Отже, більшовицька пропаганда класової боротьби, ненависть до заможних людей, тих, хто начебто збагатився “крадіжками” (знане гасло: “Грабуй награбоване!”), сильно вплинули на масу солдатів, які поверталися з фронту в 1917-1918 роках, а також на недисциплінованих солдатів і партизанів 19181919 років. Оцінюючи загальну ситуацію, не можна нехтувати тодішню соціальну агітацію.
Окрім того, українці становили часом незначну масу у тих містах, де відбувалися погроми, але там існував доволі значний російський і польський пролетаріат. Отже, населення, яке брало участь у погромах, складалося не лише з українців.
І врешті, на той час відкрилась у Парижі мирна конференція. Український уряд сподівався на визнання та допомогу союзників, тому у Париж була відправлена дипломатична місія. Погроми могли, отже, скомпрометувати міжнародну позицію українського уряду. Петлюра чудово це знав, він бачив шкоду, яку погроми завдавали міжнародному авторитету України. Знав, що погроми дискредитують українську владу і взагалі українську справу. Саме тому С. Пелюра та його уряд робили все можливе для того, аби перешкодити погромам.
Але совєтська Росія, білогвардійці та інші численні політичні кола були безпосередньо зацікавлені в тому, щоб дискредитувати уряд незалежної України в очах євреїв та міжнародного світу. До речі, українська делегація в Парижі запропонувала відправити в Україну міжнародну слідчу комісію, що складалася б з євреїв, для вивчення цієї справи, але її пропозицію не прийняли16.
Звичайно, у погромах часто брали участь солдати, що належали до нерегулярних частин, або партизани. Такі партизанські з’єднання налічували інколи кілька десятків тисяч людей (ватажки — Гри-гор’єв, Махно та ін.). Вони часто переходили з одного табору в інший, воювали то з червоногвардійцями, то з білогвардійцями, а то й з українцями, перейшовши на бік більшовиків. Треба пам’ятати, що на той час в Україні протистояли одна одній три регулярні армії: російські — совєтська і антисовєтська та українська. На тій невеликій території, де виконувалася (часто номінально) влада Української Республіки, українській адміністрації було важко впроваджувати свої закони не лише через взаємне протистояння нерегулярних частин, але й через постійну агітацію, яку проводили більшовицькі агітаційні групи.
Саме при такій ситуації відбувалися найбільші погроми. Але вони траплялися не лише на українській території, але також — і часто в більших масштабах — на території, зайнятій червоною армією Леніна та білою армією Денікіна. Отже, несправедливо звинувачувати в єврейських погромах лише українське населення, всю українську національну армію, тим паче Петлюру.
Українська влада зробила все можливе для того, аби уникнути погромів, завадити їм. З 11 січня 1919 року український уряд звернувся із закликом, який підписали Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії. У ньому, між іншим, говориться:
“У різноманітних частинах України окремими групами солдатів були здійснені акти жорстокості щодо жидів. За нашою інформацією, що дістала підтвердження, солдати були підштовхнеш до таких вчинків агентами-провокаторами~ Ці агенти провокатори мали на меті скомпрометувати республіканську армію України, викликати у країні нелад, апатію, врешті полегшити повернення до влади поміщиків та буржуазії.
Декотрі з тих провокаторів і ініціаторів погромів були вже заарештовані і розстріляні. Інших розшукує правосуддя і вони стануть перед військовим трибуналом’п.
9 квітня 1919 року уряд Петлюри розпорядився про створення комісії з розслідування проскурівсь-кого погрому, а у травні — спеціальної комісії щодо антиєврейських погромів взагалі. В комюніке, видрукуваному 12 квітня, уряд заявляє, що він не наставлений в жодному разі терпіти погроми, а рішуче використовуватиме всі наявні засоби для того, щоб “боротися із негідними та небезпечними особами, які ганьблять націю в очах цивілізованих народів”17.
