Леет витер обличчя, йому подумалося, який же гидотний вигляд має цей француз інспектор у своєму невентильованому прогумованому плащі.

— Він казав мені, що купив його в якогось фіна, імені не називав.

— Покажіть мені інвойс, — наказав Попіль. — Також ви мусите мати на цю картину сертифікат MFAA.[71] Покажіть мені також його.

Леет порівняв список розшукуваного зі своїм каталогом.

— Погляньте, тут вкраденого Гварді описано інакше. Роберт Лектер позначив картину як «Вид на Санта Марія делла Салюте», а я купив її як «Вид на Гранд Канал».

— Я маю виписаний судом ордер на вилучення картини, хай там як вона не називається. Знайдіть мені того Копніка, мсьє Леет, і ви убезпечитися від багатьох неприємностей.

— Копнік мертвий, інспекторе. Він був моїм компаньйоном у цій фірмі. Ми називалися «Копнік і Леет». Хоча «Леет і Копнік» виглядало б незрівнянно милозвучніше.

— Ви маєте якісь його записи?

— Його адвокат має.

— Поцікавтеся його паперами, мсьє Леет, добре поцікавтеся, — порадив Попіль. — Я хочу знати, яким чином ця картина потрапила із замку Лектер до галереї «Леет».

— Лектер, — промовив галерейник, — це той хлопець, що малює?

— Так.

— Феноменально.

— Так. Феноменально, — погодився Попіль. — Упакуйте мені картину, будьте такі ласкаві.

Леет з’явився на набережній Орфевр[72] через два дні з паперами. Попіль улаштував так, щоб чекати тому довелося в коридорі напроти кімнати з табличкою «Авдісьон № 2», де саме відбувався допит підозрюваного у зґвалтуванні, тож звідти долітали звуки ударів і скиглення. Попіль промаринував Леета там хвилин із п’ятнадцять і тільки потім запросив його до свого кабінету.

Галерейник показав йому документ, що стверджував, ніби Копнік купив Гварді в якогось Емппу Макінена за вісім тисяч англійських фунтів.

— Ви вважаєте цей папірець переконливим? — спитав Попіль. — Я — ні.

Леет кашлянув і втупився у підлогу. Минуло не менше двадцяти секунд.

— Прокурору не терпиться відкрити проти вас кримінальну справу, мсьє Леет. Він кальвініст найсуворішого ґатунку, розумієте, про що я?

— Картину було…

Попіль зупинив його піднятою рукою.

— Хвилинку, давайте наразі забудемо про ваші проблеми. Зробимо припущення, що мені заманулося вас прикрити. Мені потрібна ваша допомога. Погляньте ось на це.

Він вручив Леету грубезну пачку аркушів тонкого лощеного паперу, видрукуваних щільними рядками.

— Це реєстр речей, які Комісія мистецтв привозить до Парижа з накопичувального пункту в Мюнхені. Всі речі в цій колекції були в когось украдені.

— Для показу в музеї Жьо де Пом.[73]

— Так, можливо, ті, хто розшукує свої речі, знайдуть їх на цій виставці. Друга сторінка, посередині, я зробив там позначку.

«Міст зітхань», Бернардо Белотто,[74] тридцять шість на тридцять сантиметрів, олія на дошці.

— Ви знаєте цю картину? — спитав Попіль.

— Звісно, я чув про неї.

— Якщо це оригінал, її було вкрадено із замку Лектер. Ви мусите знати, що в неї є пара, інша картина, на якій теж зображено Міст зітхань.[75]

— Так, робота старшого Каналетто, намальована того ж самого дня.

— І також вкрадена із замку Лектер, імовірно, в один день і тою самою персоною, — доповнив Попіль. — Наскільки більше грошей ви заробили б, якби продавали їх не поодинці, а в парі?

— Учетверо більше. Ніхто при здоровому глузді їх не розпаровував би.

— Отже, їх було розпаровано або через недоумкуватість, або випадково. Два «Мости зітхань». Якщо той, хто їх украв, володіє ще однією картиною, чи не захочеться йому повернути собі й іншу? — висловив припущення Попіль.

— Цілком можливо.

