Литмир - Электронная Библиотека

— Зніміть залізо, — наказав Попіль вартовому.

— Доброго ранку, інспекторе, — привітався Ганнібал.

— Вона тут, — сказав Попіль, — а доктор Дюма і доктор Руфін повернуться після сніданку. — Попіль знову залишив його самого.

Тепер Ганнібал міг встати, коли леді Мурасакі зайде до кімнати.

Двері за нею зачинилися, і вона, напівобернувшись, поклала на двері долоню.

— Як вам спиться? — спитала вона.

— Я сплю добре.

— Чійо передає вам вітання. Пише, що вона дуже щаслива.

— Я радий.

— Її молодий чоловік отримав диплом, і вони вже заручені.

— Я за неї надзвичайно радий.

Пауза.

— Разом із двома братами вони складають скутери, маленькі мотоцикли. Вже зробили шість машин. Вона вірить, що вони стануть популярними.

— Беззаперечно стануть, я й собі такий куплю.

Жінки відчувають погляди швидше за чоловіків, це частина їхньої здатності до виживання, вони також моментально відчувають пристрасть. І її відсутність. Вона відчула в ньому переміни. Щось зникло, те, що раніше ховалося у глибині його очей.

Слова її далекої прародительки Мурасакі Шікібу прийшли на пам’ять, і вона їх промовила:

Бурхлива вода
Замерзла швидко.
Під чистим небом
Місячне світло і тіні,
Відплив і приплив.

Ганнібал відповів класикою з Принца Гендзі:[162]

Спогади про довге кохання
Злипаються у сніговий замет.
Тоскні, мов качечки-мандаринки,
Що й уві сні плавають поряд.

— Ні, — сказала леді Мурасакі. — Ні. Тепер там тільки крига. Все минуло. Хіба все не минуло?

— Ви моя найлюбиміша у світі людина, — промовив він цілком чесно.

Вона вклонилася йому й залишила кімнату.

У кабінеті Попіля вона застала доктора Дюма і доктора Руфіна за жвавою розмовою. Руфін узяв її руки в свої.

— Ви казали мені колись, що він може закам’яніти душею назавжди, — промовила вона.

— У вас є таке відчуття? — спитав Руфін.

— Я люблю його, але не можу його віднайти, — сказала леді Мурасакі. — А ви?

— Я ніколи не міг, — признався Руфін.

Вона пішла, не побачившись із Попілем.

Ганнібал зголосився працювати в тюремній амбулаторії і подав прохання до суду, щоб йому дозволили повернутися до медичної школи. Доктор Клер де Врі, голова судово-медичної лабораторії, розумна і приємна жінка, вважала добровільну роботу Ганнібала — експрес-аналізи токсичних речовин — напрочуд корисною у відділенні, де поки що не вистачало реагентів і обладнання. Вона написала листа до суду від свого імені.

Доктор Дюма, чий беззастережний оптимізм надзвичайно дратував Попіля, подав тріскучу петицію за Ганнібала, де повідомляв, що після того, як Медичний центр Джона Гопкінса в Балтиморі, США, ознайомився з його ілюстраціями до нового анатомічного атласу, йому пропонують там інтернатуру. Дюма, користуючись малозрозумілою аргументацією, наголошував на моральних засадах.

Через три тижні, попри протести Попіля, Ганнібал вийшов із Палацу Юстиції і повернувся до своєї кімнати над медичною школою. Попіль не зайшов попрощатися з ним, наглядач просто приніс йому одяг.

Йому дуже добре спалося в його кімнаті. Вранці він подзвонив на площу Вогезів, але телефон там чомусь було відімкнуто. Він пішов туди і відчинив двері власним ключем. Квартира була порожньою, у ній лишилася тільки телефонна поличка. Там лежав адресований йому лист. Він був прив’язаний до почорнілої гілочки з Хіросіми, котру колись прислав батько леді Мурасакі.

У листі писалося: «Прощавайте, Ганнібале. Я поїхала додому».

Обгорілу гілочку він кинув у Сену по дорозі на обід. У ресторані «Марсове Поле» він пообідав чудовою тушкованою в горщичку зайчатиною і розплатився грошима, які залишив йому Луї Фера для оплати заупокійної служби на спомин його душі. Розм’яклий від вина, він вирішив, що для очистки совісті сам прочитає кілька латинських молитов за Луї і, либонь, навіть заспіває якусь із них на популярний мотив, резонно розсудивши, що його молитви будуть не менш ефективними, ніж ті, що він міг би замовити в Сен-Сульпіс.

