Потім він не міг розгледіти його й поготів. Хлопець збагнув, що осліп. Зупинився. Чи прозрів би він знову, якби повернувся назад і поринув у темряву? Однак на це забракло б сили й серцю, і ногам… Він зголоднів, виснажувала спрага. Рука, яка намагалася намацати стіну, раптом зависла у порожнечі. Стіни не було ні справа, ні зліва. Вітер дув в обличчя. Голова паморочилася від запаху квітів; аж позакладало вуха — так дзижчали комахи. Певна річ, він вибрався з діри, що була лазом. Юнак вийшов на світло.
Він задер голову. Сонце зігрівало обличчя. Далеко внизу морські хвилі шуміли, гупали, мов серце. Нога в щось уперлася. Він помацав рукою. Це мала бути гладка скеля. Хлопець сів. Знову задер голову. Сонячне тепло розливалося від обличчя по всьому єству. Але десь у глибині його душі залишалося місце, холодне, мов лід. Туди не досягало сонячне тепло. Тихе, одиноке місце посеред цього тепла, цього простору без світла.
«Мабуть, небіжчики починають захолодати зсередини», — подумав хлопець. Його вродливе, до болю вродливе юнацьке обличчя так і застигло, звернене до неба, ноги— стулені, розпростерті руки міцно вчепилися в скелю.
1965
У серпні 1969-го Алі Пойразоглу розповів мені таке:
Якось один чоловік піймав у морі рибину й так уподобав її, аж захотів, щоб та назавжди залишилася з ним. Він щодня черпав відрами з моря силу-силенну води та змінював її рибині. Утім, через деякий час йому набридло носити морську воду, і він замінив її на питну з крана. Риба трохи стривожилася, але врешті-решт звикла до прісної води. Хтозна, скільки відтоді минуло часу, але чолов'язі в серце закралася цікавість: якщо риба звикла до прісної води, то, може, призвичаїться й до повітря… (Як на мене, то риба або з'їхала з глузду, або ж занадто любила цього чолов'ягу, що також можна мати за безглуздя. Проте повернімося до байки Алі Пойразоглу). Спочатку рибина задихалася та тріпалася, однак урешті-решт освоїлась і в повітрі. Котрогось дня чоловік вирішив податися до моря. Рибину він узяв із собою. Поклав її на рінь у затінку — сам поліз у воду. Тим часом тудою пробігали діти. Вони помітили рибину. Казна-чому пошкодували її й подумали так: жалко бідолашну — викинулася на берег, повернімо її назад у море. Поки чоловік, мов навіжений, плив на порятунок рибині, та задихнулася у воді.
Щодо цієї теми я засвоїв принцип Леві Стросса; скажу, що, як на мене, розбіжності між цими двома казками значно важливіші за аналогії.
Б.К.
7
Наша зустріч із мером тривала недовго. Заледве я запитав у молодика, що стояв перед входом до палацу, де кабінет мера, як той взявся провести мене. Ми здолали чималеньку відстань, минаючи залу за залою. Сюди чужоземців не впускали. Я не міг стриматися, щоб не поглянути на стіни, стелі, прикраси та картини довкола. Хлопець не гаявся біля мене, одначе йшов так, ніби час зустрічі перенесено. Він безшумно прочинив двері, перед якими ми зупинилися, шанобливо привітався та вклонився комусь — я не бачив кому — потім, відступивши вбік, пропустив мене в кабінет; вийшов і зачинив двері.
Мер запропонував мені сісти. Подякував, що я прийшов, і почав ромову.
Коли я покинув кабінет, молодик знову стовбичив перед дверима. Ми попростували в іншому напрямку, вийшли через чорний хід у сад. Цей вид анітрохи не схожий на те місце, де я опинився три дні тому.
Гральне поле було значно більших розмірів, натомість мало не клітинки, а — кружальця, хоча й також мармурові, однак не чорні та білі, а фіолетові й зелені; поміж них розташовано жовті. Старанно вимощені круглі камені були настільки точні в діаметрі, що ці підрахунки здавалися непідвладні розуму. Щойно вимиті, вони яскраво виблискували насиченими кольорами. У діаметрі ті кільця мали бути понад метр.
Глядацькі ряди здіймалися вгору навколо грального поля. Там уже сиділи поодинокі глядачі в шапках і паперових ковпаках, тримали в руках газети та книжки. Гра розпочнеться об одинадцятій. Зараз ледь-ледь більше, ніж двадцять по восьмій.
Юнак знову забрав мене в палац, завів у якусь крихітну кімнатку. На камінному помості лежали міндери. [13] А на горіховому кріслі п’ятнадцятого сторіччя розкладено моє вбрання.
— Пане, послухайте трішки мене, — попросив молодик. — Я замкну вас тут, сам піду; даруйте, але це правило, якому сотні років. Учасникам гри не дозволено бачитися перед нею один з одним, як і з будь-ким. Я повернуся о десятій годині, тоді ви почнете одягатися.
Молодик пішов, тричі прокрутивши ключ у замку.
Я нестямився від люті. Це переходило всякі межі. Проте спромігся лише осоромитися, грюкаючи кулаком у двері. Насправді я гнівався на власну дурість. Чи вони затягли б мене сюди силоміць, якби сам не з’явився до мера?! Так, ніби… Всі слова, мовлені про гарне ставлення до туристів…
Але ці люди долучили мене до однієї з найдавніших церемоній їхнього міста. Якби я не захотів до неї приєднатися, мене ніхто не приневолив би. Раніше я буцімто не хотів уступати в гру й майже переконав себе в цьому. Та, на ділі, хіба не загорівся в душі бажанням, коли той чоловік запитав мене: «Ви приєднаєтеся до гри?»
Я ліг. Заснув. Його голова цього разу волосся на ній начебто було світліше, русяве, торкнулася моєї. Я відчував, як він тепло дихає мені у вухо.
— Це був сон, — пролепетав я із заплющеними очима. Потім темряву знову змінило світло.
Цього разу його рука лежала переді мною. Я погладжував її пучкою. Увіткнув палець йому в зап’ясток Кров не потекла. Йому не заболіло. Коли я витягнув пальця, на зап’ястку не залишилося й сліду. Він знову дихав мені у вухо, у щоку. Довкола здійнявся легіт.
Я вдруге опинився в темряві.
— Це був сон, — повторив я.
Потім розплющив очі. Двері прочинилися, молодик тихо кликав мене на ім’я та легенько торсав за плече. Я прокинувся.
— Пане, попрошу вас одягтися, звернувши особливу увагу на місця, які виділені на цьому малюнку.
Вирядитися в це небачене вбрання було непросто. Щось я мусив одягти одне на одне, щось з'єднати одне з одним. Коли ж я належно ввібрався у костюм із семи компонентів, залишалося припасувати, як на малюнку, ще чотирнадцять дрібних деталей.
Фіолетовою стрічкою я підперезався. Колоска засунув під наколінник. Обценьки чіплялися до плеча, невеликий сікач прив’язувався особливою мотузкою до стану. Я уособлював містянина, ратая, теслю та різника. Мешкав та працював і в місті, і поза ним. Тесляр, я будував хати; ткач і фарбар, я ткав пряжу та забарвлював її. Вояк, я володів списом; крамар, я ховав під подолом капшука, напханого монетами.
Щойно сурми сповістили про близький початок гри, я глянув у дзеркало — чоловік у ньому був достоту, як на малюнку в моїй руці, або неначе з картин, котрі розглядав у музеї.
Хлопець прийшов знову, показав дорогу. Коли я дістався до грального поля, всі гравці вже стояли на кружальцях. Мені показали моє місце. Я був пішак, тож це було там само, що й три дні тому.
Сурми стихли. Мер у своїй промові розповів про значення традиційної гри для життя міста; подякував гостям.
У переповнених глядацьких рядах панувала суцільна тиша. Щойно гравці вийшли на поле, вони завмерли, ніби справжні фігури. Цього насамперед вимагав мер як суддя гри та володар самих «фігур». Я ж відтепер не міг повертіти головою та все гарно розглянути.
Мер сидів акурат праворуч від нас у кріслі на балконі, зведеному зумисне для нього. Сурми прогриміли вдруге. Гра почалася.
Казка сьома
«Убий мене, майстре!»
