Потім знову запала тривала мовчанка; тут якийсь юнак надломленим від хвилювання голосом видавив із себе: «А ви?…»

«Так, — відповів гість. — Я справді прийшов піднятися».

Відтак устав, прочинив двері й вийшов надвір. Гордо підвів голову й подивився. Навпроти у всій своїй пишноті здіймалося узгір’я, котре дорогою здавалося йому схожим на порослий мохом мур позаду села; тоді він не міг повністю розгледіти його, оскільки зумисне опускав голову — зрештою, навіщо приховувати: геть знесилений від утоми, він не міг підвести в дорозі не те що голову, а навіть — повіки. Вершина, чекаючи на нього, досі ховалася в тумані.

Мені було нелегко сюди добратися.

Але знаю, що далі буде ще важче.

Не тому, що складно дертися вгору, а, власне, через сам підйом. За ним не бачитиму ні ранку, ні вечора, це буде рух, коли не визначиш ані часу, ані швидкості.

Я тисну селянам по черзі руку, з кожним по черзі прощаюся. Цього разу торба в мене легка. Селяни напучують: усюди, де зупинятимуся на привал, знайду, що з’їсти, знайду й траву, і питну кришталево-прозору воду.

Певна річ, вони знають дорогу лише до одного місця, далі не піднімалися. Але й звідси видно, що там удалині теж ростуть дерева, є багато води. Хай там що, а так має тривати до перших смуг туману, що кружляють довкола вершини. Кружляти: блукати, вештатися; кружляти: натикатись одна на одну, змішуватися так, що не роз’єднаєш; кружляти: переплітатися так, що не розплутаєш. Мабуть, так потрібно було думати.

Край, що розкинувся на тій вершині, — одне з найвищих місць. Я знаю. Чимало сміливців із покоління в покоління плекали в серці мрію добратися, піднятися до того місця. Я знаю. Адже з покоління в покоління переказувалася прадавня легенда, що звідти видно цілу країну, усе її минуле, теперішнє та майбутнє. Навіть трохи вищих місць на цій землі, самому лоні країни, мабуть, просто немає. Цього я не можу знати. Утім, точно відомо, навіть у книжках написано: жодну з решти гір не розгледиш із вершини цієї.

Рівнина внизу, либонь, додає цій височині ефектності. Так і є, либонь. Зрештою, за винятком цього регіону, рівнинна вся країна. Так вважається. Письмові джерела наводять різні цифри щодо висоти гори, проте кожен знає, що її-таки не можна вважати по-справжньому високою. Тим паче, якщо пильно оглянути схили, то можна виснувати, що дорога на вершину — не важча, ніж на звичайний пагорб чи курган.

Отак ми гадаємо, вирушаючи в дорогу. Тільки навряд чи це спливе в голову пізніше. Я хутко віддаляюся од села, звертаючи на круту стежку.

«Переплелись дороги, мов нитки». Шаблонні, заяложені слова. Думка застрягає на них. Чи вони застрягають у думках. Мов нитки…

Діти обожнюють гратися, чи, точніше, коли я був дитиною, обожнював гратися нитками. Тоді вони нітрохи не були схожі на дороги. Чи скажу так зараз, чи зможу так сказати? Атож, нитки. Відмотується, одривається від клубка нитка, змотана в клубок, який поцупиш із пуделка на голки так швидко — не встигнеш й оком моргнути — нитка, що біжить, мов цівка води, звивається, мов змія, закручується, мов літера…

Висмикнеш із нитки волокнину — за нею ще одну, ще одну. Висмикуєш ті волокнини навмання, миттю викидаєш, більше на них не дивишся. Нитка, що залишилася, — як не дивно, залишилася — якоїсь миті поважно завмирає, та в ній оживають спомини про воду, про змій, про письмо — відтак сама по собі починає ворушитися, далі — зненацька звиватися, допоки не скрутиться в зморщений жмуток. Тоді ти мнеш цей жмуточок між пальцями, поки не почорніє, потім — викинеш його. Усе. Далі потрібно знову відривати нитку — од клубка, поцупленого з пуделка на голки, надійно захованого, так що ніхто не знайде.

Як на той жмуток. Піднімаєшся на цей пагорб, ніби осилюєш щось схоже на той жмуток. Робиш перші кроки в долині, село щезає з очей, залишаючись позаду за деревами. Ось про що я гадав. Але, якщо запитають, чому — не пояснюватиму. Це наче миттєві, мимовільні думки. Наразі. Хоча згодом, мабуть, коли позаду залишиться чималий шмат дороги, це порівняння таки зблисне в моїй голові. Зазвичай так і було аж дотепер.

