А що зміниться від того, що сам із собою тут порозмовляю, сам собі щось розповім, нехай і голосно покричу? Ніхто ж не вискочить тут із-за рогу, не порегоче з мене, вигукуючи: «Погляньте на божевільного!» Невже я починаю розуміти: чому підйом на цю гору настільки важливий?

Вже й навіть ватага дітей унизу, які влаштували бійку навпроти верболозів, що розкинулися пообіч річки за селом, перестала скидатися на кольорову плямку, котра ледь-ледь ворушиться.

Бійка залишилася позаду мене.

Ні-і-і-і, ні-і-і-і, це потрібно негайно виправляти, не можна впадати в таку задуму. Не позаду мене, а піді мною. Треба вже звикнути до «висотних» висловів.

Потрібно підніматися. Адже колесо або лебідка — бодай це й мимовільна думка, всього лиш тінь у цій голові, лиш темрява — повинне прокрутитися.

Повинне прокрутитися, але як колесо, а не — лебідка. Повинне рухатись уперед. Хоч би що був цей рух. Він не повинен залежати від статичної вісі.

Інакше яка користь від великої війни серця?

Смішно, але невже цінність серця, того «шматка м’яса розміром із кулак»

Жрець Сонця на вершині жертовних пірамід розрізає крем’яним ножем груди рабам та полоненим, відкриває їх світлові, над мертвими головами підносить до сонця серце, що, стискаючись од палючих променів, невпинно слабне та м’якне; він не натішиться щастю, спостерігаючи за струмками крові, що, розливаючись, поволі стікають додолу

знали тільки сонцепоклонники ацтеки, що величали себе вихідцями з «країни чапель»

невже цінність серця знали тільки вони серед усіх людей, що радували землю? Хто ще, окрім них, гадав, що гідний пошани голод сонця може втамувати лише людське серце?

Яке пуття від того, що серце буде змушене терпіти опісля, як покрутиться на місці, непоказне, шляхетне серце, що приховує власну пишноту та оголошує людині одну з найжорстокіших воєн, якщо захворіє, натомість забувається, коли здорове?

Знаю: жоден вислів, бодай і найгарніший, бодай і цілковито бездоганний, ніколи не передасть тієї битви, тієї війни.

Боротися з хворобами — те саме, що давати відсіч загарбникові. Натомість сердечний недуг, мабуть, протиставляє людину саму собі. Та намагається не перемогти, а подолати ту перепону, щоб жити. Тоді людський опір стає тотожний тваринному. Коли серце в такій війні погоджується стати коловоротом — це означає почорніти зсередини, почервоніти ззовні.

Воно мусить обертатися, рухатися вперед, мов колесо.

А втім, ніколи не можна передбачити способу, як здужати перешкоди.

Тема здоров'я відтепер також залишилася піді мною. Міркуючи про серце, я зірвав із зустрічного деревця листочок та пожував його — те давно пощезло за ліктем.

Тіло, яке досі опиралося сюди, опиралося й назад.

Якби ж я врятувався від своєї звички накладати кожну ту річ одну на одну, ніби миски в судку; тепер настала зручна мить довідатися, що все переплелося. Чи ж я не піднімався сюди, щоб оглянути все довкола?

Чи ж не раз мене лякали, щоб я відмовився від затії перетнути ту нескінченну рівнину? Чому вони буцімто хотіли, аби я відмовився? Занадто просто гадати: тільки тому, що самі цього не змогли. Наразі піді мною простягається покірна, простора, геть порожня, геть висохла рівнина, неначе рілля та рілля, що тільки й чекають нагоди стати полем бою. На отаких полях, де здіймається хмарою курява, чомусь і велися битви, себто давні битви, битви прадавніх часів, битви, які не уявиш без військ, що відважно наступають одне на J одного, аби знищити, розтоптати ворога — майже не відриваючи від нього ніг…

Це також давня фантазія; ще з дитячих ігор; із далекої пітьми лине

нерішучий, зазвичай надломлений

дитячий голос — він розповідає про фантазію, яка вилилася у приповідку. Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?

Нісенітниця, як і всі лічилки. Як і всі вони — клубок марев; котиться, поки не розмотається.

Ніби нитки. Комашина голова, комашина голова…

Можу назвати це й початком стародавньої війни.

Зібралася юрма. Без списів, без щитів, без кийків, без пращ, без каменів.

Це все хлопчиська з кварталу, яким — урешті-решт — не звикати до побоїв кийками. По щирості, більшість із них досі цього не збагнула. У душі вони неабиякі відчайдухи. Не личить їм послуговуватися камінцями та палицями, хоча й не тому, що обмірковують серйозніші способи захисту, а радше з пихи. Тільки я не повинен забувати: аби розпочати бій на цій рівнині

ні, не розпочати; насправді я веду їх далі в бій

на цій рівнині, їм потрібні й щити, і списи, проте вони без них.

Колона, що навпроти них, — невелика, навіть крихітна, але ідеально вишикувана. Вона схожа на якусь велетенську комаху: під суцільним заслоном зі щитів, ніби члеників, які прикривають вояків з усіх боків, не лишаючи між ними найменшого проміжку, видно безліч ніг; частокіл зі списів — мов настовбурчені вусики. Кастрована комаха з безліччю вусиків, із безліччю ніг. Вона забула про парування, не відає нічого, окрім війни.

Трохи надміру, трохи обмаль… І ця думка — точна подоба отієї ідеї-фікс про судок із мисками.

Шепіт, який лине з безладного дитячого юрмиська, гучнішає: «Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?»

Коли ми отак приказуємо, наші руки, напевне, ще лютіше стискають списи зі щитами. Стіна, частокіл, ні, радше загорожа з живих тіл — міцна й непохитна; щити зі списами легесенько тремтять, немов одне ціле. Щоправда, списи заміняють палиці, щити — скріплені мотузкою газетні стоси.

Комахи — вочевидь це саме розхристане дитяче юрмисько. Проте чому вони називають помпезну колону навпроти комашиною головою? Як той вислів дійшов до них крізь сотні років? Вони й самі цього не знають. Проте можуть розлютити ворогів навпроти, швидко в них щось запитавши. Та чому через це лютувати?

Трохи надміру, трохи обмаль… Мабуть, ці тонкі суперечності, що набувають значення в середньому віці, десь далі на шляху знову стануть неважливими. Десь далі на шляху або ж десь на висоті, на підйомі….

Відчайдушне — але давно звикле до побоїщ — дитяче юрмисько зненацька буцімто відмовляється дражнити й залякувати ворога навпроти, чи то очікувати його наступу; відтак у подальших фантазіях поволі виходить на рівнину, либонь, гуртом дійшовши такого рішення; дітлахи, що досі стояли навпроти грізної, але, мабуть, і трохи сумної гігантської комахи, демонічної комахи, колони з комашиною головою, усі, мов один, марширують прямо на той бік рівнини. Комашина голова розгублюється. Єдина річ, від якої залежить її існування, стрій, помпезність та напруженість, себто юрмисько навпроти, раптом починає віддалятися. Що відтепер зостається цим напруженим, мов тятива, людям? Що їм залишається робити?

Чи можу я пояснити хоча б самому собі: навіщо отак зливаю докупи дитячі бійки в нашому кварталі та лічилки разом із початком

і навіть не початком

стародавніх воєн, які припасував до тієї безкрайньої рівнини?

Не знаю; але не зупиняюся й на цьому, уявляю далі…

Запитую: як цим напруженим, мов тятива, людям дати собі раду? Тільки кохатися скопом. Залишається кохатися, котячись один за одним, мов ті бурхливі морські хвилі, з кінця в кінець свого строю, колони, гігантської комахи.

Спочатку комаха розкладеться, поопадають «вусики», розлетиться огорожа; шоломи покотяться під ноги. На тих ногах раптом постануть люди. Дужі юні люди, у яких несподівано пробудиться хіть, накопичена, поки міцно притискатимуть до грудей щити, триматимуть у руках списи, неначе камені. Тоді вони вирвуться на волю — їхнє збудження, їхнє кохання буде таке ж величезне, як і поле бою.

Тим часом друга юрма, яка, поволі віддаляючись, уже зайшла далеко вглиб рівнини, пощезне з очей так, ніби більше нічого й не бажаючи, не намагаючись повернутися, аби скористатися з цього становища. Якби давні часи панували на цій рівнині

хай та навіть не була полем бою