Ганнібал дивиться на пейзаж, який він колись узяв із материнських рук, і розуміє, що минуле зовсім не минуло; звір, чий гарячий сморід колись обпікав шкіру йому й Міші, і зараз десь ще дихає. Він повертає «Міст зітхань» лицем до стіни і довго вдивляється у зворотний бік картини — долоню Міші стерто, лише порожній квадрат залишився, на який він проектує свої шалені мрії.

Він росте і змінюється, чи то просто набуває форми те, що завжди було в ньому приховане.

На головній сцені Паризької опери збігав час дії договору доктора Фауста з Дияволом. Ганнібал Лектер і леді Мурасакі дивилися із затишку лівої ложі, як Фауст благає пощади, як полум’я палахкотить аж під вогнетривку стелю знаменитого театру Гарньє.[84]

У свої вісімнадцять років Ганнібал аплодував Мефістофелю і зневажав Фауста, але апофеоз пролітав йому повз вуха. Він вдихав запах леді Мурасакі, милувався нею, особливо гарно вдягненою заради опери. Джентльмени в ложах напроти теж воліли її роздивитися, вони відвертались від сцени, зблискуючи в їхній бік своїми бінокль-лорнетами.

Її силует на тлі яскравого світла сцени нагадав Ганнібалові той вечір, коли він хлопчиком побачив її вперше в шато. Кадри полинули злагоджено: лиск чорної ворони, що п’є з ринви, блиск волосся леді Мурасакі. Спершу її силует, потім вона прочинила стулки вікна і світло торкнулося її обличчя.

Ганнібал подолав довгу путь по мосту мріянь. Він порядно виріс, уже міг носити дядьків одяг, натомість леді Мурасакі зовні залишилася незмінною.

Її долоня сковзнула по сукні, і шерхіт тканини прозвучав для нього музикою. Пам’ятаючи, як добре вона відчуває його погляд, він відвів очі, оглядівся у ложі. Ложа мала репутацію. Позаду стільців, прихована від поглядів із протилежного боку, стояла пікантна козетка, де під оркестрові каденції могли усамітнитися коханці — у минулому сезоні літній джентльмен під фінальні такти «Польоту джмеля» дістав інфаркт на цій канапці, цю історію Ганнібал чув від колег зі «швидкої допомоги».

Ганнібал із леді Мурасакі сиділи в ложі не самі.

Передню пару стільців займали поліцейський комісар префектури Парижа з дружиною, тож сумнівів щодо джерела, з якого до леді Мурасакі припливли квитки на цю виставу, не було. Звісно, від інспектора Попіля. Як добре, що не зміг прийти він сам — певне, розслідує чергове вбивство, хочеться вірити, небезпечне, таке, що вимагає багато часу, перебування надворі в погану погоду, ймовірно, під загрозою смертельного ураження блискавкою.

Увімкнули верхнє світло, і тенор Беньяміно Джільї[85] отримав заслужену стоячу овацію від набитого вщент залу. Комісар поліції і його дружина обернулися в ложу й потискали всім руки, долоні в кожного горіли після оплесків.

Комісарова жінка мала яскраві, допитливі очі. Її інтригував Ганнібал, на якому перфектно сидів смокінг графа, вона не могла втерпіти, щоб не запитати:

— Юначе, мій чоловік казав, що ви наймолодший із тих, кого будь-коли приймали у Франції до медичної школи.

— Реєстри неповні, мадам. Можливо, колись були учні хірургів…

— А правда, що вам вистачає один раз прочитати підручник і ви менш ніж за тиждень повертаєте книжки до книгарні, щоб отримати назад заплачені за них гроші?

Ганнібал усміхнувся: «О, ні, мадам. Це не зовсім правда».

Цікаво, звідки поширюється ця інформація? Звідти ж, звідки й квитки.

