— Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

— Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

— Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

— Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя — задля швидкості й утаємниченості — й висадив у Дренґісті. Але дехто з-поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

— Навіщо ви шукаєте Турґона? — запитав Ородрет.

— Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, — відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

— Тоді не баріться в Нарґотронді, — мовив він, — бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці — мені відомо і без вас.

— Не гнівайся, володарю, — сказав Ґелмір, — через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор-ломін і всі землі попід покровом Еред-Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

— Мені про це відомо, — промовив Турін. — Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

— Принаймні, володарю, вислухай саме послання, — звернувся Ґелмір до Ородрета. — Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

— Що може знати Кірдан про наші війни — війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше — зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.

Тоді Ґелмір уклонився Ородретові й сказав:

— Я говорив, як наказано, володарю, — й відвернувся.

Армінас же запитав у Туріна:

— Чи ти справді з Дому Гадора, як про те — я чув — говорять?

— Тут мене звуть Аґарваеном, Чорним Мечем Нарґотронда, — відказав Турін. — Бачу, ти часто продаєш чужі секрети, друже Армінасе. Добре, що таємниця Турґона тобі не відкрилася, бо інакше її небавом почули би в Анґбанді. Ім'я мужа — його власність, і якщо син Гуріна довідається, що ти викрив його сховок, то. нехай твій язик згорить у полум'ї Морґота!

Чорний гнів Туріна перелякав Армінаса; Ґелмір же сказав розгніваному:

— Ми не зрадимо сина Гуріна, Аґарваене. Хіба ж це не рада втаємничених, де можна висловлюватися відверто? Та й Армінас, гадаю, питав про твоє походження тільки тому, що всім, хто мешкає побіля Моря, відомо, як палко Улмо любить Дім Гадора, а декотрі стверджують, ніби Гурін і Гуор, його брат, одного разу побували в Таємному Королівстві.

— Якщо так і було, то Гурін про це не розповів би нікому, ні високому, ні незначущому, ні, тим паче, власному малолітньому синові, — відповів Турін. — Тому я не вірю, що Армінас питав про моє походження, щоби дізнатися щось про Турґона. Я підозрюю цих посланців у лиходійстві.

— Угамуй підозри! — сердито промовив Армінас. — Ґелмір помиляється щодо мене. Я запитав, бо сумнівався в тому, чому, здається, тут вірять; адже ти, хай яке там твоє ім'я, не вельми подібний на нащадків Гадора.

— Що ж ти знаєш про цей рід? — запитав Турін.

— Я бачив Гуріна, — відказав Армінас, — і його попередників. А на теренах спустошеного Дор-ломіну зустрівся з Туором, сином Гуора, Гурінового брата; от він подібний на його предків, а ти — ні.

— Можливо, — мовив Турін, — хоча про Туора я не чув ані слова до цієї миті. Моя темноволоса, а не золотава голова — це ще не привід для сорому. Я-бо не перший із синів, хто вдався в матір; через Морвен Елезвен я походжу з Дому Беора, з роду Берена Порожньорукого.

— Я не про різницю між чорним і золотавим, — сказав Армінас. — А про те, що решта представників Дому Гадора поводиться зовсім інакше, і Туор серед них. Вони ввічливі, слухають добрих порад і з трепетом ставляться до Володарів Заходу. А от ти, здається, покладаєшся тільки на власну мудрість або власний меч; і говориш зарозуміло. Кажу тобі, Аґарваене Мормеґіле, якщо і далі чинитимеш так, тебе спіткає не та доля, на яку покладають надії Доми Гадора і Беора.

— Доля моя завжди була «не та», — відповів Турін. — І якщо мені, вочевидь, доведеться терпіти ненависть Морґота, яку накликала звитяга мого батька, то невже я маю терпіти ще й уїдливість і зловісні віщування воєнного зрадника, котрий родичається з королями? Забирайтеся геть до безпечних узбереж Моря!

І Ґелмір та Армінас відбули з Нарґотронда і повернулися на Південь; незважаючи на Турінові глузи, вони би радо стали до бою разом із їхнім народом, однак мусили йти, позаяк Кірдан, за наказом Улмо, звелів їм принести вісті про Нарґотронд і про те, як виконали вони доручення. Ородрета ж слова посланців неабияк стривожили; та дух Туріна ставав дедалі несамовитішим, і він аж ніяк не збирався прислухатися до їхніх порад, а тим паче дозволити зруйнувати величний міст. Бо принаймні останні слова Улмо було витлумачено правильно.

Невдовзі по відбутті посланців загинув Гандір, Володар Бретілу; орки нападали на його землю, прагнучи захопити Переправи через Тейґлін для подальшого просування вперед. Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. Орки не переслідували їх, бо на той час досягли мети, а продовжили збирати війська побіля Сіріонового Проходу.

Тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав супроти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ, Батько Драконів, пролетів над Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону і спричинив там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою багаточисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від

Ородрета. Але військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа.

Тож ельфи відступили і зазнали поразки на луках Тумгаладу; там сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда. Король Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, і він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна: