аврора, а конопатого Вовчика Авророю прозвали, бо прізвище його — Крейслер.
- І не «крайслер», і не «крейсер», але до крейсера ближчий! Гламур і пафос зневажає, як що не так — без слів у пику лупить. Тому Аврора! — сказав Біджо. Виставив на стіл тарелі з бутербродами: — Прошу!
— А в мене… тефтелі, - врешті отямилася Мар’яна. — З базиліком і часником. У томатному соусі. Спробуєте?
Ярко їв і усміхався Мар’яні. Аврора і Біджо розчинилися. Мар’яна їла і дивилася на Ярка. Активним фоном звучав збуджений голос Аврори — розповідав щось завзято, та Мар’янин слух вихоплював лише окремі слова: вогонь згас, мєнти, а ми притягли шини… Аврорі густим, важким, як хрест, голосом відповідав Біджо: хворіють, ніс зламаний, краще зранку…
— Ярку! — раптом голосно звернулася Мар’яна. — Що таке кватроченто?
І всі замовкли.
— А-а-а… То просто, — вигукнув Аврора. — Ярко розповідав. Це коли люди врешті починають відчувати себе людьми. Як оце у нас зараз…
— Чуєш, помовч! — зупинив його Біджо, кивнув Яркові: — Кажи!
— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її гідності, і тільки в тому…
— Кажу ж, як в Україні, - знову встряг Аврора. — У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.
— …Людям складно притримуватися простих істин, — продовжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є свобода волі.
— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.
— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бердяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина злетів людського духу.
— Просто… треба менше базікати, а робити справу, — сказав Біджо.
— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора. Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дружині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до мого серця.
— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей неймовірний вечір… Уже ніч…
— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. — І перекусити.
— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамовувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на «йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то виправляти.
Мар’яна розгублено глянула на Ярка.
— Ти теж ідеш?!
Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Аврору за шкірку і витяг у коридор.
Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався, та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.
— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!
Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі навкруги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.