Упродовж 1919 року було вжито суворих заходів проти виконавців погромів. Уряд надав у розпорядження міністра з жидівських справ значні суми для того, щоб допомогти єврейському населенню, яке зазнало біди від погромів (11,4 млн гривень)18.
Найстрашніший з погромів стався у Проскурові в середині лютого 1919 року. Обставини цього погрому доволі примітні: йому передувало повстання, організоване російськими більшовиками разом з місцевими євреями-комуністами. На цей час український уряд перебував у Жмеринці, недалеко від Проскурова. Більшовики сконцентрували свої підривні зусилля у цілому регіоні в надії підняти населення і навіть захопити український уряд. Про це розповів у брошурі, що з’явилася в Москві 1922 року, І. Алексеєв (Небутев), член Жмеринського більшовицького ревкому:
“Ситуація у Жмеринці знаменувалась тим фактом, що 10 лютого, несподівано, за двадцять чотири години прибуло шість поїздів, повних петлюрівського війська.
Вивчивши ситуацію, ми дійшли висновку, що треба було б починати з Проскурова. Повстання у Проскурові повинно було неминуче викликати відхід військових частин із Жмеринки для придушення повстання; серед військових частин, які залишаються на місці, розпочнеться паніка, яку слід було використати для того, щоб розпочати акцію у Жмеринці.
Ми, отже, вирішили закликати до повстання робітників і селян. Датою для повстання було визначено 16 лютого... Директорія прибула до Жмеринки із Вінниці. Захопити Директорію означало ліквідувати петлюрівський фронт. Така річ видалася нам дуже привабливою, вона виправдовувала необхідні жертви...
Що ж відбувалося тоді у Проскурові? Прибуття туди наших товаришів співпало із прибуттям нових військових частин. У Проскурові нема робітників. Єдина сила, на яку ми могли розраховувати, полягала у двадцяти чотирьох артилеристах, які були під впливом нашої пропаганди.
12 лютого, опівночі, члени проскурівського ревкому і ті, хто прибув із Жмеринки, прибули до артилеристів і, арештувавши їх офіцерів, примусили тих вийти на вулицю. За двадцять хвилин двірець був у руках повсталих; вони почали оточувати місто для того, щоб обеззброїти військові частини. Новина про бунт поширилася по місту. Гайдамаки19 вийшли з казарм і втекли за місто. Та через годину вони пішли у контрнаступ. їхні гармати бомбили двірець. Ніхто не приєднався до повстанців. Наші підрахунки тих частин, які ми вважали деморалізованими, виявилися помилковими. “Відважним божевільцям” не лишалося нічого, як відпустити артилеристів. Через годину гайдамаки входили в місто — розпочався погром...
Усіх членів проскурівськогоревкому, за винятком одного, розстріляли. Ті, що прибули із Жмеринки, врятувалися, бо, коли погромісти прийшли до будинку, де ті знаходилися, назустріч їм вийшов Литви-ненко. Його українське походження та його “документ”, що забезпечував йому важливі повноваження, врятували будинок від погрому. Вони повернулися до Жмеринки морально розбиті, відчуваючи свою мимовільну причетність до цього погрому”20.
Отже, вуличні бої переросли у погроми тому, що агенти-провокатори зуміли використати вибухову ситуацію і присутність євреїв серед повсталих. У Проскурові проживало тоді близько 50 тисяч мешканців, половину з яких складали євреї. Ось як свідчить про цей погром генерал А. Удовиченко:
“Б самому Проскурові в ту хвилину не було жодної регулярної військової частини, жодної цивільної влади — вона виїхала перед неминучим наступом червоних. Ми одержали вістку, передану залізничниками, про те, що у Проскурові відбувся комуністичний заколот, під час якого в місто увійшла банда нерегулярного війська під командою Самосенка. Розпочався вуличний бій, який переріс у погром. Банда Самосенка ніколи не входила в українську армію. Ця банда гуляла без жодного контролю та певної мети, як взагалі інші банди з їхніми ватажками-самозванцями по величезній території Української Республіки, яку ми не могли, на жаль, у той неспокійний час тримати під нашим контролем.
