то, безперечно, на ній залишилися б щасливі, утомлені

поснулі на щитах, мов на матрацах, в обіймах одне одного, трохи знічені від ще неподоланого сорому перших любощів, до яких тільки-но дозріли

люди.

Утім, і палке кохання буцімто втрачало колишнє значення, чим далі я наближався до вершини. Діл тепер далеко внизу. Усе, далебі, геть усе ось-ось розкинеться внизу, у мене перед очима. Геть розбитий, я намагався переконати себе, що кохання може обійтися й без любощів — тільки не покінчити б із життям на очах у створінь, яких люблять, проте не кохаються з ними. Тепер же, коли дивишся звідси, урешті-решт дуже просто визначити, що таке палке кохання.

Після цього всі тонкі суперечності, вибудувані на часткових надмірностях, частковій нестачі, таки зробляться неважливими. Адже є суперечності вагоміші, ніж надлишки й нестача буття. Кожен живе тією мірою, на яку здатен. По суті, що таке — жити?

Хіба не дивно те, як ми вибудовуємо власне життя? Частина нитки, цвях, гриб, папір, дрантя, трохи пилюки, кілька дрібниць… Це все зливається докупи й одержує одну назву — «життя».

Як давно я пробираюся крізь туман! Мої думки недаремно змінили напрямок. Раз — туман, отже — наближаюся до вершини. Я певен.

Однак, чи не знецінюється це наближення в моєму серці? Забудьмо на хвилину про те, як вирушив у дорогу; навіть тоді, коли я почав дертися на пагорб, мою душу сповнювало почуття величі від справи, що її здійсню. Натомість зараз, коли завершую підйом, наближаюся до вершини, думка про те, як видеруся на неї, більше не тримає мене на ногах, не спонукає рухатися далі — її замінило щось інше. Можливо, таке коїться з людиною з гордощів, бо знаєш, що нарешті наближаєшся, добираєшся туди, куди прагнув. Я в тому стані, коли вивищуєшся над усіма. Щонайбільше після того, як виберешся з туману, видерешся нагору, озирнешся довкола — отам трохи вище, ще трішки вище — побачиш і минуле, і майбутнє усього сущого, геть усього. Кінець — угорі, отам. Хіба не каже людина: що буде, як побачу? Кому розповість те, що побачить, допоки не спуститься додолу? Спуститися-бо, напевне, неможливо. Досі книжки писали тільки про тих, хто піднімалися — бодай і поодиноких сміливців. Але, не спустившись, ні про що й не пишуть. Ті, що донесли згори добуті знання, нам невідомі. Чи існують вони?

Отож після того, як видерешся, важко спуститися…

Ідея про лебідку знову стукнула мені в голову. Стукає, спадає. Єдина причина, яка відтепер штовхатиме мене вгору, на вершину, — це те, що досі не видерся… Та й годі. Той, хто дістався аж сюди, не повернеться, поки не добереться до

вершини. Повернутися звідси означає знехтувати людськими зусиллями. Мабуть, занадто наївно так мислити — аргумент простий, як дрова, але ж так воно і є…

Туман поволечки рідшає. Ще три кроки — і я на верхів’ї. Ступаю, зупиняюся. Насамперед обертаюся до призахідного сонця; чудуюся побаченому. І очі, і серце, і розум мусять якнайшвидше працювати в єдиному ритмі, задіявши весь набутий упродовж життя досвід. Потрібно присилувати себе… Моє рішення таке: я доконче спущуся й розповім тим, що внизу, це диво з див саме так, як його осягають мої очі, серце, розум. Неквапом обертаючись, я вирішую: власне, це має стати тим, що звершу. Хоч ти лусни, а ніколи б не відкрилося очам те все, що побачу звідси, і не викинув би його з голови, поки не добрався б сюди. Віднині, у тій точці, я вже далеко попереду від думок про те, що до верхів’я залишилося три кроки. Це незбагненна річ. І від давніх часів ще ніхто не здобував цих знань, цього досвіду.

