Джюнейт спирається руками об скелю, підводиться. Краб уже — там, де щойно лежала його голова. Вони завмерли та дивляться один на одного; перший — з вершини свого високого зросту (де око, там і вершина); другий — зі скелястого простору; не вищий, ніж палець. Краб знову кидається вперед (там у нього Джюнейт — відступу не існуватиме. Джюнейт відтепер — єдиний напрямок для нього в цілому світі).

На думку Джюнейта, це взаємна розмова, щоб звести квити.

Перед крабом стоїть ворог. (Ворог, якого обрав, чи обрав, бо ворог?) Його потрібно знищити. Людина навпроти краба відтепер також не найвища істота (вочевидь, ні); вона погодилася бути йому ворогом.

(Кажуть, ті, хто народилися під твоїм знаком, хочуть, аби їх хтось оберігав, піклувався про них і тішив лестощами… — Найпаче лестощами… — Після цього Раки готуються до нападу; на того, хто їх оберігав, піклувався про них і тішив лестощами; вони самі створюють нагоду для нападу, якщо потрібно, вигадуючи привід…)

Джюнейт спробує битися на рівних. (Себто оголений, як тварина.) Інакше те, що робить краб, можна, далебі, розцінювати як спробу самовбивства, або ж — це синоніми — спонуку до його вбивства.

Як розповідав Джюнейт, краб ніби страшенно образився й розсердився саме на якийсь із його вчинків, а не решти товариства.

Отож заплямовану крабову честь може омити тільки кров їхнього поєдинку, що має закінчитися смертю когось із них. Височина ворога — неважлива. Котрийсь із двох повинен загинути.

(Кажуть також, що один із прийомів Раків — це набридати та дратувати, сподіваючись, що їхні примхи безперестанку терпітимуть. Чого вони в такий спосіб досягають?)

Краба зіштовхують палицею в море; всі, хто зібрався навколо Джюнейта, гуртом домагаються, щоб істота відмовилася від свого божевільного заміру. Моторист, власне, той хлопець, який, пірнаючи, дістав краба з моря, уважає, що тут виручить тільки палиця, яку приніс нагору. (Я тебе створив, я й уб'ю. Кожен гадає, що це одне з його найосновніших прав. Чи так легко спростувати це судження?) Однак моторист зіткнувся з перешкодою.

Краб знову та знову видряпується на те місце, звідки його спихають. (Мабуть, моторист оскаженів. Інакше хіба це по-людському так думати?); з-поміж усіх він знову та знову обирає саме Джюнейта, показує, як гарячкує, несамовито хоче напасти й готується до бою. (Чи це намагання приховати власну невпевненість?)

(Ти таки набрид… Кажуть, Раки розчаровують не помислами, а поведінкою, віддаляють людей від себе та охолоджують їхні почуття. Вони стараються якнайефектніше приховати власну невпевненість. Хоча чому їм не почуватися б упевненими? Хай там як, а зовні — але зовні, тільки зовні… Урешті-решт, нащось їм таки потрібен міцний панцир — не видно жодних причин, які стояли б цьому на заваді.)

З погляду людей, ця справа поступово набирає кровожерливих обрисів.

Краб укотре вирізняє Джюнейта з-поміж решти, та щойно він кидається на нього, йому на спину опускається палиця моториста. На ній тепер видно гострі цурпалки, вона тріщить на спині у краба. Та мінлива синьо-зелена спина вже не така, як була. Джюнейт картає себе, що вчасно не закричав, не встиг запобігти діям моториста. На його обличчі, навіть по всьому тілу застигли ознаки каяття.

Тепер краб у воді. У заглибині під скелею, у заломлених сонячних променях. Дрібні хвилі вряди-годи огортають вибоїну й відкочуються назад. Краб постійно залишається під водою. Однак вода навколо нього то густішає й піниться, то стає рідшою й прозорішою — людям угорі це здається зоровою оманою. (Хто тепер запитає у краба?) Утім ці дрібні хвилі посилають вістки світові, що розпростерся поза крабом. Вони звіщають про смертожиття. Поширюють довкола запах смерті, повідомляють живих, що їх чекає їхня доля; виманюють з-під каменів сотні морських сколопендр.