Ганнібал нахилився до дами. Воліючи скоріше вийти звідти, він уклонився, цілуючи їй руку, стрельнув очима в бік комісара й голосно прошепотів:

— Це схоже на кримінальний злочин.

Комісар перебував у гарному гуморі, бо впевнився, що Фауста таки покарано за його гріхи.

— Юначе, якщо ви зараз сповідуєтеся моїй дружині, вважайте, я нічого не чув.

— Річ у тім, мадам, що я не отримую всіх витрачених грошей. Книгарня повертає тільки суми, що не перевищують двохсот франків.

Мерщій геть, вниз по яскраво освітлених канделябрами сходах помпезного театру, швидше за Фауста тікали від натовпу Ганнібал і леді Мурасакі, над ними пролітала стеля, розписана Пілсом[86] — скопище крил із каменю й фарби. На площі Опери вже чекали таксі. Димок від жаровні вуличного торговця малював у повітрі силуети з марень Фауста. Ганнібал помахом руки підкликав машину.

— Мене дивує, що ви розповіли інспектору Попілю про книги, — сказав їй він уже в таксі.

— Він сам про це дізнався, — відповіла леді Мурасакі. — Розповів комісару, той своїй дружині. Вона розважається фліртом. Ви неприродно нездогадливий, Ганнібале.

Їй тепер ніяково перебувати зі мною на самоті у замкненому просторі; вона виявляє це роздратуванням.

— Перепрошую.

Коли таксі проїжджало пд вуличним ліхтарем, вона кинула на нього короткий погляд.

— Антипатія стає на заваді вашій розсудливості. Інспектор Попіль приглядається до вас, бо він заінтригований вами.

— Ні, моя леді, це вами він заінтригований. Певне, він набридає вам своїми віршами…

Леді Мурасакі не задовольнила Ганнібалової цікавості.

— Він знає, що ви найкращий студент курсу. Він цим пишається. Його ставлення до вас цілком доброзичливе.

— Цілковита доброзичливість не є гарним діагнозом.

На площі Вогезів розпукнулися бруньки на деревах, ніч оповилася ароматами. Ганнібал відпустив таксі, відчувши на собі погляд леді Мурасакі навіть у темряві під балконом. Він давно вже не дитя, він не залишається більше в неї на ніч.

— Маю вільну годину, хочу прогулятися, — пояснив він їй.

— Можемо випити чаю, — запропонувала леді Мурасакі.

Й одразу запросила його на балкон, явно воліючи перебувати з ним поряд не в замкненому просторі. Йому важко було розібратися у власних почуттях щодо цього. Він змінився, вона — ні. Подих бризу, майнуло вгору полум’я гасової лампи. Коли вона наливала зелений чай, він розглядав жилку на її зап’ясті, ледь вловимий запах від її рукава осяяв його, мов його власна думка.

— Я отримала листа від Чійо. Вона анулювала свої заручини. Дипломатія її більше не цікавить.

— Вона щаслива?

— Сподіваюся. За старим каноном їй випадала гарна партія. Але як я можу її відраджувати — вона пише, що зробила те саме, що зробила колись і я — пішла туди, куди покликало її серце.

— І куди воно її покликало?

— До студента інженерного факультету Кіотського університету.

— Аби лиш вона була щаслива.

— Аби тільки ви були щасливим. Ви хоч колись сните, Ганнібале?

— Коли маю час. Якщо не виспався вдома, іноді придрімну на шпитальній каталці.

— Ви знаєте, що саме я мала на увазі.

— Чи бачу я сни? Так. Хіба ви не бачите Хіросіму у ваших?

— Я не зву до себе таких снів.

— Я мушу пам’ятати, будь-яким способом.

На прощання вона вручила йому скриньку бенто[87] з наїдками на всю ніч і пакетиками ромашкового чаю:

— Для гарного сну.

Він поцілував їй руку, не клюнув галантно по-французькому, а взасос, так що відчув її смак.

Він процитував хайку, вірша, що написав для неї давно, у ніч різника.