Ну й дідько з ними, думав Ступак, що йому зброя? Чи він не настрілявся в Афгані? Він уже почав думати, що хай би її не давали якнайдовше, хоч би місяців два, щоб він порозкошував на міліцейських харчах, відлежався на білих простирадлах. А то ще й придбав квартиру. На вечірній бесіді з особовим складом полковник сказав, що офіцерам дадуть квартири чи покращать старі — будується будинок у престижному районі, близько від станції метро. Хтось спитав: так то ж для творчої інтелігенції, як писали в газетах. Десять квартир письменникам, а тридцять п’ять нам. Ми в більшій повазі, ніж п’янюги-письменники, які наскрізь бенеефівці. Що ж, одержати свою квартиру без цієї сволоти Людки було дуже спокусливо, думав Ступак. Якби ще й придбати іномарку, таку, як у Шпака. А що, чи він не заслужив? Хоч в Афгані.

По вечорах у червоному кутку, як у них називалася велика кутова зала, працював телевізор, перед яким звичайно сиділи змопівці. Переважно цікавилися московськими шоу, співаками, співачками, менше — новинами спорту. Але в певний час телевізор перемикали на місцевий канал, і тоді всі стихали, дивилися і слухали самого. Ступак слухав також, і, дивно, тепер і виступ, і жести, і обличчя самого не викликали у нього давнішого злостивого почуття, хіба одне — байдужість. Про свій колишній намір він старався не думати, непевно казав собі в думках: побачимо. Поживемо, побачимо, як воно буде.

Якось у вихідний він зважився завітати до своєї хрущовки. Потрібно було забрати партбілет (сказали, що буде добре, якщо він відновиться в компартії. В якій з двох — то його особиста справа). А головне, йому потрібен був орден, який валявся десь у жіночій шафі. Добре, жінки не було вдома, була тільки дочка, вона показала шафу, що тепер стояла в передпокої, а вся вітальня була тісно заставлена новими столиками і кріслами від шикарного німецького гарнітура. Дочка без великої радості від зустрічі з батьком похвалилася, що мати — вже директор банку. Ступак тихо позаздрив дружині — виходить, не всім кепсько, є люди, яким і тепер щастить. Довго не затримуючись у квартирі, він знайшов усе, що було треба і, вийшовши з під'їзду, повернув до гаражів під липами. Тут його першим угледів сивоголовий Сазон, дуже здивувався його уніформі. Позіхаючи беззубим ротом, усе оглядав його з голови до ніг і захоплювався:

— Вот и я когда-то… Такой молодой, подтянутый…

Виліз із-під свого «запорожця» Плішка, стримано повітався.

— Дивись ти — лейтенант міліції! А нам і не сказав нічого, все в секреті. І скільки платять?

Ступак йому не відповів, справді, хай буде в секреті. Знов же, про це недавно він давав підписку — не згадати яку за короткий час. Отже, випадало мовчати.

— А де Олексій? — поцікавився він, побачивши два замки на залізних дверях колишнього сусіда.

— Е, Олексій! Олексій з’їхав, — сказав Плішка.

— Куди з'їхав?

— Нам не сказав. У Німеччину чи далі. Може, в Ізраїль.

— Як в Ізраїль? — здивувався Ступак. — Він же білорус.

— Он-то белорус. А вот жена — довольно сомнительных кровей, — туманно розтлумачив Сазон.

Ступак промовчав. Йому було шкода Олексія, який колись його врятував. Якби на півхвилини пізніше — його б уже не було тут. Ні тут, ні у ЗМОПі, подумав Ступак. І ці дідки не дивувалися б з його камуфляжу. Зрештою, може, й добре Олексієві. Якби в нього, Ступака, дружина була не білоруска, він би також з'їхав. В Ізраїль чи хоч до чорта лисого. А так ось потрапив на службу, продав дияволу душу.

Але, може, так ще й краще.

Того ж дня ввечері, тільки-но він повернувся з міста, черговий сказав, що його викликає підполковник Шпак. Ступак трохи вразився: чому підполковник? Недавно ще був майором, а тепер підполковник, чи не наплутав черговий? Але не наплутав. У штабі його справді чекав колишній колега, в якого тепер на погонах блищали дві великі зірки, він зосереджено розглядав на столі якийсь папір. Поруч стояли ще офіцери, мабуть, усі вивчали наказ.

— Лейтенанте Ступак, наказано зібрати речі і до штабу. Через півгодини від’їзд.

— Куди? — Вирвалось у Ступака.

— До іншого місця служби.

