Хотинський уважно глянув на Мар’яну, раптом усміхнувся, обійняв коханку.

— Хочу тебе… — прошепотів на вушко.

Мар’яна… не попливла. Завмерла в обіймах Хотинського.

— Добре… — прошепотіла слухняно.

— То випробування! Звичайне випробування долі, - бурмотів Хотинський, відробляючи секс добросовісно, як домашнє завдання.

«Чому він завжди під час близькості мені щось втовкмачує? — байдуже думала Мар’яна. — Як то у нього виходить? Такий він… багатогранний!»

— Якщо хочеш бути зі мною все життя, маєш зробити щось для того, — Хотинський продовжував рухатися і навіювати. — Наприклад, поїхати в Дніпропетровськ, скоріше знайти нащадків Дорошів по лінії Самійла. Я ж не влаштовую істерик. Я роблю все для того, щоб ми були щасливими. Речі твої зібрав. Потяг завтра о 17.40.

— Завтра яке число? — Мар’яна услід за Хотинським переключилася на ділову хвилю, забувши зображати неземне збудження.

— Двадцять! Сьоме! — у ритм рухів відповів Хотинський.

Двадцять сьомого грудня 2013 року о десятій ранку коханець висадив Мар’яну біля історичного архіву, поставив поряд із нею повну дорожню сумку.

— Бездоганний план, — сказав. — До п’ятої вечора можеш попрацювати в архіві, потім прямо звідси — на вокзал. На жаль, не зможу тебе провести — шеф на вечір нараду призначив.

Мар’яна спробувала підняти дорожню сумку.

— Ти… всі мої речі сюди спакував?

— Золотце… Ти ж не на один день їдеш.

— А раптом я за день зрозумію, що в Дніпропетровську шукати марно? Нащо ж мені там сидіти?

Хотинський усміхнувся з прикрістю: мовляв, скільки можна дурних запитань?

— Мар’яно! Ще раз! Усе по порядку! Не поспішай, шукай ретельно! Номер у готелі для тебе замовлений на десять днів. Зворотний квиток — на шосте січня. Сьомого відсвяткуємо і Новий рік, і Різдво. А якщо ти ще й привезеш гарні новини…

— У мене немає грошей… Узагалі. Я на весь аванс… нарядилася вчора.

У Хотинського вистачило характеру не психонути. Мовчки дістав із гаманця гроші, взявся рахувати, плюнув, віддав усе Мар’яні.

— Шість тисяч… Усе-таки свято. Замовиш у номер стриптизера і шампанське, — не витримав, штрикнув. Глянув на неї прискіпливо, наче чекав — заллється червоним, засоромиться, із відчаєм спитає: «Навіщо ти так зі мною?!»

Вона мовчала.

— То я пішов?…

Мар’яна вхопила коханця за руку:

— А ти ж як тут, сам?… Як святкуватимеш? Приїжджай до мене!

— Тридцять першого ще працюватиму… А потім буду вдома. Наллю собі шампанського, зв’яжемося по скайпу… І якщо у твоєму номері не буде стриптизера, привітаю тебе рівно опівночі… - поцілував Мар’яну в чоло. — Удачі, золотце. Добудь нам такі новини, щоби ми потім усе життя розкошували.

Хотинський поїхав, вітер упереміж з дощем і снігом гнали з вулиці — Мар’яна сиділа біля історичного архіву на повній дорожній сумці, дивилася в сіре небо, ніяк не могла зрозуміти: що ж так муляє?…

— Светр… Светр маю встигнути до від’їзду віддати! — підхопилася, махнула таксі: — На Поділ.

Скільки їхала, стільки набиралася радості, наче кожна мить, що наближала до Ярка, кидала їй ту радість жменями: на тобі, дівко, волі! На!

«Хоч би вдома його застати», — подумала.

З коридору комуналки до мертвої тиші в кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях стривожено прислухалася сива вчителька-пенсіонерка Аніта Станіславівна. Ох, не подобалася їй та тиша… Крутнулася на кухню, поставила борщ на вогонь: поки закипить, — встигне дурних врятувати, бо ж не може того бути, щоб учора Ярко таку гарну дівчинку в дім привів, а зранку — і не вийшли.

— Ох, чує моє серце: щось у них неладне!

