Вперше за літо він з насолодою простягся на чистому новому простирадлі, владнав схудлі плечі на ладній подушці. Завтра сказали підстригтись, — хай, він підстрижеться. І ще сказали, вуса можна не голити, тут поважають вусатих. Друге ліжко в кімнаті було акуратно заслане, мабуть когось чекало. Може, також новенького.
Служба поширювалась, комплектувалась, удосконалювалась — як і належить за міцної влади. Цікаво було Ступакові вдруге переживати те, що вже було пережито в його військовому юнацтві, в Афгані і після.
Демобілізувавшись сім років тому, думав, що пережите ніколи вже не повториться. Аж ось, обіцяло повторитися, хоч і на іншому витку життя.
Але дуже подібному. Як до того треба поставитись, часом він переставав розуміти. Єдине відчував, що буде ситий, доглянутий, а там… А там побачимо, як воно буде, думав Ступак.
Збулося майже так, як він міркував. Назавтра він добре поснідав на першому поверсі змопівської їдальні, з’їв пару котлет з гарніром, макаронну запіканку, випив склянку ряжанки і ще — солодкого чаю. Мов на курорті чи в будинку відпочинку. Довкола з куди меншим, ніж у нього, апетитом снідали за столами інші змопівці, молоді хлопці з сержантськими погонами на плечах. У нього погонів ще не було, і він трохи турбувався з тої причини. Адже у війську чи в міліції всі мусили мати погони, які визначали статус кожного. Без погонів ти ніхто. Просто цивільна людина, не більше.
Той і наступні два дні були заняття — у класах і на плацу, як колись у війську. Хіба що, крім теорії, їх навчали якоїсь дивної практики — як відбивати напади демонстрантів, нападати самим, шикуватись і перешиковуватись у щільні шереги. Вивчали також властивості різних сльозоточивих і бойових газів — у балончиках, димових шашках, гранатах. У програмі ще значилися найновіші секретні засоби в боротьбі з терористами, екстремістами і радикалами. Ступак слухав усе не дуже уважно, мов уві сні; будова і властивості хімічних засобів його не дуже цікавили, його цікавила зброя. Але про зброю чомусь розмови поки що не було.
Згодом він зрозумів, чому не було.
Мабуть, усі ці хлопці-змопівці, хто раніше, хто пізніше, служили в армії і військову зброю знали, стріляли не раз з АК і кулеметів — це не було для них новиною. їм же тут готували якусь новину, і вони чекали її.
Але одного разу, ще беззбройних, їх підняли по тривозі на світанку, наказали розібрати бойове спорядження — білі щити, шоломи, надягти важкі бронежилета, взяти палки і — хутчій на посадку в «камази». Ще цілком не розвидніло, вони кудись їхали, зупинялися, повертали назад, ніби намагаючись заплутати ворога, і тільки годині о десятій вивантажилися біля резиденції самого. Тут уже був майор Шпак, гурт інших майорів та полковників; змопівців вишикували в три шереги впоперек вулиці — якраз, як тоді, влітку, коли він потрапив у халепу. Як би не потрапити знову, застережливо подумав Ступак, опинившись у передній шерезі. Як і всі, він стояв плече до плеча з сусідами, молодими хлопцями, тримаючи біля ніг легкий дюралевий щит, з гумовим «демократизатором» у правій руці. Рука й плече майже перестали боліти, і він, щоб переконатися в цьому, трохи помахав над собою палкою і заспокоївся. Деякий час на вулиці було майже пусто, рух транспорту зупинився, проспект перекрили з обох боків. Взагалі навколо було спокійно і тихо, якби не тривожна збудженість начальства, яке, мов очманіле, носилося перед змопівцями; хтось із них бігав до чорної «волги», що притулилася до будинку ззаду. Всі чекали.
Години після десятої здаля на вулиці з’явилися демонстранти. Спершу стало видно над їхніми головами біло-червоно-білі стяги на високих легких жердинках, плакати; потім — і передні шереги з молодих чоловіків і дівчат, що з піснями неторопко йшли по проспекту. Декотрі з них вели за руки дітей. Ступак спробував зрозуміти, скільки їх там було, визначити хоч приблизно, та не зумів. Було надто багато. Тисячі. Угледівши тут цю перешкоду впоперек проспекту, демонстранти жвавіше замахали стягами, донеслися крики «Ганьба!», «Зрадники!», «Гестапо!» Хтось із начальства вертко крутнувся перед шерегами. «Вони нас ображають!» — пронизливим голосом крикнув до змопівців. Ступак внутрішньо хмикнув, переборюючи, втім, легкий страхітливий подих з проспекту. Все ж робилося ніякувато. Мабуть, сутички їм не минути, як би не сталося гірше, ніж улітку. В той час ззаду прозвучала команда, всі в шерезі опустили на обличчя прозорі захисні козирки — підготувалися. Тим часом демонстранти підійшли ближче, добре стало видно передніх — молодих чоловіків, хлопців і дівчат, що, побравшись за руки, як і раніше, не поспішаючи, наближались. На середині колони під величезним хрещатим штандартом крокував високий худорлявий чолов’яга з лисуватою головою і туго стиснутими щелепами. То був знаменитий Зенон, його Ступак якось бачив по весні на мітингу. Коли вони підійшли ще ближче, ззаду за ЗМОПом знову гиркнула команда, і всі три змопівські шереги вибухнули залізним гуркотом, який заглушив усю вулицю. Ступак разом з усіма шалено лупив по щиті гумовою палкою і внутрішньо посміювався з демонстрантів. Злякалися чи ні, було невідомо, але, підійшовши ще ближче, процесія спинилася. Вперед з мегафоном у руках вийшов Зенон.