Та хіба цю мандрівку не потрібно було чимось наповнити? Що ще я мав робити, деручись угору, окрім як міркувати про те, що досі пережив, досі довідався, зважувати та порівнювати свої знання з усім, що чекало на мене в дорозі?

Власне, підніматися на цю вершину — те саме, що й читати, вчитися. Учитися, підійматися, височіти…

Як легко все-таки, перестрибуючи зі слова на слово, надавати ваги справі, яка робиться, і далі робиться.

Хоча, деручись угору, цебто повністю покладаючись на дорогу, — однак краще не забувати, що це — стежка, а не дорога, так і правильніше буде завжди казати — отож на стежку, яка сама веде, звертаючи то туди, то сюди, ненароком усвідомлюєш, що коли робиш те діло, то не просто долаєш висоту, дерешся або ж із кожним кроком піднімаєшся вгору.

Вона, ніби справи, які робляться, діла, які творяться упродовж цілого життя… Кожна справа, за яку береться людина, не буває повністю відмінною від попередньої, кожен крок, який робить, — не обов’язково попереду, утім… Цими думками можна морочитися на рівнині, але не тут.

Я зупиняюся, перепочиваю, дерусь угору. Озираюся довкола, кидаю до рота першу-ліпшу ягоду, зриваю зелену стеблину, висмоктую з неї сік, деруся вгору. Чи, точніше кажучи, далі деруся вгору.

Я міркую про колесо.

Як воно крутиться?

Витягаєш спицю з маточини: чим вона довша — тим більший обід. Має бути таким, скільки того вимагає час оберту. Поки кожна точка обода не торкнеться землі, колесо не прокрутиться; отже, і одиниця руху закінчиться лише тоді, коли точка, що першою торкнулася землі, дійде до неї знову?

Але чи не може бути так, що зватися точкою, яка торкнулася першою — це надавати занадто реальної, більшої, ніж потрібно, ваги якомусь вимислові? Цього схематичного пояснення замало. Такі думки щонайбільше пояснюють, чому я, перетнувши рівнину, добрався до підніжжя гори. Натомість те, що я роблю зараз, — інша, геть інша річ. І роблю, і шукаю.

Аби про це помізкувати, мені потрібно було вижити й вибратись із рівнини. У дитинстві ми черпали знання про рівнини із шкільних підручників; тоді ніхто з нас ніколи не обіцяв через багато років підтвердити їх, кинувши на чашу терезів власне життя; а якби й пообіцяв, чи ми йому повірили б?

Чи варто випробувати таку річ, аби вибратися живим із рівнини? Шину колеса можна розширити, а спиці не розташовувати в тій самій площині. Першу встромити в один бік обода, другу — у протилежний, решту між ними, ледь помітно зсовуючи, розташувати так, щоб вони постійно лежали в різних площинах. Тільки по дві спиці лежатимуть в одній площині. Кожна площина й міститиметься окремо від інших, і перетинатиметься з ними. Ці площини, які позначатимуть різні сфери життєвого досвіду, будуть і роз’єднані, і пов’язані між собою…

Знаю: судження не нове. Утім потрібно, аби в кожному часі, всюди, хай там що, людина знову знаходила його, розвивала й висловлювала.

Чи годиться мені тішитись, що звів усю пригоду людського сина до спиці якогось колеса? Натомість я відчував радість. Схожу радість здавна відчуває дитина, щойно кине до рота жадану вишню. Бодай одразу й виплюнула б її, бо та виявилася кислішою, ніж сподівалася, терпкішою, ніж очікувала.

Сільські хати внизу здавалися цілим рядом сірих, брудно-білих, чи то брудно-жовтих чотирикутників. З коминів у формі клітинок на краю кожного чотирикутника неначе бурлили хоч і вузькі, але повноводні джерела.

Мої кроки були доволі схожі, іншого вибору не було. Але тієї миті колесо вочевидь зробило один оберт. Я опинився трохи вище. Тільки повинен був ще чимало йти в обхід, аби добратися до вершини узгір’я. Після цього — оскільки я зупинився та постояв, то можу сказати «після цього» і не зможу назвати це «трохи згодом» — кожен оберт колеса став потребувати ще більше часу; хоча дорога робиться крутішою, але довшають і спиці, збільшується обід.