Ось тобі й на — вже й до іншого. Треба було б здивуватись, але Ступак перестав уже тут дивуватись. Офіцери обступили Шпака, а він пішов до готелю, зібрав своє небагате майно. За півгодини його вже везли в закритому «уралі» кудись за місто. В кузові поряд сиділи ще три чоловіки — всі з їхнього ЗМОПу. Але вони були мало знайомі Ступакові, і він мовчав. Незабаром, однак, машина спинилася, вони вилізли. Навколо у вечірніх сутінках стояли височезні сосни, а під ними розміщувалися широкі низькі будівлі-дачі. Це була, як він здогадався, стара урядова резиденція, куди їх привезли, щоби поповнити особисту охорону самого. «Оце попав!» — знову здивувався Ступак, ще не знаючи, радіти з тієї нагоди чи журитися. Одначе зовні він не виказував нічого, тільки слухав і виконував усе, що наказували, йшов, куди вели. Знову були анкети, підписки, навіть підпис суворої таємної присяги. Все це він робив наче машинально, наче якийсь безвільний зомбі; свій давній намір засунув углиб пам’яті і навіть трохи тривожився, щоб його не зауважили.

За кілька днів, утім, довелося радіти, коли їх тут озброювали, чого він не дочекався у ЗМОПі. І не якимись хваленими кочергами АК, що відбивали плече при стрільбі і чимало заважали на марші, а новенькими коротунами «узі». Дуже спритні видались автоматики, ніби самі просилися в руки і зовсім не заважали — хоч на плечі, хоч на грудях. Б’ють, казали, за двадцять кроків у горобця при нульовому розсіюванні. Ступак ретельно витер з воронованого металу лишок негустого мастила, руками поважив у зібраному стані. Він був задоволений. Може, згодиться.

Клопоту в цьому бору було, втім, не дуже, декотрі групами кудись їздили, вертались і мовчали.

Політобробка, як завважив Ступак, велася в інтенсивному темпі, регулярно, колективно й індивідуально. Вдень і особливо ввечері завжди по одному кудись викликали, щось з’ясовували, з деякими довго розмовляли. Так старанно не обробляли навіть замполіти у війську. Ну, але тут було не військо і навіть не ЗМОП.

Бери вище. Вони — еліта безпеки, як сказав новий полковник, кращі з найкращих. Особиста охорона. Хоча того, кого їм належало охороняти й обороняти «вплоть до пожертвования собственной жизнью», вони навіть не бачили. Ні зблизька, ні здаля. Відчували, що він десь тут побіч, у цих домівках-дачах між сосен, але де конкретно — не знав ніхто. І ніхто про те ні в кого не питався — було заборонено. Взагалі це був підрозділ мовчунів. Вони мовчали з начальством, мовчали в строю, мовчали в їдальні й на відпочинку. Те мовчання часом починало пригнічувати. Але Ступак думав: хай! Уже він чогось дочекається. Кепсько, що не було як випити. При тому, що грошей уже набралися повні кишені, декілька пачок «зайців» він залишив у тумбочці, укутавши газетою. І ніхто їх не вкрав. Мабуть, грошей у них вистачало. Зате бракувало часу, щоб їх реалізувати, ізоляція була чудова. Мовби у в’язниці. Мабуть, то була їхня плата за ситий добробут і некурну працю. Плата волею. Ну, але що зробиш — на цьому світі за все треба платити. Заплатить і він.

Одного разу вранці їх вишикували в спортзалі, всіх чоловік тридцять, що були тепер ядром групи «Альфа», як їх уже називали. Казали, що поки що тридцять, але буде триста, бо треба міцнити щит і меч керівника держави. На тому шикуванні з самого початку були чи не всі їхні начальники разом з головним полковником — огрядним бугаєм, що зверху форменого кітеля носив шкіряне пальто — для маскування. Врешті, так тут ходив не один він, а й ще декотрі, теж маскувалися, чи що? Вони, може, з годину простояли в строю, начальники все оглядали виправку і підкомірці, і чистоту взуття, і чи всі добре поголені. Ніхто не казав нічого, але вони почали здогадуватись, чи не заявиться до них сам? І справді — товстий гримнув команду, і з головного входу показався він. Цього разу він також був у камуфляжі, новенькому, акуратному, який добре пасував до його спортивної статури. Негучним, якимсь теплуватим, майже хатнім голосом він дозволив «вільно» і підійшов до правого флангу, де стояли найдовгов’язіші, фізично найбільш накачані хлопці, почав з усіма вітатися за руку. То було щось нове — щоб великий начальник вітався з кожним у строю окремо. Вони всі, мов зачаровані, шалено вглядалися в його хитрувато-усмішливе обличчя, в якому тепер не було й сліду від його недавньої телевізійної суворості — були тільки теплота і співчуття. Коли черга дійшла до Ступака, здалося: він з якимось особливим почуттям зирнув у Ступакові очі, ніби продивляючись в самий глиб душі. Потиск руки був дужий, Ступак відповів таким же, і відчув, що він задоволений. Порукалися, як належить, — по-чоловічому. По-військовому. Бо тепер обидва були військові, хоч той і походив з міліціонерів. Правда, тепер уже і Ступак також.