Призахідне сонце ледь чутно пригріває спину. Я неабияк ускладнюю своє повернення. Мені трохи важко дивитися засліпленими очима, але у світлі, яке лине з-за спини, починаю розрізняти все навкруг іще краще. Світ під ногами — безмежний, проте й такий мініатюрний; довкола, аж донизу видно тисячі, десятки тисяч притулених одне до одного крихітних речей; разом із людьми, полями, ательє, деревами, тваринами, хатами… Чоловік на вершині тепер вивищується над усім: своїми знаннями, зрілістю. Ген-ген удаль дивиться чоловік на вершині — аж туди, куди тільки сягають сонячні промені, що линуть з-за спини…

Дивиться чоловік на вершині, зорить, дивиться: там, удалині, він бачить ще одну гору. Значно меншу за ту, на якій стоїть, а втім — гору, яку назвеш горою. На тій горі буцімто щось ворушиться: неначе комаха чи яке звіря… Чоловік стоїть, мов укопаний, аж ціпеніє, усвідомлюючи, що та комаха, те звіря — людина, як і він… Дивиться. Зорить. Дивиться. Навпроти, перед чоловіком на вершині, — людина. Ген, удалині, вона здається такою крихітною, такою крихітною-крихітною, наче комаха або тваринка. Але ж вона — перед ним; либонь, так само, обернувшись, дивиться на нього. І він, чоловік на вершині, напевне, так само здається їй комахою або звірям.

Тоді чоловік на вершині усвідомлює, чому ті, хто піднявся сюди, вже не спустяться. Він сідає, звісивши голову поміж колін, чекає темряви.

Серпень — листопад 1972, січень 1973

Смеркало; я облишив усе залізяччя на полі; здригаючись, підвівся, затесався між дерев. Під одним із дубів у траві спав кіт. Можливо, мій недавній знайомий. Я спробував нечутно підійти до нього. Він не прокинувся. Я присів біля нього навпочіпки. Таки недавній знайомий.

Я підвів голову. Той стояв переді мною — у білих панталонах, у білому светрі. Смугле обличчя тепер тануло у вечірніх сутінках, розчинялося серед тіней. Він опустився переді мною на коліна. Кіт досі спав. Він мовчав, але тепер я розумів, що коїться в його голові. Легко.

Ти неправильно подумав.

Чому?

Хай що, а я був твій. Але

Знаю. Я поспішив, програв вам.

Я веду мову не про гру.

Як розповів один із глядачів, окрім неї, також існує смертний гріх.

Ще три сторіччя тому того, хто скоював те, що й ти, страчував поводир «Зелених».

А якщо це скоїть хтось із вас…

Все одно поводир «Зелених» присуджує йому кару.

Тепер ти також мене вб'єш.

Так було три сторіччя тому. А моя кара?

Твої речі віднесли до воріт у сад. Нині ввечері ти покинеш це містечко й більше ніколи сюди не повернешся.

А ти?

Я поїду з тобою.

Куди?

Туди, куди поїдеш і ти.

Разом зі мною…

Разом із тобою.

Але ти…

Ти помилився.

Хіба ти…

Я хотів увести тебе в оману, випробувати.

Тепер ти в моєму сні. Тому ти так говориш. Учора тут…

Я не навідувався в цей сад цілий тиждень. Відтоді, як ти сидів у ресторані в мене за спиною й чекав, поки обернуся, я не навідувався в цей сад ні разу.

«Ти зараз у моєму сні, — промовив я. — Треба знову стати собою, підвестися й піти. Я мушу забинтувати руку, повечеряти й лягти спати. Ти в моєму сні. Ніби вода».

Він не відповів. Раптом замовк і вже не розмовляв. Або ж говорив, проте я не розумів, більше не знав, про що він думає.

Я підняв руки, поклав їх йому на плечі. Стиснув кулаки. Той схилив голову мені на плече. Я притулився своєю головою до його. Я знову розумів, що він каже. «Без угаву повторюй, — говорив він, — без угаву повторюй, що кохаєш мене, що кохаєш мене!» Ми застигли отак на кілька секунд, на кілька секунд, немов навік. Його голова легенько тулилася мені до щоки, вуха, плеча.

Я заледве вичавив із себе: «Ходімо, смеркає. Допоможи».

Він узяв мене за неушкоджену руку. Кіт досі спав. Ми підвелися.

Зробили всього кілька кроків. Аж раптом він неначе обняв мене двадцятьма руками. Двадцять його рук стискали, душили, розчавлювали мене. «Ти можеш благословити мене жити, ти можеш подарувати мені життя», — хотів я сказати. Але не зміг.

Під деревами на тротуарі було темно, хоч у око стрель. Удалині виднівся якийсь світлий отвір. На краю отвору сіпалося смугле обличчя, смуглі руки.