Симон Петлюра залишається на декілька тижнів у Тарнові, потім зупиняється у Варшаві під вигаданим прізвищем. В Україні народ ще намагається чинити опір. З цього часу совєтська пропаганда називає іменем “петлюрівець” усіх, хто перебуває в опозиції до влади, повстанців, навіть тих, хто не обов’язково є прихильником Петлюри. Вона продовжує дискредитувати Петлюру та його послідовників. Совєтська пропаганда доходить до того, що звинувачує в організації погромів повстанців, які відчайдушно ведуть партизанську війну проти окупаційної армії. В одному із звернень 1921 року до населення Петлюра відповідає так:

“Наші кати, більшовики, повсюдно розповсюджують звістки про те, що повстанці знищують жидівське населення... Я не вірю у це, бо знаю, що український народ, пригнічений завойовниками, не може пригнічувати інший народ, який також страждає від совєтської влади...

У своїй боротьбі з нашим народом більшовики використовують брехню і підкуп. Завдяки награбованому золоту, вони зуміли відправити своїх представників в усі країни і заснувати газети усіма мовами, в яких дискредитують нашу святу справу і визвольний рух нашого народу, подаючи його, як рух, що породжує бандитизм і погроми. На кожній сторінці вони говорять про жидівські погроми, виконавцями яких немов би є українські повстанці...

Як головний отаман війська українського наказую вам безжально карати усіх більшовиків, комуністів та інших бандитів, які здійснюють погроми і знищують населення, брати під захист виснажене населення і негайно карати бандитів, передаючи їх військовим трибуналам...”²⁸

Коли він мешкав у Варшаві, агенти совєтської політичної поліції восени 1923 року розгорнули велику діяльність для організації замаху на Петлюру. 31 грудня 1923 року під вигаданим іменем Симон Петлюра залишає Варшаву і їде до Будапешта, де ще функціонувала одна з двох останніх офіційних дипломатичних місій Української Республіки (друга існувала у Швейцарії). Звідти він їде до Відня, а далі — до Женеви, де українська дипломатична місія докладає багатьох зусиль для того, аби переконати Лігу Націй у справедливості української справи. Нарешті, у жовтні 1924 року Петлюра прибуває до Парижа, останнього етапу свого вигнання, куди незадовго приїдуть до нього дружина і донька.

Французький автор Ален Дерош²⁹ писав про приїзд С. Петлюри до Франції: “Вірний друг Антанти і, зокрема, французького народу, Петлюра сподівався дістати в нашій країні гостинну зустріч. Щодо цього він не повинен був розчаруватися у своїх надіях. Франція завжди справляла на українського патріота своєрідний дивовижний вплив. Він захоплювався духом і цивілізацією нашого народу, який дав світові Декарта, Паскаля, Вольтера, Пастера... Він пройнявся глибокою повагою до палкої і шляхетної Франції, яка також якихось сто п'ятдесят років тому скинула ярмо тиранії, потрясаючи перед монархічними державами Європи славною “Декларацією прав людини і громадянина", провісницею нової ери"

Симон Петлюра провадить діяльне життя. Він керує українським урядом в екзилі, працює для здійснення єдності еміграції, пише статті, призначені д ля українських газет, особливо для “Тризуба”, органу його руху в Парижі. Політики, які згуртувалися довкола нього, розгортають інтенсивну інформаційну діяльність з нагоди кожної міжнародної конференції (Женева, Генуя, Канни тощо). Петлюра продовжує підтримувати контакти з Україною. Проте він усвідомлює, що не треба розраховувати на неминучу війну, бо міжнародна ситуація не готова до цього. Однак, якщо така ситуація триватиме роками, українці, постійно повторює Петлюра, повинні бути готові до того, щоб використовувати будь-який момент для здобуття свободи Україні, аби здійснити свої національні прагнення. Він підтримує зусилля для того, щоб привернути до української справи друзів та союзників у всіх європейських країнах.

