— А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, - безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: — Чому мама не приїжджає?
— Гроші заробляє, - одказувала бабця. Лягала на підлогу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кермом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.
Ада лякалася, сіпала бабцю.
— Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!
Бабця зітхала і бралася до роботи.
Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила, бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкільну форму купували, а метикувата баба Тася — обрізки та залишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями поворожить, на ранок — ану, примірь, серденько! Може, десь вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі заздрощами сходили, бо всі — однакові, а в Ади суконька особлива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фартухи — і чорні щоденні, і білі святкові.
— Царівна… — всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюровий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася перед дзеркалом — очі сяяли.
— Царівна! — і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й вигадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові костюми.
— Матері дякуй, — бабчина мантра не змінювалася протягом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справно надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:
— Знову відкупається…
Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Адиного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеровим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками- викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незважаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окремою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розумниками, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інтелігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним залицяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу. Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.
— Женився би я на тобі, - казав із придихом. — Та ти ж мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.
— Я за тебе і не збиралася! — ображалася Ада й одного разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зосереджений погляд світлих блакитних очей на розумникові Озерові.
Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.
— У мене буде царське весілля! — хвалилася Ада заздрісним однокурсницям.
Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню, яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник» путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкотили до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса наполягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчику онуки.
Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, пригорнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на лаву і померла.
Отаке весілля. Який ресторан?! Де та Болгарія?! Поки Валя в новенькому костюмі з квіткою на лацкані трусився у «швидкій» — супроводжував до моргу тіло покійниці, Ада у весільній файній сукні ридма ридала в спорожнілій кімнатці бараку із занавішаними рушниками телевізором і дзеркалом. Поряд тирлувалася сусідка тітка Галя, мати Славка Шуляка.
— Наталю треба повідомити, — мовила обережно. — Маму твою. Не може бути, щоби із в’язниці на похорон не відпустили!
— З якої в’язниці? — Аді здалося — не розчула. Кліпала заплаканими очима, дивилася на знічену тітку Галю, у вухах гуло. І — гнів. Крикнути би сусідці в пику відчайдушно, як у дитинстві: «Мама… нафту добуває! Для Батьківщини!», та сил катма.
Наступного дня в промерзлому коридорі моргу Ада вперше побачила жінку, яка народила її й дала дивне ім’я Аїда. Не кинулася до ніколи незнаної матері: хто ти?! Чому така?! Де вешталася всі ці роки і хто мій батько?! Причаїлася біля прочинених дверей у кабінеті патологоанатома — серце з грудей, перед очима пливе. Бачила, як двійко міліціянтів ведуть коридором до покійницької згорьовану, та все ще красиву жінку в сірій робі й білій хустині навколо шиї. Пробула біля тіла баби Тасі кілька хвилин. Вийшла зарьована. Усе витирала очі кінчиками білої хустки. Під пильною охороною посунула коридором до виходу повз кабінет патологоанатома. Ада відсахнулася від дверей: ні! Не бачити, не знати. Забути! «Чому в неї хустка біла? Мала би в чорній…» — билося.
Гнівні запитання не відступали. На дев’ятий день, коли до тісної бабусиної кімнатки набилися сусіди — поважно поминали-випивали-згадували, Ада викликала тітку Галю надвір. Нервово закурила при сусідці вперше в житті, очі в землю.
— Про матір мою щось знаєте? — ледь видушила.
Сусідка виявилася не настільки обізнаною, як сподівалася Ада.
— Тася ще тою партизанкою була, Царство їй Небесне, — призналася. — Я сама випадково дізналася, що її доня зечка. Усім же казала — буровичка…
— Ви як дізналися?
— У жеку зіткнулися. Тася довідку принесла, що в кімнаті, крім тебе і неї, ще її донька Наталя прописана. А не проживає, бо відбуває покарання.
— Так вона… і тепер на кімнату право має?
— Певна річ. Колись же звільниться. Буде їй де жити.
— А… за що сидить?
— Не знаю, Адочко. Геть нічого більше не знаю.
- І про тата мого ніколи бабуся не розповідала?
— Ані слова! Тася мене на колінах благала нікому про доньку не розповідати.
- І я вас прошу, — прошепотіла Ада.
Тітка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповідати?! Чи своїх бід мало?
— Як люди з поминок розійдуться, прибери в кімнаті, - порадила. — Речі Тасині збери — людям роздай. Що не потрібно — все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб і нитки не лишилося. У кімнаті ніхто не житиме, а то геть зле. Ще злодюжки вікна виламають, розтягнуть Тасине добро.
Обійняла Аду, зітхнула:
— Допомогти?
Ще чого! Навколо Ади кружляли бабині таємниці: визирали з-під матраца, дражнилися незрозумілими натяками коротких нотаток у засмальцьованому блокноті, ховалися по шухлядах, і навіть стара жовта світлина молодої красуні Наталі, здавалося, тепер може розповісти так багато. Не з в’язниці ж вона Аді грошики надсилала. А звідки? І чи вона? Невже баба Тася багатійкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!
Відправила співчутливого Валю до квартири на Воскресенці, зачинилася в бабчиній кімнатці. Зухвало зірвала з телевізора і дзеркала рушники — душили, забирали повітря, — усілася на бабине ліжко: з чого почати?
З ліжка і почала: обмацала старенький ватяний матрац, подушки, ковдри. Нічого. Узялася за бабчин одяг — вивертала кишені, перевіряла подоли пальт і суконь, складала у звичайний мішок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала, коли хтось із сусідів питав: «Можна забирати?» Перебрала посуд — цілі каструлі, тарелі, виделки-ложки зібрала у велику картонну коробку: приїде Валя, на Воскресенку завезе. Меблі обдивилася, зажурилася: які ж гіркі злидні! Ліжко хитається, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинстві на ній ледь сколіоз не заробила. Біля вікна обідній стіл — і уроки за ним робила, і кашу їла, і старенька швейна машинка «Подольськ» на ньому свій слід залишила, бо бабця строчила всяку вільну хвилину, аж лак на столі протерся.
