Зубков, чогось не розуміючи в зміні настрою командира роти, повільно підвівся, обтираючи з піл пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Капітан тоді, міняючи тон, навмисно грубувато гримнув:

— Ну, що надулися? Давай ближче!

Зубков, пригнувшись, хутенько шмигнув до капітана, і Климченко, трохи помарудившись, також поліз угору.

По голому схилу рову дув сіверкий морозний вітер, розгарячіле недавньою біганиною тіло почало вистигати, лейтенант тугіше підтягнув ремінь і неохоче посунувся до командира роти. Обличчя взводного було, як і досі, похмуре.

Капітан тим часом припалив, ковтнув дим. Коротко блиснувши на лейтенанта випробувальним, але вже незлим позирком, він витяг з-за пазухи карту.

— Так. Усе. Слухай задачу. Атакуємо знов…

Через п’ятнадцять хвилин атакували.

Без жодного пострілу, мовчки, всі разом висипали з рову і кинулися на висоту.

Німці спочатку мовчали, — може, не помітили їх, а може, чекали, і з хвилину у вітрянім березневім просторі чутен був лише безладний задишкуватий тупіт півсотні пар ніг. Люди вихолодилися за ранок на глинистій змерзлій землі, тому відразу рвонули дружно, однак шлях їх пролягав угору, бігти було чимало і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, проте лейтенант Климченко не наважився порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голоногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінцем, причепленим до пояса, він біг з усіма якнайшвидше туди, вгору, де, зготувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Зліва від нього і далі під ліс, трохи повільніше, відстаючи, трюхав з ординарцем Орловець. Інколи він повертався до першого взводу і мимохідь тряс кулаком — хутчій! Климченко, однак, не дуже зважав на це; тепер у ланцюгу він певним чином став незалежним від ротного, сам знав, що треба хутчій, тільки солдатські сили не дуже підпорядковувались і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в нім решта давнішої злості, що прорвалася там, у рові. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлопан», що він не пошкодує батька, щоб вислужитись, — випнутись перед начальством. Але все ж він мусив слухатися ротного і навіть більше: після його образ був сповнений рішучості ввірватися в траншею що б там не було. Тому він і біг так. Це був розрахований на одну лише несподіванку ривок, від його запалу залежало, чи поляжуть вони тут, на голому прмерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.

«Шасть-шасть… Шасть-шасть», — м’яли струхлявілу стерню недоношені взимку валянки, гамаші з зеленими, сивими, чорними обмотками, тупали цупкі англійські черевики, стоптані кирзачі. Поблизу в когось на ремені чи в речмішку розмірено й нудно брязкав порожній котелок. «Не міг приладнати, нехлюй!» — злісно озирнувся Климченко. Люди бігли обабіч його; розширені очі боязко метушилися по висоті; хакали осиплі від стоми й застуди груди; метлялися чіплянки автоматів. Вітер курів по стерні пасмами пилу, вгорі в непогідному небі пливли й кудлилися сірі хмари. Вітряні пориви роздували забруднені землею поли кожуха взводного, дули крізь дірку в бік, шмагали по розгарячілому обличчю мотузками від шапки, але Климченко не помічав цього — біг. Одна лише думка керувала тепер ним — хутчій. Хутчій, поки не вдарили німці, поки тихо, пробігти б хоч зайвий десяток метрів до цієї висоти, куди, знав він, шлях ось-ось обірветься шквалом вогню.

Рота вибігала з-за пагорба на відкрите. Климченко вже побачив перекопану траншеєю висоту — всю, від лісу до пологого схилу в бік села, на якому по розорах і під обніжками біліли рідкі плями брудного, замерзлого вранці снігу. І тоді згледів, як скрізь на бруствері метлянулися в боки і завмерли приплюснуті каски. В ту саму мить вітер доніс ослаблений відстанню вигук:

— Фойєр!..

Раніше, ніж остаточно згас у повітрі цей вигук, тиша вибухнула громом, який проковтнув команду, й тупіт, і важкий зморений сап людей. Перші черги рвонули туге повітря над їх головами, побіч хтось тоненько, не по-чоловічому, зойкнув. Климченко хитнувся нижче, пригнувся, але відразу ж випростався, озирнувся — у п’яти кроках ззаду, розчервонівшись молодим білявим обличчям, біг з автоматом його ординарець Кость. Каска раптом гойднулася на його голові, певно, зачеплена кулею, сковзнула на вухо; хлопець пхнув її на місце рукавицею, знов підхопив за ствол автомат і коротенько, одними очима, посміхнувся командиру. Одначе лейтенант уже не помітив тієї усмішки, він побачив, що правий фланг відставав усе більше. Неверткий старий Голонога з підіпхнутими під ремінь полами шинелі, видно, приставав: то біг, то спинявся — кидався вбік, щось кричучи на бійців, які все більше сповільнювали біг і, схоже, готові були залягти. Цього допустити було ніяк, і Климченко, відчуваючи, як ззаду кричить і сварить його Орловець, також скинув угору обидві руки і затряс ними, гукнувши зірваним, осиплим голосом:

— Голоного! Таку твою… Вперед! Бігом!

Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька раз потряс у повітрі кулаком з пістолетом. Після рвонувся за ротою. Кулі густо низали повітря, зикали, верещали, на всі голоси скиглили, довбали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась оскаженіла сила роз’юшено бешкетувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це громове страхіття спрямоване проти ріденького ланцюжка вщент зморених людей, які падали, ішли і трюхали по сірому схилу, марудно наближаючись до висоти.

— Вперед! Вперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденький шерег людей, які подолали вже, мабуть половину шляху.

Але шквал вогню з висоти робив свою справу: бійці сповільнювали біг, нижче пригиналися до землі, дехто вже лежав на стерні, і ніколи було докумекати, убиті це чи ті, що просто злякалися. В якійсь секундній паузі скреготу він, однак, уловив слухом слабенький, боязкий стук певно того ж котелка і коротенько, радісно подумав — живий! Але тепер не до того було, щоб гадати, хто це. Климченко відчував, що перший такий добрий ривок змарнів і що взвод от-от заляже. Серце його шалено калатало в грудях, гіркота від стоми розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Хутчій! Хутчій! Хутчій!» — стукотіла в голові уперта думка. Вже недалеко пролягала дорога — розталий з-під снігу, підмерзлий і вузенький польовий шлях з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від нього до траншеї було не більше сотні кроків, у жодному разі не можна дозволити взводу залягти тут, треба було за будь-яку ціну дорватися до бруствера.

Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкілясь від села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важно загрюкали вдалині, сині трасери мелькнули по чорній землі, і колючі клубки розривів розсипалися по ниві. Декілька бійців упали і суконними грудками застигли на стерні, один упустив автомат і, обхопивши долонями лице, з криком кинувся назад по схилу. Тієї ж миті хльосткі гарячі траси різонули біля взводного, вдарили по землі ззаду, метлянулися далі вдовж нерівного ланцюга роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але зразу ж з неабиякою виразністю стямив, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обминув сусіднього в ланцюгу бійця з розшматованим на спині речмішком, з якого висунулися онучі; вітер застьобав по плечах кінцем рушника. Боєць марудно, напружуючи сили, спробував підвестися на коліна, але хитався, мабуть, поранений, і врешті ткнувся обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив у лице взводному, який, не озираючись, вслуховувався лише в тупіт Костьових чобіт ззаду. Він уже не пробував підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг, випереджаючи всіх, розуміючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Ззаду і по боках мерзлу землю злісно лупцювали пильні черги тієї автоматичної торохтілки.