“Колишній державний діяч жив у Парижі надзвичайно скромно, — зауважує Ален Дерош. — Його засоби були дуже обмежені, він не мав жодних статків. При кінці своєї кар’єри Симон Петлюра був таким самим бідним, як і на початку. Життя цього патріота завжди відповідало його духовності, а його ідеї були у повній гармонії з його діями. Дійшовши до вершини своєї могутності, цей чоловік, глибоко самобутній, повністю відданий своєму ідеалові, ніколи не відчував запаморочення од своєї влади. Він не пізнав ні почестей, ні багатства. Петлюра присвятив своє життя незалежності українського народу. Саме для досягнення цієї мети він стільки боровся і тоді, коли батьківщина потребувала його, взяв у свої руки віжки правління”³⁰.

25 травня 1926 року близько 13 години, вийшовши з ресторану на вулиці Расін, Симон Петлюра прямував до бульвару Сен-Мішель, коли перед вітриною книгарні його покликав якийсь перехожий. Петлюра озирнувся, а перехожий витягнув автоматичний пістолет і вистрілив упритул. Симон Пет-

’ Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 135.

люра впав на землю, а вбивця продовжував ретельно стріляти. Чотири кулі завдали важких ран колишньому голові українського уряду, а п’ята виявилася смертельною. Дві інші кулі влучили у тротуар. Прибіг поліцай і вирвав зброю із рук злочинця. Перехожі були ошелешені таким огидним вчинком, сповнені обуренням, на вбивцю сипалися стусани. З великими зусиллями поліції вдалося врятувати його від гніву натовпу.

Привезений у лікарню, Симон Петлюра помирає о 14 годині 35 хвилин, не прийшовши до пам’яті.

Вбивця, якого доставили до поліційної дільниці, повідомив, що він єврей на ім’я Самюель (Шолом) Шварцбард. Свій злочин пояснює бажанням відомстити за антиєврейські погроми в Україні у 19191920 роках.

ЗО травня 1926 року відбувся величавий похорон Петлюри. З різних куточків Європи з’їхались еміг-ранти-українці, щоб віддати останню шану своєму національному героєві. Прибули численні представники сусідніх народів, аби приєднатися до жалобного походу, який супроводжував тіло покійного з румунської православної церкви в Парижі до цвинтаря Монпар-нас. Натовп оплакував велику людину і борця за свободу.

З важкозрозумілих причин процес над вбивцею відбувся майже через півтора року — з 18 до 26 жовтня 1927 року.

Хто був убивця? Народжений 1886 року в єврейській родині зі Смоленська (Білорусія), С. Шварцбард проживав коротко в Україні, потім нелегально перетнув кордон і подався до Відня. 1908 року його заарештувала австрійська поліція на місці крадіжки; трибунал засудив його на 4 місяці ув’язнення. Потім він мав подібні непорозуміння з угорською поліцією в Будапешті, яка знайшла при ньому брошури анархістського характеру. Вигнаний з Угорщини, оголошений небажаним в Австрії, Шварцбард з’являється 1910 року в Парижі, де одружується і закладає годинникову майстерню. Під час першої світової війни вступає у Французький іноземний легіон, потім його зараховують до піхотного полку. Діставши поранення, 1916 року залишає армію.

У вересні 1917 року відправляється до Росії, де вступає до червоної армії. Адвокат Шварцбарда Анрі Торрес не дозволив чіткіше з’ясувати, до якої “червоної армії” той вступив. Під час процесу розповідь вбивці на цю тему звучала доволі незрозуміло. Проте за певними документами і свідченнями можна встановити, що він служив у червоній армії і навіть командував в Україні одним репресивним загоном³¹. Та під час процесу на цьому особливо не наголошувалося.

Повернувшись 1920 року до Парижа, він знову береться за годинникарство і просить для себе натуралізації. Підтримує постійні контакти з анархістськими і просовєтськими колами. 1926 року він, зокрема, зав’язує контакт із совєтським агентом М. Володіним, який, здається, був основним організатором вбивства. Отже, Шварцбард є лише звичайнісіньким вбивцею на утриманні секретних служб Москви. Та під час судового процесу його захисники роблять усе, аби перешкодити з’ясувати цю деталь.