— Панове поліцейські! — потужно прозвучало з мегафона і вмить заглухло в ще більш несамовитому гуркоті ЗМОПу.
Так лідер БНФ кілька разів спробував звернутися до ЗМОПу, але той не хотів його слухати. Тоді з безладних передніх шерег демонстрантів, на яких напирали задні, почали вискакувати окремі люди, молоді хлопці, махаючи руками, намагалися щось доводити змопівцям. Зенон кидався до них, щоб спинити й вернути назад у шереги, які вже перетворилися на строкатий крикливий натовп, що переставав будь-кому підпорядковуватись. Задні напирали на передніх, дехто на правому фланзі вже зіткнувся зі змопівцями. Почулися крики, через мить шереги демонстрантів зовсім розвалилися, їхній фланг перемішався зі змопівським. Грюкіт палками по щитах якось поволі спинився — почався стихійний гвалт. Туди, ліворуч, кинулися начальники з мегафонами, зазвучали їхні погрозливі команди і лайка. Там же Ступак незабаром угледів крутоплечу постать Шпака, який також упадав — кричав, командував, погрожував. Декількох хлопців з плакатами і стягами змопівці захопили у свій ланцюг, але демонстранти почали їх лупити тим, що тримали в руках. Змопівці не поступалися, намагалися тримати своє місце, щоб не зрушити стрій. Але це їм кепсько вдавалося — в кількох місцях шереги скривилися, гурт вмопівців сам опинився в оточенні демонстрантів. Кількох демонстрантів, відокремлених від основної маси, змопівці тиснули до стіни будинку, а ті не піддавалися. На середину шереги також насідали. Ступак ледве встиг мотнути головою, щоб ухилитися від удару, як бамбукова тичка зі стягом шаснула над ним, мабуть, мітивши в заднього за ним змопівця. Випустивши палку, Ступак ухопився рукою за легку полотнину стяга і рвонув униз, тканина відірвалася наполовину від древка. Наступним ривком він одірвав її всю і вхопив знову свою палку.
Сутичка далі, втім, не пішла; схоже, Зенон догукався до своїх хлопців, і ті спрокволу відринули. Декількох усе ж схопили міліціонери і змопівці. Решта відійшли, почали повертати на проспекті назад — здається, вони змінювали маршрут руху на інший. Змопівці, постоявши трохи, зійшлися по команді в гурт і, перекуривши, посідали в свої «камази». Ступак потроху став заспокоюватись, відкрита небезпека минула, але на душі було майже паскудно. Було таке відчуття, що він устряв не туди. Хоча що він зробив — тільки постояв у строю. Навіть нікого не вдарив ні разу.
За день, однак, те відчуття минуло. Він одержав підйомні — аж дев’ять мільйонів «зайців» і перед строєм — погони з двома зірками — став лейтенантом. Полковник, начальник штабу, оголосив йому подяку за «зразкові дії з відбиття нападу екстремістів» і сказав, що лейтенант Ступак буде командувати взводом. Що ж, взвод — справа нехитра, він в Афгані вже командував взводом, хоч тоді був ще старшим сержантом. Відчуваючи, як у внутрішніх кишенях муляло по дві тугі пачки купюр, злостиво подумав про жінку, яка навряд чи дочекалася такого набутку від свого гендиректора. А він ось здобув! Тоді ж подумав, що, певно, дарма продав гараж, який вельми навіть може знадобитись. Хоча ж він не зовсім продав, а завдаток як-небудь поверне. Якщо до того часу Волинець не сяде в тюрму. Чи його не підстрелять у під’їзді. Шкода, але що ж, виходить, така його доля. У кожного своя доля. Про свій нав’язливий страхітливий намір він згадував усе рідше, того вимагали щоденні клопоти. Знову ж зброї їм усе не давали, випробовували чи що?
