Звичайно, одержавши новину про погром у Проскурові, генеральний штаб південно-західного фронту відразу ж відправив туди загін кавалерії, але наше втручання було запізнілим. Проте, незадовго, відповідно до наказу українського генерального штабу, банда Самосенка була знищена, а її ватажка судили і розстріляли”21.
Дійсно, генеральний штаб Петлюри наказав арештувати Самосенка, який був переданий військовому трибуналу: його засудили на смерть і, як говорять численні автори, розстріляли у дворику в Ярмолинцях.
Ось уривки з декількох документів, що підтверджують ставлення української влади і Петлюри особисто до погромів:
“Головний отаман Петлюра відправив телеграму голові Ради, головнокомандувачу війська, воєнному міністрові і міністрові з жидівських справ, повідомляючи їх, що він сам, а також всі керівники української армії рішуче борються з погромами та безладдям, що спіткали жидівське населення, і проти того всього, що могло б породити конфлікт між двома населеннями, які живуть на тій самій землі...” (“Офіційний орган Української Республіки” від 9 липня 1919 року) 22.
“17 липня 1919року головний отаман Петлюра прийняв у Кам’янець-Подільському делегацію жидівського населення у такому складі: доктор Кляйдерман, представник общини; Альтерман, представник соціалістичної організації; Ґутман, представник робітників та інші.
Петлюра виступив перед делегацією із короткою промовою, в якій зазначив, що сам він, а також уряд завжди підтримували жидівський народ і боролися із злочинними елементами, які підбурювали несвідомі маси проти жидів... Петлюра пообіцяв вжити найстрогіших заходів проти агітаторів антисемітизму...” (Комюніке від 18 липня 1919 року)23.
“Наказую Державним Інспекторам широко вияснити козакам усю шкідливість для успіху нашої боротьби й спокою в тилу таких гидких і жорстоких вчинків проти мирного населення й перестерегти війська від провокації, до якої можуть їх кликати ворожі елементи... Підпис: Головний Державний інспектор В. Кедровський”. (Наказ від 2-го серпня 1919 року)24.
“Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з головним отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами... Головний отаман Петлюра видав низку наказів, у яких він вимагає знищення в корні всякої спроби погромів та передачі погромщиків до розстрілу, покладаючи всю відповідальність на представників військової і цивільної влади. Надзвичайний військовий суд виніс ряд смертних вироків — багато погромщиків вже розстріляно... Підпис: Б. Мартос, Голова Ради Народних Міністрів; П. Красний, Народний Міністр жидівських справ”. (Звернення до жидівського громадянства, серпень 1919 року)25.
“Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішучо наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону... Підпис: С. Петлюра, Головний Отаман; отаман Юнаків, начальник штабу Головного Отамана”. (Наказ від 26 серпня 1919 року)26.
“...Провокаціями, витрачаючи з цією метою значні кошти, вони (більшовики) бажають деморалізувати нас з середини, підкуповуючи злочинні елементи, які підбурюють наших солдатів до здійснення насильства і погромів над невинним жидівським населенням... Остерігайтесь провокацій і будьте безжалісні до провокаторів, до тих, хто готує погроми. Смертна кара може бути єдиною відповіддю погромістам і провокаторам. Підпис: Головний отаман Петлюра”. (Звернення від 27 серпня 1919 року)27.
СОЮЗ ІЗ ПОЛЬЩЕЮ
У Варшаві Симон Петлюра хоче одержати від польського уряду Пілсудського воєнну допомогу, яка дозволила б звільнити Україну від червоного російського окупанта. За той час за згодою Пілсудського формуються дві українські дивізії. Українсько-польські переговори закінчуються укладенням 21 квітня 1920 року договору, за яким УНР визнано незалежною державою, союзницею Польщі, та передбачено військове співробітництво. Польщі натомість відходять західні терени України.
Договір з Польщею був, безперечно, єдиним можливим рішенням, але польські умови виявилися дуже складними. Відступаючи Західну Україну Польщі, Петлюра втрачав підтримку частини української громадськості. Окрім того, більшість українських політичних партій, які бажали отримати допомогу Польщі, заперечували проти того, щоб у наступальних боях за визволення України брали участь чужі війська. А за договором передбачався спільний наступ польського та українського військ.
Незадовго після підписання договору польсько-українські війська здійснюють швидкий наступ у київському напрямі і розбивають совєтські частини. 8 травня 1920 року звільнено столицю України. Але перемогу над росіянами з кількох причин не вдалося закріпити. Насамперед, порівняно із військом польським (понад 100 тисяч) українське військо було нечисленним (від 14 до 16 тисяч). Поляки не намагалися збільшувати його чисельність, безперечно, через те, що було обмаль часу, окрім того, вони боялися, що українці, володіючи сильною і добре оснащеною армією, стануть тяжким союзником. З другого боку, населення було вже надто виснажене війною та анархією, а тому повільно відгукувалося на заклики українського уряду. Безперечно, воно радісно вітало українське військо, але до поляків ставилося з осторогою. Насправді українське населення часто дивилося на них — справедливо чи несправедливо — як на завойовників. У таких умовах більшовицька пропаганда мала добру нагоду, щоб дезорієнтувати населення і навіть закликати його до боротьби із чужоземним загарбанням.
Совєтський контрнаступ, розпочатий у червні 1920 року, відкинув польсько-українські війська за вихідну лінію їхнього розташування. Велика територія Західної України опинилася в руках росіян, які продовжували наступ до околиць Варшави. Під час битви за Варшаву українські частини, зокрема 6-а дивізія, відіграли важливу роль і сприяли вирівнюванню фронту. Під сильним контрударом совєтська армія розпочинає загальний відступ, що не припинятиметься упродовж наступних тижнів.
Але в жовтні 1920 року під тиском союзників польський уряд розпочинає переговори з совєтсь-ким урядом і 12 жовтня укладає перемир’я та попередній договір, яким передбачено, між іншим, відмову поляків від українського союзника. Ризький договір від 18 березня 1921 року поклав край воєнному стану і визначив кордони між Польщею та совєтською Україною.
Українське військо, яке налічувало близько 20 тисяч військовиків, покинуте польським союзником, опиняється віч-на-віч з червоною армією, що кількісно переважала його майже вдесятеро. Збройне змагання, яке тривало ще кілька місяців, стає нерівним. 21 листопада 1920 року українське військо відступає в Західну Україну, що стала польською територією, де його роззброюють поляки. Українські жовніри прямують до таборів полонених, а Петлюра та його соратники стають звичайними емігрантами.
В ЕМІГРАЦІЇ
Із втратою національної території керований Петлюрою український уряд стає еміграційним. Він продовжує свою політичну і дипломатичну діяльність 1921-1923 років. Україну струшують численні повстання і бунти. Однак Петлюра вважає за потрібне в такий час зосередити свою увагу на зовнішній політиці.
Українські дипломатичні місії ще активно діють у декількох європейських столицях, у тому числі в Парижі, де вирішується доля Європи. Звичайно, з підписанням Версальського миру союзники бажають насамперед спокою. Але Петлюра вважає, що завдяки інформаційним діям Західна Європа краще знатиме ситуацію у Східній Європі. Вона зрозуміє ту загрозу, яку становить для неї необмежена могутність та експансіоністська ідеологія совєтської Росії. Петлюра сподівається, що західні уряди зрозуміють, що мир у Європі проходить через незалежність України.
