— Тут навіть у водоймах видно невпинну течію, що я найдужче люблю в цьому саду, — озвався він.

Вітру тут не було. Наче не шелестіло й листя, і трава. Все буцімто зеленіло. Жовтий колір ще не добрався до цього саду.

Він ніби цитував напам’ять фразу з путівника, що його я читав перед тим, як прийти сюди:

«У середині вісімнадцятого сторіччя майдану перед старим палацом почали надавати нинішньої форми, тоді ж у саду позаду палацу було створене поле для гри „переселення“».

«Зважаючи, що відповідно до одного із правил гри — обов’язкова присутність володаря перед ворітьми палацу в ролі судді, — то до його тильної стіни прибудували спеціальний балкон, де той мав сидіти…»

Цих слів у путівнику не було. Можливо, я читав їх, але забув. Тільки його голос залишався тим самим голосом, яким він вечір тому в кав’ярні розповідав мені

  почав розповідати

  про гру. Холодним, так ніби читав із книжки.

Але те, що він казав цього разу, я раніше не чув.

— Гра й досі грається. Не перед двохсотрічним палацом, однак навпроти нього. Цього поля ви ще не бачили. Хоча ви й не приєднаєтеся до гри, але що якби побачили

Я ніби й не пам’ятав, як гнівався на нього та уникав з учорашнього вечора. Я слухав його й усміхався. Єдине, на що спромігся — це не бовкнути: «Я приєднаюся до гри».

Отож підвівся та пішов, навіть не озираючись. Прямо до того місця, де, як на мене, і мало бути поле для гри. Трохи пройшовшись, я раптом опинився на величезній галявині. Поле було меншим, ніж я уявляв. Заокруглені ігрові клітини — завдовжки всього-на-всього в широкий крок. У напрямку до центру вони зменшувалися. Я пройшовся далі й зупинився на чорній мармуровій клітині посеред другого ряду. На місці пішака. Коли ж підвів голову, той стояв навпроти, у півколі на самому краю, на місці ферзя.

— Ви затято опиралися, але таки потрапили в гру.

Я вп’явся у нього очима. Більше ми не всміхалися.

Потім я повернувся та знову ліг під деревом.

Коли прокинувся, довкола сутеніло.

Худий та миршавий, охлялий чоловік стояв у вікні. Вікно зачинене; шибу розписала вода. Чоловікове обличчя — задумливе-задумливе. Задерши догори голову, він дивився на небо. Хоча навряд чи там щось розгледів би.

Там — анічогісінько. Адже цей край щодня, щоночі, щоранку, щовечора заливають дощі. Не вщухають ні на мить, і не періщать, і не мжичать, не знають упину — мов довгі ниті, падають дощі. То що побачиш, що розгледиш у ні на йоту незмінному темно-сірому небі?

Завдяки дощам асфальт на проспектах і бруківка на вулицях аж блистіли, стіни будинків завжди стояли чистенькі, але дедалі темнішали, із віконних рам та кутків опускалися додолу накреслені кіптявою вуса, та черепиця на дахах вилискувала, ніби полірована. Садки стояли зелені, але самі не свої — дощі та дим із коминів осідали прямо на цю зелень.

Мешканці цього міста від народження до самої смерті знали лише один-єдиний колір і моря, і неба. Тільки від мандрівців, котрі побачили світу, вони дізнавалися, що небо може бути синім — хай воно світле, хай темне, а таки синє — і море в гармонії з ним може набирати всіх уявних відтінків, від темно-синього до світло-зеленого, навіть бути червоним, жовтим та бузковим. Тим паче, як вони розповідали, в інших краях над небосхилом цілими днями яскраво світить якесь жовте — жовтаве, біле, червонувате — сонце. А ночами на небі сяє місяць і міріади різних зір. Люди ж, які не вибиралися з цього міста, ніколи не бачили ні сонця, ні місяця, ні зір… Щоправда, вони вчили в школі, що сонце дає світло впродовж дня. Одначе їхні дні були такі ж сірі, як і небо, як і море, чи правильніше: темно-сірі, свинцеві.

У цьому місті люди бачили колір тільки на морських човнах, кораблях і баржах. Їх випускали в море, розфарбованими у жовтий, червоний, зелений, синій, фіалковий та всі уявні й мислимі кольори.

Через невпинні дощі надворі ніколи не бігали пси з котами, не кудкудакали кури. Може, ті ніколи не гуляли, щоб не замочити пір’я, не змокнути до пуху? Звісно, жили тут і дурні кури та коти із псами. Ті виходили, мокли, а потім нездужали, і їх лікували. Жили й гуси; тим подобалося швендяти під дощем. Збившись докупи по десятеро, двадцятеро, вони сновигали, зачіпаючи одне одного крилами, схожі на лапату хмару, що опустилася з неба додолу. Їхні довжелезні шиї погойдувалися над цією хмарою, ніби тополі; дзьоби відкривалися та закривалися, неначе існували окремо від тих ший. Однак гусячі зграї люди бачили зрідка; натомість похнюплених котів і собак попід стінами та карнизами — дуже часто…

Оскільки в цьому місті кожен виходив на вулицю з парасолею й ніколи її не згортав, центральними проспектами між землею та небом немов було напнуте хвилясте укривало. Воно смикалося, тяглося й розтягувалося тільки перед дверима автобусів, трамваїв, будинків, крамниць та підприємств, ніби стиснуте поміж двох уст, двох підборідь чи двох циліндрів…

З цієї-таки причини в кожному домі на мокрі парасольки та капці відводилася сушарня з жолобком, по якому стікала вода.

Найважливіше ж те, що з цієї-таки причини люди, просинаючись уранці, не бігли, як мешканці інших міст, до вікна, щоб підняти жалюзі та поглянути на небо, схвильовано чи понуро запитати: «Цікаво, яка сьогодні погода?» Так само їм і на гадку не спадало, що по промінчику, який прослизає крізь штори або падає з вікна на стіну, а іноді й по скрипу автомобільних шин можна визначити: чи надворі йде дощ або сніг, чи там сухо та сонячно. Мешканці цього міста, знаючи, що погода буде тільки дощовита, не придивлялися до світла, не прислухалися до звуків. З дня народження й понині жоден з них не змінився, та…

Люди цього міста не покладали надій на погоду, не мали щодо неї й розчарувань; вони й не здогадувалися, що таке: вийшовши з театру, кіно, кав’ярні чи концертного залу, потрапити під густу зливу, перечекати її під карнизом, забувши вдома парасольку, або хутенько бігти туди, куди зібралися; як і не могли подумати, щоб у неділю за гарної погоди вибратися до моря, на природу чи на футбол. Вони такого й не сподівалися, та…

Отож мешканці цього міста не боялися потрапити під дощ, ніколи не чекали, коли розпогодиться, і хіба що одна людина серед них була несхожа на решту. Отой чоловік, що дивився з вікна на небо, той чоловік… У того чоловіка не було жодної близької йому душі. Він працював в одному з висотних будинків, що в діловому кварталі міста; туди ходив, звідти приходив, нікого не запрошував у гості. Адже знав, що ніхто й не прийде. Сам він також не занадився до приятелів і знайомих, ті й не звали. Отакий тихий чоловік. Досі нікому не причинив лиха, нічим не образив. Була в нього тільки одна вада. Через неї, тільки через неї він не давав спокою і знайомим, і приятелям.

Чоловік ніколи не вибирався з цього міста, не бачив інших небокраїв, однак чув людей, які розповідали про сонце, і читав про нього. Він мовчав, мовчав, аж раптом міг заговорити: «Завтра вранці…»; «Ну й ну…» — казали всі та миттю від нього розбігалися. Оскільки вже знали: про що йтиме мова далі. Тому здебільшого чоловікові й не вдавалося договорити почате.

«Завтра вранці ви, наприклад, побачите в небі сонце — то що зробите?» — ось і все, що він мав сказати. Якби від нього не втікали…

Він же правив своє. Якщо раптом з’явиться сонце, покаже себе… Хоча відповідь усі й так знали. З’явиться сонце — припиниться дощ, розступляться хмари; небо, до якого вони звикли з народження, зміниться — доведеться згортати парасольки й не користуватися сушарнями, та щонайгірше — разом із надією в їхньому серці зведе голову розчарування. Бруківка, стіни та черепиця висохнуть і перестануть блищати, а дим замість того, щоб осідати на дерева, понесеться вгору. Хіба можливо це все?