5 грудня 1919 року Петлюра покидає національні терени і виїздить до Варшави, шукаючи там підтримки поляків. У цей надзвичайно важкий час, думаючи лише про інтереси нації, майбутнє України, Симон Петлюра виявився великим проводирем, але самотнім, віч-на-віч із подіями. Він відзначався простотою і відвагою. Часто з’являвся на небезпечних ділянках фронту, спілкувався із солдатами, підтримував їхній дух, вітав із здобутими успіхами.
Під час політичної конференції 26 листопада 1919 року, в якій взяли участь члени уряду та представники політичних партій і війська, Петлюра заявив:
“В тому тяжкому стані... може, декому в серце закрадається думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: “Не тратьте, куме, сили: пускайтеся на дноГ
Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історичну тоді, коли весь світ не знав, що це таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.
J3a час двохлітньбі нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого не залежно порядкувати на своїй землїп.
У цю хвилину Петлюра вже усвідомлював те, що внаслідок опору України і боротьби, яку повинна була вести совєтська Росія проти керованої ним української армії, “більшовизм не дійшов до Західньої Европиа совєтські війська не зуміли прийти на допомогу режиму Бела Куна в Угорщині і навіть піти ще далі, “допомагати робітничому класові” Баварії і т.ін. Москва ніколи не вибачить цього Петлюрі.
БОРОТЬБА СИМОНА ПЕТЛЮРИ ПРОТИ ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ
Страшні погроми в Україні відбувалися головно у 1919 році. Щодо території, контрольованої українським урядом, то ці сумні події можна зрозуміти, лише дослідивши, хоча б побіжно, загальний контекст і єврейську проблему в Україні. Євреїв в Україні було набагато більше, аніж у Росії. Внаслідок того, що євреям в Росії дозволялось осідати лише поза певною лінією, єврейські общини проживали в основному в Україні, Білорусії, Литві та Польщі.
На час революції 1917 року в Україні було понад два мільйони євреїв. Вони жили окремо від українського населення, не змішувалися з ним, а отже, між українцями і євреями бракувало контакту і взаєморозуміння. Більшість євреїв проживала у містах. Щодо цього єврейський автор JI. Блюменталь писав у березні 1917 року:
“Українські міста зросійщень Там бачимо російську промислову буржуазію і зросійщений робітничий клас. Жидівська буржуазія охоче дозволила себе зросійщувати. Відмовляючись од своєї рідної мови — ідииі, вона прийняла не мову народу, а мову панівної культури. Жиди з позаміських поселень, які мають справу із селянами, вміють розмовляти українською мовою і використовують й зі своїми клієнтами: та це мова нижча...
Хто ви — росіяни чи українці? Поки що жидівська буржуазія відповідає: “Ми — росіяни Мойсеевої віри”. Але пролетаріат і велика кількість жидівського населення відповідає: “Ми — жиди”12.
Справді, єврейська інтелігенція не цікавилась українськими проблемами. Євреї завжди були практично на боці влади та панівних класів, тобто, як говорилося, на боці “панівної культури”. Єврейський робітничий рух був у контакті з російськими і польськими рухами, а українців серед робітників міст було дуже мало.
Євреї, за винятком декількох осіб (наприклад, А. Марґоліна і 3. Марґуліса, членів української соціал-федералістської партії, та Й. Гермайзе, члена української соціал-демократичної робітничої партії), вели боротьбу в єврейських і російських робітничих політичних партіях. Проте з 1917 року представники єврейських партій одержали ЗО місць в Центральній раді (майже 20%) і 5 місць у Малій раді. У 19171919 роках багато євреїв були запрошені виконувати міністерські обов’язки (М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Лацький, П. Красний, С. Гольдельман та ін.)13.
Відповідно до закону про національну та особисту автономію меншин (січень 1918 року) мова ідиш дістала всі права, було відкрито багато єврейських шкіл, а в Кам’янець-Подільському університеті створено кафедру єврейської історії і літератури. Такі здобутки стали унікальним фактом в історії європейських країн. У 1919 році в українському уряді було Міністерство у жидівських справах, при якому виконувала свої функції жидівська національна рада. Отож, для того щоб забезпечити євреям усі права і залучити їх до життя країни, докладалося багато зусиль.
Та все ж більшість єврейського населення України не хотіла підтримувати українську незалежність. Жоден єврейський делегат не голосував у січні 1918 року за незалежність; вони воліли утриматись або голосували проти. Єврейська буржуазія була прихильною до реставрації Російської імперії і надавала підтримку росіянам-антибіль-шовикам. Більша частина єврейської інтелігенції і робітничої маси симпатизувала росіянам-біль-шовикам. Таким чином, і перші, і другі були ворожими силами в Україні та виступали проти її незалежності. Однак 1919 року деякі єврейські політичні кола і частина середнього класу зблизилися з українською владою, виявляючи бажання співробітництва. Але погроми зробили таку співпрацю доволі хиткою.
У праці, видрукуваній 1923 року, єврейський автор І. Черіковер писав:
“Треба признатися, що українська ідея, не зважаючи на підтримку жидівських партій, не проникла у гущу жидівського населення. Побіч партій ще існував простий обиватель, який відчував до української справи цілком певне недовір*я, а в ліпшому випадку байдужість. Таке відношення проявлялося не тільки в підсміюванні над українською мовою й написами. На українізацію він відповідає пасивним спротивом... Давши певну кількість добровольців до Червоної Гвардії, жидівські робітники не дали жодного добровольця українцям...
Українська преса загально висловилась проти погромних ексцесів... Орган українських с.-д. “Робітнича Газета” писав: “Ми знаємо, що невід повід альні особи пробують поміж несвідомої маси представити більшовицькі події, як владу жидів, як жидівську інтригу. Ми повинні найбільш енергійним способом протестувати проти таких чуток і закликати до єдності і співпраці з єврейською демократією...” Виступила проти погромів також “Нова Рада” (орган с.-ф.): “Дику погромну акцію ведуть таємні чорносотенці й розбишаки, як також сумнівні “большевики”...
Але через кілька день “Нова Рада” помістила статті, що до певної міри констатували деякі факти, про які доцільніше було б промовчати, а саме: повторюючи не цілком точні оповідання військових, часопис написав: “...Нам вистрілили в спину. Жиди носили харчі большевикам, інформували їх про наші патрулі, червоними перев'язками на рукавах пролазили, щоб їм помогти. А коли большевики перемогли, вся жидівська молодь перейшла в шеренги червоноармійців. Жидівське населення нас не любить, не співчуває нам... Ми знаємо, що при новому випадку жиди знову зрадять нас, стрілятимуть в нас, доноситимуть на нас... Ми — солдати, на стрілянину відповідаємо стріляниною, на удар ударом...”14
До цього суто політичного фактора додався ше й соціальний. Цитований вище JI. Блюменталь зауважує: “В Україні жидівський елемент такий значний, як і в Польщі; серед жидівського населення переважають торговці Українці не мають середнього класу. Це переважно міцне селянське населення...”15
