Насправді переговори з Антантою зовсім не просувалися. Французька делегація на чолі з полковником Фрейденберґом, що представляла Антанту, була під повним впливом оточення Денікіна, Колчака та інших білогвардійських генералів, прихильників реставрування старої Росії. Всі вони були вороже наставлені до незалежної української держави.
З російської точки зору українці — це бандити, ворохобники, бунтівники. Звичайно, зараз вони потрібні для того, щоб подолати більшовизм, але для білих політиків українські вожді і члени уряду — Винниченко і Чехівський — є більшовиками, так само як і інші лідери-соціалісти. А Петлюра — це ватажок бунтівників, бандитів, з яким французька армія не повинна підтримувати жодного контакту. Полковник Фрейденберґ думає так само, він різко та неввічливо сповістив про це українській делегації. Він вимагає, щоб ті “більшовики” вийшли з уряду. Вже тоді поширюються чутки про те, що війська під орудуванням Петлюри організують погроми євреїв9. Такі вістки розповсюджуються як більшовиками, так і росіянами-антибільшовиками. Причина цього проста: Петлюра користується певною популярністю і через те становить небезпеку їхнім планам.
Піддаючись тискові Фрейденберґа, українські лідери-соціалісти, котрих вважали надто лівими, — Винниченко, Чехівський, Шаповал і навіть Грушевсь-кий — сходять із політичної сцени і виїжджають за кордон. Лише Симон Петлюра погодився залишитись, але він змушений вийти із соціал-демократичної партії, щоб бути більш прийнятним для Фрейденберґа. 11 лютого 1919 року він стає головою Директорії, тобто керівником держави, залишивши за собою пост головнокомандувача війська.
Та це вже відбувається у Вінниці, бо совєтські війська 6 лютого захопили Київ. Петлюра цілком віддається організації боротьби проти більшовицького загарбника. Більшість часу він проводить у потязі, недалеко від фронту10. Ситуація всередині країни блискавично погіршується. Панують неспокій та анархія.
Упродовж десяти місяців Симон Петлюра намагається вирівняти ситуацію. Але регулярне національне військо нараховує лише 20 тисяч вояків. Оскільки нова урядова коаліція неспроможна покращити ситуацію, а переговори з французами привели до краху (проте союзники будуть змушені залишити чорноморський берег), Петлюра вирішує повернути у свій уряд соціалістів. Та його урядування обмежується лише Поділлям і Волинню. Часто уряд змушений змінювати свою резиденцію — стає на постій відповідно до пересування фронту (Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець, Рівне).
У травні-червні 1919 року ситуація на фронті покращується. У липні, відступаючи перед великими польськими силами, західноукраїнська армія об’єднується з армією під командуванням Петлюри. Виснажене, без медикаментів, спорядження та необхідної зброї, українське військо знов сповнюється надією і веде контрнаступ на більшовицькому фронті в напрямі Києва. Місто звільнене ЗО серпня 1919 року, але того ж дня українці покидають Київ, залишаючи його білогвардійським військам Денікіна. Українське військо знову відступає. До цих труднощів додається страшна епідемія черевного тифу, яка спустошує військо. Ситуація стає безвихідною.
28 жовтня 1919 року Петлюра пише своєму другові Жану Пелісіє, директору Бюро національностей у Парижі:
“Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з більшовиками, обернув проти нас гармати й кріси, які одержав від Антанти. Ми маємо усі підстави вважати, що Денікін, який одержує гроші від Антанти, одержує їх також і від Німеччини; його старшини заявляють цілком відверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.
Ми не отримали досі жодної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів пройшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.
Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків;
тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білизни. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant”!
Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов до ближнього не знає ріжниць і що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець та вояків!
Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Ті діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людяности! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.
У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.
Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.
Наш народ ненавидить більшовиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і більшовики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою! Я з цілого серця бажаю, щоб антантські кола увільнилися від подібної хвороби й почали дивитись на справи правдивими очима.
У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір’я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.
Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути вашу руку”11.
Звернення Петлюри залишилося без відповіді. Блокада України, схожа на ту, що Антанта застосувала до совєтської Росії, тривала. Зашарпане російськими військами — червоними і білими, а також поляками — українське військо було змушене здійснити загальний відступ до свого опорного району на північному сході. Нарешті, 4 грудня 1919 року український уряд вирішив перейти до партизанської війни. Поділені на численні групи залишки української армії (близько 8 тисяч осіб) проникають в Україну, окуповану військами совєтської Росії, і ведуть відчайдушну боротьбу упродовж зими 19191920 років, перш ніж повернутися на свої вихідні бази.
