— Ви вчинили жорстоко, — сказав, — жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.

Однак Андроґ промовив:

— Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?

— Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, — сказав Турін. — В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.

Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.

— Не сам! — мовив він. — Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.

Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.

— Нехай промине ніч, — сказав він перегодом. — Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.

— Далебі, ніхто, — сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.

А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги — був-бо він із давнього ельфійського народу, — бесідував із Туріном осторонь.

— Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, — мовив він. — Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?

Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:

— Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?

— Радше другом правди, — відповів Белеґ, — і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, — додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, — ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.

— Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, — сказав Турін. — Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж — волею долі.

Тоді Белеґ занепокоївся.

— Що ж ти робитимеш? — запитав він.

— «Будь вільним», — сказав Турін. — Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по-своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.

— Ти дивишся на все по-іншому, — сказав Белеґ. — Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них — найбільше.

— Як може ельф оцінювати людей? — запитав Турін.

— Як оцінює будь-чиї діяння, — відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та завдати шкоди їхній давній дружбі, штовхнувши Туріна назад на непевну дорогу.

— «Будь вільним», — кажеш, Туріне, друже мій, — мовив він. — Що ж це значить для тебе?

— Що я стану на чолі моїх людей і вестиму війну на свій лад, — відповів Турін. — У єдиному моє серце тепер інакше: каюся за кожен удар, окрім завданих Ворогові людей і ельфів. І понад усе я хотів би, щоби поруч був ти. Залишся зі мною!

— Якщо я залишусь обіч тебе, то мною керуватиме любов, а не мудрість, — сказав Белеґ. — Серце застерігає, щоби ми повертались у Доріат. Деінде між нами проляже темна тінь.

— Хай там як, а я не піду туди, — сказав Турін.

— Шкода! — мовив Белеґ. — Але як люблячий батько, котрий задовольняє бажання сина, замість послухатися власної обачності, я поступаюся. На твоє прохання я зостаюсь.

— Оце справді добре! — сказав Турін.

Тоді несподівано замовкнув, ніби усвідомивши присутність тіні та борючись із власною гордістю, яка не дозволяла йому повернутися. Довго він сидів отак, розмірковуючи над роками, які лишилися позаду.

А далі, раптом виборсавшись зі світу думок, він глянув на Белеґа і сказав:

— Ельфійська діва, котру ти називав на ім'я, хоча я його не запам'ятав, — її вчасним свідченням я дуже завдячую, та, однак, не можу її пригадати. Чому вона стежила за мною?

Тоді Белеґ дивно глянув на Туріна.

— Чому питаєш? — сказав він. — Туріне, невже і справді переважну частину життя твої серце та розум були десь далеко? Колись, іще хлопчиком, ти гуляв із Неллас у лісах.

— То, напевно, було дуже-дуже давно, — мовив Турін. — Чи то так віддалилось од мене дитинство й імла оповила все, крім спогаду про батьків дім у Дор-ломіні. Чому я гуляв із ельфійською дівою?

— Мабуть, тому, щоб вона навчила тебе якомога більшого, — відповів Белеґ, — чи бодай кількох ельфійських слів на позначення назв лісових квітів. Принаймні тих назв ти не забув. На жаль, дитино людей, у Середзем'ї страждаєш не ти один, і чимало ран завдає не лише зброя. Взагалі я починаю думати, що ельфам і людям не варто ні зустрічатися, ні змішуватися.

Турін промовчав, але довго вдивлявся в обличчя Белеґа, ніби хотів розгадати загадку сказаного. Неллас із Доріату вже ніколи не судилося його побачити, тож Турінова тінь зійшла з неї. Потому Белеґ і Турін перевели розмову на інше й узялися сперечатися, де їм варто зупинитися.

— Повернімося до Дімбара, на північне узграниччя, де колись ми ходили разом! — наполягав Белеґ. — Там нас потребують. Бо віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід.

— Я не пригадую його, — сказав Турін.

— Ні, бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, — мовив Белеґ. — Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них — темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід — між ними, понад верхніми джерелами Міндеба. Складна та небезпечна путь; і все ж багато хто тепер сходить туди, й Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної руки, і люди Бретілу потрапили в біду. Я закликаю іти до Дімбара!

— Ні, я нізащо не повернуся назад, — відказав Турін. — Та й до Дімбара нині дістатися нелегко. Нам перешкоджатиме Сіріон, без мостів і бродів нижче від Брітіаху, далеко на півночі. Цю річку небезпечно перетинати. Хіба що в Доріаті. Але моєї ноги там не буде, я не користатиму з Тінґолового дозволу та прощення.

— Суворим мужем назвався ти, Туріне. І правдиво, якщо мав на думці впертість. Тепер — моя черга. Я піду, з твого дозволу, як тільки зможу, і попрощаюся з тобою. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі.

І тоді Турін не сказав уже нічого.

Наступного дня Белеґ рушив у мандрівку, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

— Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? — мовив Белеґ.

— Якщо побажаєш додержати слова і залишитися поруч зі мною, — відповів Турін, — тоді шукай мене на Амон-Рузі!

Отак він говорив, навіжений і несвідомий того, що йому судилось.

— Інакше, це наше остаточне прощання.

— Мабуть, так буде найкраще, — сказав Белеґ і пішов своєю дорогою.

Кажуть, що Белеґ повернувся до Менеґрота, і постав перед Тінґол ом та Меліан, і розповів усе, що сталося, за винятком поганого поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав: