— Правду кажеш, — промовив Турамбар. — Однак, якщо в усьому покладаєшся на випадок, то мусиш йому вірити.

Тож вони зупинились і стали дожидати, спостерігаючи з темної ущелини, як далеко вгорі блідою смугою неба скрадалася біла зоря; тоді Турамбар поволі занурився у сон, у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось, а чорний приплив усе-таки засмоктував і роз'їдав частини його тіла.

Раптом пролунав розкотистий звук, стіни провалля задвигтіли й відлунили. турамбар пробудився і сказав Гунторові:

— Він ворушиться. Настав урочий час. Встромляй лезо якомога глибше, адже нині двоє мусять ударити за трьох!

За цим Ґлаурунґ розпочав наступ на Бретіл; і все відбувалося майже так, як і сподівався Турамбар. Бо на ту пору дракон уже поволі підповзав до краю скелі, не звертаючи вбік, а готуючись перестрибнути через провалля передніми лапами, а потім підтягнути основну частину тулуба. Страх ішов разом із ним, адже переправа почалася не просто над головами засідників, а трохи північніше; і спостерігачі внизу бачили на тлі зірок велетенські обриси драконової голови та розтулені щелепи зі сімома полум'яними язиками. Тоді Ґлаурунґ дихнув огнем — так що ціла ущелина мовби наповнилася червоним світлом, і чорні тіні зметнулися поміж валунів, а дерева попереду вмить спопеліли і розвіялися з димом, і камені з гуркотом покотились у річку. Відтак дракон кинувся вперед, учепився могутніми щелепами за віддалену кручу і почав перетягувати себе на протилежний бік.

Тут і слід було проявити сміливість і спритність, бо, хоча Турамбар та Гунтор і врятувались од вогню, їм — тому що шлях Ґлаурунґа пролягав не прямо над ними, — ще треба було добратися до дракона раніше, ніж він устигне переправитись. Інакше — кінець усім сподіванням. Отож, Турамбар, нехтуючи небезпекою, дерся кручею, щоб опинитися під драконом; але там спека і сморід стали такі нестерпні, що він похитнувся та був би зірвався, якби Гунтор, відважно йдучи позаду, не схопив його за руку та не втримав.

— Величне серце! — сказав Турамбар. — Щасливий вибір зробив я, узявши тебе за помічника!

Та щойно він договорив, як великий камінь зірвався згори і влучив Гунторові в голову, і той упав у воду, і так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет. Тоді Турамбар вигукнув:

— Який жаль! Тінь моя приносить лихо тим, хто вступає в неї. Навіщо я шукав собі помічників? Адже тепер ти сам, о Владарю Судьби, як і повинно було бути від самого початку. Тож і перемагай сам!

Тоді він прикликав на допомогу всю волю та ненависть до дракона і його Повелителя й відчув такий приплив духовної та тілесної сили, якого й не підозрював у собі. Од каменя до каменя, од кореня до кореня дерся він кручею, аж поки вхопився, при самісінькому краї провалля, за тоненьке деревце, яке, хоча вогненний подих і обпалив його верхівку, все ще міцно трималося корінням за землю. Щойно Турамбар знайшов опору в розвилці гілля, як над ним простяглася найближча до середини частина тулуба дракона й усією вагою впала вниз — майже йому на голову, — заки Ґлаурунґові вдалося підтягнути її вгору. Спід його тулуба, білуватий і зморщений, увесь вологий од слизу, до якого чіплялася різноманітна мерзота, відгонив смертю. Тоді Турамбар вихопив Чорний Меч Белеґа й, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, вдарив ним над собою, і смертоносне лезо, довге та спрагле, ввійшло у драконове черево по самісіньке руків'я.

Тоді Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, аж захиталися довколишні ліси, а сторожу поблизу Нен-Ґіріту мовби громом вразило. Турамбар похитнувся, наче від удару, і зсунувся донизу, а меч вирвався зі стиснутої руки, і залишився стриміти в череві дракона. Бо Ґлаурунґ у шаленому пориві, шарпнувшись, вигнув догори зсудомлений тулуб і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, корчився, ревів, метався та звивався кільцями в агонії, потрощивши все довкруж на багато-багато ліг, а тоді врешті впав, оточений димом і руїною, та завмер.