Він обідав сам, але не відчував себе самотнім.

Ганнібал ввійшов у довгу зиму свого серця. Спав він міцно, і ніхто не відвідував його у сновидіннях, як це трапляється в людей.

III

Я би Дияволу віддавсь негайно,
Аби то не знаття, що він — це я!
Й. В. Гете, трагедія «Фауст»

58

Свенка думав, що батько Дортліха взагалі ніколи не помре. Старий собі дихає та й дихає, два роки дихання, а накрита просмоленим брезентом труна все чекає на нього, стоячи на риштаках у тісній Свенковій квартирі. Труна займала більшу частину вітальні. Це дратувало жінку, з котрою жив Свенка, вона постійно жалілася, що закруглене віко труни не дозволяє навіть використовувати її як полицю. Через кілька місяців вона почала складати в труну контрабандні консерви, що їх Свенка конфісковував у людей, які поверталися поромом із Гельсінкі.

За два роки жорстоких чисток під керівництвом Йосипа Сталіна троє колег Свенки були розстріляні, а четвертого повісили в Луб’янській тюрмі.

Свенка відчував, що час тікати. Картини тепер належали йому, і він не збирався їх залишати. Свенка не успадкував усіх контактів Дортліха, але він міг дістати гарні документи. У нього не було знайомих у Швеції, проте на суднах, які курсували між Ригою і Швецією, їх було достатньо і вони могли потурбуватися про вантаж, головне — хай той опиниться в морі.

Найважливіше — першим ділом.

У неділю вранці о шостій сорок п’ять із вільнюського будинку, де жив батько Дортліха, вийшла черниця Бергід. З непокритою головою, щоб не викликати підозри, ніби вона простує до церкви, з величеньким ридикюлем у руках, у якому вона несла свою хустку і Біблію.

Минуло хвилин десять після її відходу, як батько Дортліха зі свого ліжка почув на сходах кроки когось, хто був важчим за Бергід. Бряжчання й поскрипування почулися від вхідних дверей — схоже, хтось колупається у квартирному замку.

Батько Дортліха із зусиллям підсунувся вище на подушці.

З-під порога дверей його кімнати повіяло, як при відчинених квартирних дверях. Він потягнувся до шухляди і намацав у ній «люгера».[163] Мало не втрачаючи свідомість від напруження, він витяг пістолет і, тримаючи обома руками, заховав його під ковдру. Він встиг заплющити очі до того, як прочинилися двері його кімнати.

— Ви спите, пане Дортліх? Сподіваюсь, я не дуже вас потурбував, — промовив сержант Свенка, котрий був у цивільному, із зализаним назад волоссям.

— А, це ти. — Обличчя старого виражало звичну дратівливість, але виглядав він ще слабшим, ніж звичайно.

— Я прийшов за дорученням Спілки міліціонерів і митників, — повідомив Свенка. — Ми вичищали шафи і знайшли деякі речі вашого сина.

— Мені вони не потрібні. Залиште їх собі, — сказав старий. — Ти зламав замок?

— Коли ніхто не відчинив, я ввійшов. Я думав, просто залишу пакунок, якщо нікого нема вдома. У мене є ключ вашого сина.

— У нього ніколи не було ключа.

— Це його майстер-ключ.

— Тоді ти можеш замкнути за собою двері.

— Лейтенант Дортліх розповідав мені про ваші… проблеми і заповітні бажання. Ви написали заповіт? Документ у вас є? Спілка вважає, що тепер наш обов’язок, щоб ваші бажання були виконані.

вернуться

162

Хікару Гендзі («діамантовий Гендзі») — уславлений красою і розумом син імператора Кіріцубо, що втратив матір трирічним і все життя шукав жінку, схожу на неї, доки не закохався в свою мачуху; батько вивів його з імператорського стану, надавши кланове ім’я Мінамото.

вернуться

163

Запатентований винахідником Георгом Люгером у 1898 р. один із найпопулярніших напівавтоматичних пістолетів XX ст., загальновідомий під назвою «люгер-парабелум».

48
{"b":"271685","o":1}