— Так було споконвіку, — відказала вона. — Та що криється за цими твоїми словами?

— Розважливість, а не сумнів, — мовив Гурін, але й надалі виглядав стурбованим. — Проте, дивлячись уперед, треба розуміти ось що: все зміниться. Гряде велике падіння, одна зі сил мусить поступитися нинішнім становищем. Якщо поступитися випаде ельфійським королям, то лихо спіткає едайнів, бо ми найближчі до Ворога. Ці землі, ймовірно, дістануться йому. Проте, коли справді трапиться лихе, я не скажу тобі: Не бійся! Бо ти боїшся тільки того, чого варто боятись — анічогісінько більше. Я скажу: Не зволікай! Якщо мені вдасться, я повернуся до тебе, та не зволікай! Рушай на південь якомога хутчіш, — буду серед живих, то поїду слідом і знайду тебе, хоч би довелось обшукати весь Белеріанд.

— Белеріанд широкий, але в ньому не знайдеться домівки для вигнанців, — мовила Морвен. — То мені тікати з кількома обраними чи з усіма?

Гурін мовчки розмірковував якусь мить.

— Десь у Бретілі є мій рід по матері, — сказав опісля. — Це ліг зо тридцять звідси за летом орла.

— Яка буде користь із людей, якщо такий лиховісний час справді настане? — мовила Морвен. — Дім Беора загинув. Де і по яких норах скрадатиметься маленький Народ Галет, коли загине величний Дім Гадора?

— По тих, які зможе собі знайти, — відповів Гурін. — Не сумнівайся в їхньому героїзмі, не зважай, що їх, невчених, мало. Інакше — де шукати надію?

— У Ґондоліні — ти не казав про нього, — мовила Морвен.

— Ні, бо та назва ніколи не злітала з моїх уст, — відказав Гурін. — Однак правдиві слова, які ти чула: я був там. Але відверто зізнаюся тобі нині в тому, чого не говорив жодній іншій людині, та й не скажу: я не знаю, де він.

— Тільки здогадуєшся, і здогад твій, думаю, близький до істини, — мовила Морвен.

— Може, й так, — погодився Гурін. — Але допоки сам Турґон не звільнить мене від клятви, я не годен розповісти про той здогад навіть тобі, а отже, пошуки будуть даремні. А хоч би я і проговорився, то в найкращому разі на тебе чекала би зачинена брама, бо, якщо Турґон не виступить на війну (а про це не сказано жодного слова, і надії немає), ніхто не ввійде в місто.

— Виходить, на твій рід надії немає, а друзі відмовляються від тебе, — мовила Морвен, — отож, я мушу зарадити собі сама; і мені на гадку спав Доріат.

— Завжди твоя мета висока, — мовив Гурін.

— Надто висока, хочеш сказати? — перепитала Морвен. — Однак я вірю, що Пояс Меліан буде останньою з усіх знищених оборон. Та й Дім Беора не зневажать у Доріаті. Чи я не королівського роду? Берен, син Барагіра, був онуком Бреґора, як і мій батько.

— Серце моє не лежить до Тінґола, — мовив Гурін. — Не дочекатися від нього допомоги Фінґонові. І сам не знаю, що за тінь затьмарює дух мій від згадки про Доріат.

— Од згадки про Бретіл моє серце також темніє, — мовила Морвен.

Тоді зненацька Гурін розсміявся і сказав:

— Ото сидимо ми, міркуючи про речі, для нас недосяжні, та про тіні, породжені сном. Світ не зміниться аж настільки, а якщо й зміниться, то я доручаю все твоїй мужності й раді. Роби так, як накаже серце, тільки не гайся. Коли ж нам судилося домогтися свого, то ельфійські королі без вагань повернуть усі вотчини Дому Беора його спадкоємиці — тобі, Морвен, донько Бараґунда. Тоді нам відійдуть великі маєтності, й син наш одержить почесний спадок. Позбавлений ворожих підступів із Півночі, він збагатиться та запанує серед людей.

— Гуріне Таліоне, — мовила Морвен, — ось що я вирішила правдиво сказати: ти високо зориш, а я боюся низько впасти.

— Цього й у найгіршому разі не варто боятися, — мовив Гурін.

Тієї ночі напівсонному Турінові привиділося, наче батько та матір схилилися над його ліжком і дивляться на сина при світлі палахких свічок, затиснутих у руках: але йому не вдалося розгледіти рідних облич.