Заспішила за підмогою: стукнула у двері сусіда, беззубого матюкальника Феді, що той мав сорок вісім років життя, вчений ступінь із філософії, інвалідність третьої групи, хронічний алкоголізм і скептичне серце.

— У Ярка щось надто тихо… І дівчина… Чи є?

— Може, повиздихали, врешті? — Федя в прикрощах. Приклав вухо до дверей «фольксвагена»: і заносить же холера сюди молодих… Аніта винувата. Аніті все грошей мало. Дві кімнати в комуналці має: найбільшу двадцятиметрову і найменшу, що у ній і одинадцяти метрів не стане. У великій сама розкошує, малу здає — та все студентам голодним, а ті на кухні з Федіної каструлі гарячі макарони руками виїдають, хай би їм всі пальці попекло! Аж одного разу Федя ледь порожню каструлю Аніті на маківку не надів: дивися, училко, що твої квартиранти витворяють! А тій байдуже — каструлю віджбурнула, зі студентами розпрощалася, та Федя й обмити гарну новину не встиг — невдовзі в кімнатці оселився Ярко. Застряг надовго, розлив по комуналці таку весну — не врятуватися, аж Федю своїми ендорфінами потруїв, бо ж від чужих ендорфінів тільки заздрість. І все Яркові в кайф! Двері перефарбував на небо, причепив до них кругляшок «фольксвагена», знамена ті щодня вивішує… А тепер, виходить, двійко їх тирлуватиметься під боком?

— Прапор треба перевірити, — запропонував на свою голову, бо його вікно поряд із віконцем Ярка. Аж самому цікаво стало, що за стяг нині той божевільний виставив, бо ж все у нього зі значенням. Висунувся зі свого вікна — у мордяку вітер снігом. Скосував очі на віконце сусіда — японське знамено тріпоче.

— Японське? Бути не може! — не повірила Аніта Станіславівна. Виперла свої сто кіло на хиткий Федин табурет, грудьми на підвіконня, шию скрутила — так і є!

Похнюпилася, опустилася на табурет, аж Федя почув, як той під Анітою стогне.

- Ідіть уже до себе! — буркнув. — Якось усе утрясеться.

— Дарма легковажиш, Федю, — відказала стара вчителька. — Через любов теж помирають. Моя бабуся Анастасія Іллівна, Царство їй небесне, у вісімнадцять років захопилася символізмом і модернізмом… На тлі революційного оргазму мас. Усе декламувала Брюсова: «Где же мы?! На страстном ложе иль на смертном колесе?» Через ті вірші матросик у неї закохався. Павло такий собі. З пролетаріату… «Жити без тебе, Анастасіє, - каже, — не можу». А вона йому: «У вас єдиний вихід, Павле… Не живіть!» Символістка хрінова! А матросик — під козирок. Зашморг на шию і — до Бога. Записку тільки і лишив: «Помираю за щастя світового пролетаріату за велінням незрівнянної королеви серця мого Анастасії». Ледь не розстріляли бабусю мою через ту записку. А ти кажеш…

— Так морячок не через кохання помер. У мистецтві не шурупав, йолоп! — відповів Федя і вже намірився розвинути тему гуманізації освіти, та у двері постукали.

Аніта злетіла з Фединого табурета — той відкинув копита і поліг без жодного рипу.

Мар’яна не відразу второпала, про що саме товчуть їй на порозі сива вчителька і алкоголік у спортивних штанях.

— Мар’яно… Як надумаєш ще колись зникати, то хоч лиши мені свій мобільний, — шепотіла Аніта. — Про всяк випадок, бо в мене нерви!

— Табурет! Як підрубаний! Геройськи! — горював Федя. Ухопив Мар’янину дорожню сумку, затягнув у коридор. — Мовчки! І не рипнув!

— А Ярко вдома? — знітилася Мар’яна.

— От! — сказав Федя. — І мовчить… Японське знамено за вікном. Біда…

Мар’яна штовхнула сині двері зі значком «фольксвагена»… На вулиці — сірий день, у кімнатці — ніч: цупка портьєра намертво припала до вікна, ані промінчика. Мар’яна завмерла біля порожнього матраца, покритого ліжником: а Ярко де?…

Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнулася безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалетного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий. «Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна, поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледілася: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче намагався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.

— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. Припала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.

Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста, здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали, рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матраца так і не дісталися.