— Коли цю картину повісять у Жьо де Пом, про неї піде розголос. Ви підете зі мною на виставку, і ми побачимо, хто тинятиметься навкруг неї.

Леді Мурасакі мала запрошення і тому опинилася в голові черги, що товпилася від Тюїльрі до Жьо де Пом, люди прагнули побачити понад п’ятсот крадених творів мистецтва, що їх зі збірного пункту Союзної комісії історичних пам’яток, красного мистецтва й архівів привезли до Парижа, сподіваючись, що тут їх розшукають їхні законні власники.

Деякі з речей уже втретє подорожували між Францією й Німеччиною, спершу їх Наполеон поцупив у Німеччині й привіз до Франції, потім їх забрали німці й повернули до себе додому, а ось тепер союзники їх знову привезли до Франції.

На першому поверсі Жьо де Пом леді Мурасакі побачила дивну мішанину західного живопису. Картини з кривавими релігійними сюжетами займали ледь не половину залу, бійня розіп’ятих Христів.

З полегшенням вона перевела свою увагу на життєрадісний «М’ясний сніданок», де було зображено розкішний буфет, на який у відсутності людей зазіхав спрингер-спанієль, збираючись поласувати шинкою. Під цією картиною висіли великі полотна, атрибутовані як «Школа Рубенса» — рожеві жінки великих форм в оточенні опецькуватих немовлят із крильцями.

Там-то і побачив інспектор Попіль леді Мурасакі, одягнену в контрафактне плаття від Шанель, тендітну й елегантну на тлі оголених рожевих красунь Рубенса. Незабаром він помітив і Ганнібала, що якраз піднімався сходами з нижнього поверху. Інспектор не показувався їм на очі, а тільки спостерігав.

О, вони помітили одне одного, чарівна японська леді і її підопічний. Попілеві цікаво було побачити, як вони привітаються, ось вони застигли на відстані кількох метрів одне від одного, проте не вклонилися, а лише відзначили зустріч усмішками. Далі вони пішли разом, обійнявшись. Вона поцілувала Ганнібала в лоб, торкнулася його щоки, і тут же між ними завуркотіла розмова.

Над тим місцем, де вони зустрілися, висіла гарна копія картини Караваджо «Юдит відрубує голову Олоферну». Попіля це могло б здивувати, якби таке трапилося до війни. А тепер у нього просто занила шия.

Попіль перехопив Ганнібалів погляд і кивком голови показав йому на невеличкий кабінет біля входу, де чекав Леет.

— Із Мюнхенського пункту повідомили, що картину реквізували у якогось контрабандиста на польському кордоні півтора року тому, — сказав Попіль.

— Він розколовся? Розказав, де й взяв? — спитав Леет. Попіль похитав головою.

— Контрабандиста задушив у американській військовій тюрмі в Мюнхені один розконвойований в’язень, якому довіряли. А сам він зник тієї ж ночі, схоже — через якусь із «пацючих лазівок» Драгуновича.[76] Це глухий кут.

— Картина висить у самому кінці під № 88. Мсьє Леет каже, вона має вигляд справжньої. Ганнібале, ви зможете розпізнати, чи ця картина саме з вашого дому?

— Так.

— Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки. Якщо до вас хтось звернеться, ви просто дуже радієте, що вона знайшлася, для вас нема великого значення, хто її був поцупив. Ви меркантильний і бажаєте її повернути собі тільки для того, щоб якомога швидше продати. Але хочете знайти її пару. Грайте, Ганнібале, незговірливого, егоїстичного, розбещеного, — порадив Попіль із незрозумілим задоволенням. — То як, упораєтеся? Конфліктуйте зі своєю опікункою. Той, хто до вас звернеться, захоче мати справу лише з вами й ніким іншим. Він почуватиметься безпечніше, якщо між вами буде розлад. Нав’яжіть йому свій спосіб контакту. Ми з Леетом вийдемо зараз, а ви через кілька хвилин після нас. Ходімо, — наказав Попіль галерейнику. — І не варто так по-змовницькому крастися, у нас тут легальний бізнес.

Ганнібал і леді Мурасакі йшли і йшли вздовж довгого ряду малих картин, приглядалися. Аж ось вони побачили, що шукали, цей «Міст зітхань» висів на рівні очей.