Ті збираються довкола краба, накидаються на нього по двоє, по троє. Краб останніми зусиллями, із рештками гідності, кволими рухами намагається відігнати їх; він і не відає, що дедалі невпинніше розповсюджує запах конаючої плоті, яка так приваблює їх.

(Убити себе власноруч — себе вбивають й руками іншого… Колись я часто нагадував тобі про той фільм; «Бланш» Валер’яна Боровчика стане гарним прикладом на ці мої слова — раз така мова, то я гадаю: цей учинок не потрібно скоювати потайки та криючись, аби набити йому ціну, прикрашаючи своє нещастя або ж божевілля й відчай. Для тієї справи потрібно знайти хоч якийсь мотив

(Мені згадується Дріє Ля Рошель [11] ) , братися за неї тільки так. (Згадаймо персонажа «Бісів» Кирилова; а заодно й настільки реального — себто такого, який жив серед людей, перебував у них на очах й торкався до них — письменника, митця, інтелігента). Нермі Уйгур якось говорив: «Піти шляхом самогубства — означає зробити себе заручником якоїсь замкненої системи»; ми розмовляли… «Натомість жити — це завжди залишатися відкритим до системи чи систем, зберігати готовність до змін…» Не знаю: хіба людина не може відмовитися від відкритої системи разом із життям? Переступити по той бік каяття, відкритості та свободи? Хіба ця границя, яка знищує свободу, не долається з дією?) Краб (не показав мотиву. Можливо, тому, що він не людина. «Зневажену честь», за висловом Джюнейта, чи «агресивність», якщо глянути неупередженим зором, не можна вважати мотивом… Нам важко зрозуміти навіть людей) корчиться від болю, зграя сколопендр, схожа на велетенське розпорошене серце, що б’ється, тепер роздирає його на шматки. Власне, так це бачимо ми. Зрештою, краб, напевне, буде розтерзаний.

Джюнейта не лякає, що також може перетворитися на здобич для сколопендр.

Він зривається з місця; мерщій вихопивши краба з води, роздирає його сам, розчавлює, топче голими п’ятами.

Роздирає, розчавлює, викидає у воду. Джюнейт. І його краб. Сколопендри знову наїдяться, проте їхні війни або розваги закінчено. Щонайбільше вони тепер гризтимуться між собою за ласий шматок.

Клішню Джюнейт залишає собі на згадку.

Отаке оповідання про клішню на дні чорної металевої скриньки у формі краба.

1973/1975

Фільм замінили. Після кінотеатру я вирішив пройтися до цукерні та поласувати морозивом. Як тільки там з'явився й він, я повернувся в готель і ліг.

Наступного ранку я оглянув решту місць, вартих уваги, легенько перекусив у невеличкому ресторанчику та подався в саду що розкинувся позаду старого палацу — відвідати його рекомендували в путівниках. Як у них і розповідалося, тут було три джерела, дугоподібні алеї та велика водойма з фонтаном. Потім я трохи посидів під деревом, почитав книжку. Мимохіть заснув.

Той приглядався до мене з-за дерева. Воно росло навпроти. Начебто дуб. Проте я не міг достеменно визначити, бо дивився на стовбур, а листя росло надто високо, або ж не міг спросоння розплющити очей.

Він не всміхався, він відверто реготав, вийшовши з-за дерева та простуючи до мене. Зелені очі палахкотіли. З кутика вуст звисав пожовклий колосок. Підійшовши, він увіткнув колоска мені у волосся та присів навпочіпки. Вряди-годи він скубав рукою бадилину, яку жував. Зелена сорочка — розстебнута. Серед чорного волосся на кінці ланцюжка звисала роз’їдена срібна фігурка хорта

  або ж козулі

  або якоїсь іншої тварини, яка сиділа, підібгавши

  довгі ноги.

Здогадавшись, що я дивлюся на нього, він знову зареготав. Відтак почав вибирати зі штанів колючки реп’яхів.