Уранці в день Турінового народження Гурін вручив синові дарунок — ельфійський ніж, із чорно-срібними піхвами та руків'ям, — і промовив:

— Спадкоємцю Дому Гадора, ось тобі дарунок із нагоди нинішнього дня. Але пильнуй! Лезо це прегостре, а сталь служить тільки тому, хто може нею володіти. Він потне твою руку так само охоче, як будь-що інше.

І, висадивши Туріна на стіл, поцілував його та сказав:

— Ось ти вже і вищий за мене, сину Морвен. Скоро будеш вищим, і стоячи на власних ногах. У той день багато хто боятиметься твого леза.

Потім Турін вибіг із кімнати й пішов собі геть, і в серці його розлилося тепло, подібне до того, яким сонце голубить холодну землю з першими паростками. Він повторював про себе батькові слова: «Спадкоємець Дому Гадора». Проте й інші слова теж спадали йому на думку: «Давай щедрою рукою, але тільки те, що належить тобі». Тому він пішов до Садора і вигукнув:

— Лабадале, сьогодні мій день народження, день народження спадкоємця Дому Гадора! Я приніс тобі дарунок, аби відзначити цей день. Ось потрібний тобі ніж: він потне все, що ти зажадаєш, навіть тонку волосинку.

Тоді Садор розхвилювався, бо добре знав, що і сам Турін одержав ножа з нагоди того дня. Та поміж людей вважалося тяжкою образою відмовитися від щирого дарунка з будь-чиїх рук. Тож він проказав, засмутившись:

— Ти походиш зі щедрого роду, Туріне, сину Гуріна. Я не зробив анічогісінько, щоби заслужити цей дарунок, та й, далебі, не сподіваюся зробити за відведені мені дні; але скільки зможу — зроблю.

І, діставши ножа з піхов, додав:

— Оце справжній дарунок — лезо з ельфійської сталі. Заскучив я за таким відчуттям.

Гурін небавом помітив, що Турін не носить ножа, і запитав, чи то його пересторога змусила сина боятися. А Турін відказав:

— Ні, адже я віддав ніж Садорові, теслі.

— То ти знехтував батьковим дарунком? — дорікнула Морвен.

І знову Турін відказав:

— Ні, адже я люблю Садора і шкодую його.

Тоді Гурін промовив:

— Оце, Гуріне, ті три належні тобі дарунки, які вільно було віддавати: любов, жаль, а наостанок і ніж.

— Одначе я сумніваюся, чи Садор його вартий, — мовила Морвен. — Він сам себе покалічив через брак уміння, ще й повільно виконує доручене, бо витрачає багато часу на зайві дрібниці.

— Проте він вартий жалю, — мовив Гурін. — Чесна рука та правдиве серце можуть схибити; а каліцтво часом зносити важче, ніж підступи недруга.

— Отже, тепер ти мусиш чекати на нове лезо, — мовила Морвен. — Тоді подарунок буде справжній — за твій кошт.

І все-таки Турін помітив, що до Садора відтоді почали ставитися краще і доручили йому працювати над величезним кріслом для володаревих хоромів.

Одного ясного ранку місяця лотрона Туріна несподівано розбудили звуки сурм. Підбігши до дверей, він побачив на подвір'ї великий тлум людей, піших і кінних, при повному озброєнні, як для виступу на війну. Гурін теж стояв там, розмовляючи з ними та віддаючи накази; і Турін дізнався, що того-таки дня вони вирушають до Барад-Ейтеля. Не тільки домашня челядь і охоронці Гуріна, з'юрмлені довкола, а й люди, котрих неможливо замінити ніким, із усього батькового краю. Декотрі вже виступили під проводом Гуора, батькового брата, а багато інших мали приєднатися до Володаря Дор-ломіну дорогою і прибути під його знаменом на великий королівський збір.

І Морвен без сліз прощалася з Гуріном, і сказала:

— Я берегтиму все, що ти мені доручив, те, що є, і те, що буде.

І Гурін відповів їй:

— Прощавай, Володарко Дор-ломіну. Нині ми від'їжджаємо з найбільшою надією, про яку коли-небудь було відомо. Вірмо, що посеред зими ми справимо найгучніший за останні роки бенкет, а потому прийде весна, в якій не буде місця для страху!

Тоді він посадив Туріна собі на плече і гукнув до людей:

— Нехай спадкоємець Дому Гадора побачить сяйво ваших мечів!

І сонце заблищало на п'ятдесятьох лезах, стрімко здійнятих угору, і двір загув од бойового кличу едайнів Півночі: Лахо калад! Дреґо морн! Світло, сяй! Ноче, втікай!