Восени 1904 року, через декілька місяців після повернення з Кубані, відчуваючи загрозу нового арешту, Симон Петлюра нелегально перетинає кордон і прибуває до Львова, в Галичину, де проживає під іменем Святослава Тагона. Тут мешкало багато втікачів з “російської” України, тому можливості для культурної діяльності і національної політики були великими. Симон Петлюра стає членом зовнішнього відділка Української революційної партії.

У той час одна фракція Української революційної партії зближується з Російською соціал-демократичною робітничою партією, тоді як партійна більшість під час II з’їзду (грудень 1905 року) вирішує перетворити УРП на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Її члени беруть за основу своєї політичної програми принципи, прийняті на соціалістичній конференції в Ерфурті, додаючи до них вимогу національної автономії для України. Симон Петлюра залишатиметься серед керівних членів цієї партії до 1919 року.

Революція 1905 року викликала деяке покращення у внутрішньому житті та становищі національностей. Прийнято конституцію, знято деякі обмеження, оголошено амністію для політичних вигнанців. У грудні 1905 року Симон Петлюра повертається до Києва. Через місяць він разом з Понятенком і Поршем делегований Центральним комітетом партії до Петербурга, щоб там виконувати обов’язки редактора місячника “Вільна Україна”. Через шість місяців він повертається до Києва, працює секретарем газети “Рада”, а далі редактором “Слова” — органу своєї партії. 1909 року Симон Петлюра оселився у Москві, де знаходить посаду бухгалтера і одружується з Ольгою Більською. 31912 року стає одним з редакторів місячника “Украинская жизнь”, що друкується у Москві російською мовою і виходить до початку 1917 року.

Під час війни 1914-1917 років Симон Петлюра залишається у Москві, продовжує разом з

О. Саліковським редагувати журнал “Украинская жизнь” і займає посаду в “Союзі земств і міст”, тобто у місцевій та провінційній адміністрації, що працює фактично для фронту.

РОЛЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

У березні 1917 року в Петрограді вибухає революція, що приводить до падіння старого режиму і спричинюється до розпаду Російської імперії. У Росії ця революція, природно, набирає суто соціального характеру. Але в інших кутках імперії — в Україні, Литві, Грузії тощо — це початок іншої революції, характер якої не лише соціальний, але й національний.

Через п’ять днів після перемоги революції в Петрограді, 17 березня 1917 року, в Києві створюється національна інституція — Центральна рада. Через місяць скликано Національний з’їзд, де призначено постійних членів ради, яка стає тимчасовим парламентом країни. Україна починає реалізацію програми-мінімум: організацію політичного, економічного, національно-культурного життя, встановлення порядку і спокою, для того щоб здобути автономію краю в його етнографічних кордонах.

Проте деякі діячі усвідомлюють, що здійснення такої програми неможливе без національної армії.

У російській армії знаходилося 3-4 мільйони українців — вони були на фронті, в гарнізонах Петрограда, Москви та багатьох інших міст і являли собою дуже потужну силу. Українські солдати захоплено зустріли події в Україні і вітали створення Центральної ради. У квітні група офіцерів розпочала створення першого повністю українського полку імені Богдана Хмельницького. Російська влада виступила проти цього, у справу втрутилася преса. Але критика ще більше розповсюдила ідею створення українських національних частин всюди, де є українські солдати. Створення полку імені Богдана Хмельницького завершилося на початку травня 1917 року.

З 18 по 21 травня 1917 року відбувався І Всеукраїнський військовий з’їзд, який зібрав 700 делегатів — представників 1 580 700 українських солдатів, що перебували на фронті і в гарнізонах. Серед делегатів був і Симон Петлюра. Він представляв українських солдатів західного фронту (Росії і Білорусії). Його врівноважені виступи дістали загальне схвалення. З’їзд прийняв резолюцію з вимогою створити українське військо шляхом перегрупування українських вояків у національні частини, тобто шляхом “українізації” військових частин російської армії. З’їзд доручив цю справу створеному ним виконавчому комітету, що дістав назву Генеральний військовий комітет, головою якого обрано Симона Петлюру.

Проте Генеральний військовий комітет мав багато труднощів у здійсненні рішень Військового з’їзду. Російська влада категорично заперечувала створення національних частин. Однак Симон Петлюра підтримував дуже тісні контакти з представниками солдатів, що знаходилися на фронтах та в гарнізонах. У порозумінні з керівниками Центральної ради він скликає 18 червня 1917 року II Військовий з’їзд. Тимчасовий російський уряд стурбований, а його військовий міністр Керенський формально забороняє з’їзд. Українці цією забороною нехтують. З’їзд відбувся, як планувалося, з участю понад 2 000 делегатів, що представляли 1 732 400 українських солдатів і офіцерів.

П Всеукраїнський військовий з’їзд проголошує безумовну підтримку Центральній раді і своєю резолюцією запрошує її без жодних зволікань розпочати здійснення автономії краю.

23 червня 1917 року Центральна рада проголошує 1-й Універсал, заявляючи, що український народ, не відокремлюючись од Росії, сам береться організувати своє життя на власний розсуд. Через п’ять днів Центральна рада ставить при владі Генеральний секретаріат — Тимчасовий український уряд. Усі посади в цьому уряді доручено соціалістам — членам соціал-демократичної, соціал-революційної і соціал-федералістської партій. Симон Петлюра призначений генеральним секретарем військових справ.

Після проголошення 1-го Універсалу Україна вважає себе автономним краєм. Поставлений перед доконаним фактом, Тимчасовий російський уряд дещо пізніше надсилає до Києва делегацію у складі трьох міністрів — Керенського, Церетелі, Терещенка. Обидві сторони погоджують форми автономії. 16 липня 1917 року Тимчасовий російський уряд врешті визнає автономію України з певними умовами.

НА ПОСАДІ СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ

Упродовж наступних місяців Симон Петлюра як голова Генерального військового комітету та секретар військових справ працює для усвідомлення українськими солдатами російської армії їхнього обов’язку щодо України, для українізації військових формувань, розкиданих у європейській частині імперії, і створення національної армії в Україні. Ця величезна робота наштовхується на систематичну протидію Тимчасового російського уряду і вагання численних українських лідерів-соціалістів, що дотримувались антимілітаристських настроїв.

У жовтні, напередодні ленінського державного перевороту в Росії, Симонові Петлюрі вдалося українізувати численні полки поза країною, а певна кількість надійних частин була введена в саму Україну. Петлюра користувався великим авторитетом як усередині українського уряду, так і серед вояків.

Враховуючи той факт, що в українських містах існували значні російські, єврейські і польські національні меншини, Центральна рада приймає їх представників у своє середовище; деякі з них призначаються членами Генерального секретаріату (уряду) України: Рафес (єврей) — головним державним контролером, Зільберфарб (єврей) — помічником секретаря в жидівських справах, Міцкєвич (поляк) — помічником секретаря у польських справах, Зарубін (росіянин) — секретарем у справах пошти і телеграфу.

Тимчасовий російський уряд починає зволікати і викручуватися, загальний стан у країні поступово погіршується. Україна шукає визнання і підтримки союзників, зокрема Франції. Просоюзницька тенденція всередині українського уряду дістає безперечну підтримку Симона Петлюри та Олександра Шульгина, генерального секретаря з національних, а потім з міжнародних справ. Починаючи з 15 серпня 1917 року, користуючись з кількаразового перебування в Києві спеціального посланника французького посла в Петербурзі журналіста Жана Пелісіє, обидва політичні мужі підтримують з ним дуже тісні контакти, не приховуючи, що покладають великі надії на допомогу Франції.