А Турамбар чіплявся за коріння дерева, оглушений і виснажений майже до краю. Проте він усе-таки переборов себе і продовжив просуватися далі, і, наполовину зісковзуючи, наполовину збігаючи, спустився до ріки, і наважився на ще одну небезпечну переправу, повзучи тепер на руках і ногах, чіпляючись за каміння, осліплений бризками, аж доки, врешті-решт, дістався до протилежного берега й утомлено видерся нагору до розколини, якою спускався тієї ночі. Так він, урешті, й добрався до того місця, де конав дракон, і поглянув безжально на пораненого ворога, і зрадів.

Ґлаурунґ-бо лежав із роззявленою пащею, і вогні його догоріли дотла, а лихі очі були заплющені. Він простягся на всю довжину тіла, завалившись на один бік, і з його черева стриміло руків'я Ґуртанґа. Тоді серце Турамбара, попри те, що дракон іще дихав, запалало бажанням повернути меча, яким син Гуріна пишався і раніше, а тепер цінував більше за всі скарби Нарґотронда. Правдивими виявилися слова, промовлені, коли кували цю зброю: якщо це лезо бодай раз ужалить когось, то ніхто, ні великий, ані малий, не виживе.

Тож, наблизившись до недруга, Турамбар поставив ногу йому на черево і, схопившись за руків'я Ґуртанґа, з чималим зусиллям потягнув його. А ще гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа в Нарґотронді:

— Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і в ту ж мить струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку, й отрута обпекла плоть, так що він аж голосно зойкнув од болю. При цьому Ґлаурунґ заворушився, розплющив згубні очі й поглянув на Турамбара настільки злостиво, що тому здалося, ніби його пронизала стріла; через те, а ще через муку, якої завдавав біль у руці, він знепритомнів і лежав, неначе мертвий, біля дракона, а меч опинився під ним.

Коли рев Ґлаурунґа долинув до людей біля Нен-Ґіріту, їх охопив жах; а коли сторожа угледіла звіддалік страшне руйновнще та згарище, спричинені драконовими муками, всі подумали, що то Черв топче і нищить тих, котрі напали на нього. Тоді, правду кажучи, людям захотілось, аби їх відділяла від потвори більша відстань; але вони не посміли залишити возвишення, на якому зібралися, бо пам'ятали слова Турамбара: якщо Ґлаурунґ переможе, то насамперед подасться до Ефель-Брандіра. Тож, охоплені страхом, усі вони видивлялися прикмет його просування, та нікому не вистачило духу спуститись, аби принести вісті з бойовища. Нініель же сиділа без руху, тільки тремтіла і не могла стримати дріж; бо, коли почула Ґлаурунґів рев, серце її завмерло і вона відчула, як темрява знову наповзає на неї.

Отакою і застав її Брандір. Він-бо, повільно та стомлено, врешті дістався мосту через Келеброс; увесь довгий шлях від оселі, а це щонайменше п'ять ліг, він прошкутильгав самотужки, спираючись лише на костур. Страх за Ніенор гнав його вперед, але останні новини, які йому переповіли, виявилися не такими й поганими.

— Дракон переправився через річку, — сказали люди, — а Чорний Меч, без сумніву, загинув, як і ті, хто пішов із ним.

Тоді Брандір став поруч із Нініель, і відчув, яка вона нещасна, і потягнувся до неї; а сам думав: «Чорний Меч загинув, а Нініель жива». І затремтів, бо раптом від вод Нен-Ґіріту мовби повіяло холодом, і накинув свій плащ на Нініель. Але він не знаходив потрібних слів, і вона не казала нічого.

Минав час, а мовчазний Брандір так і стояв обіч неї, вдивляючись у ніч і щось наслухаючи; проте не бачив нічого і не чув ані звуку, крім гомону спадних вод Нен-Ґіріту, і подумав: «Отепер точно Ґлаурунґ пішов звідси і вступив у Бретіл». Але Брандір уже не шкодував свого народу — дурнів, котрі висміяли його пораду та зневажили його самого. «Нехай дракон іде собі до Амон-Обелу, тоді випаде час для втечі та для того, щоби забрати Нініель якнайдалі звідси». Куди саме — він ледве чи знав, бо ніколи не мандрував поза межами Бретілу.

Нарешті він схилився, і торкнувся руки Нініель, і сказав: