Це відкриття перуном ударило його, щось у нім ураз спорохніло, ноги самі кинулися вбік, він, не знаючи і не розуміючи, як і що трапилося і що робити, оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнену петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним сталося.
Зрозумівши, опустив руки, голова його сама впала на груди, і він, хитаючись од вітру, потиху почвалав у рів.
Климченко ні разу не підвів голови, щоб зирнути, де зійти на обрив, але якесь безконтрольне відчуття вивело його до промоїни-рівчака в березі рову. Там він побачив чиїсь руки на свіжо накопаній землі, порожні закоптілі гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Дійшовши до обриву, він боком, щоб не звалитися, ступив у нього, стримуючи себе на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він не бачив їх. Вони всі мовчали; з-під їх чобіт сипалася і незвичайно шумко торохтіла жорства. Ненароком якось його позирк натрапив на валянки з рудими старими підпалинами, і він підвів голову: навпроти стояв Орловець.
Страшне, чорне від щетини обличчя ротного, на якому, стягнуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його і не сполохало — лейтенант зніміло і байдуже зирнув у їх гнівну глибину. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю — він тільки захлинувся від кривди і, ніби затравлений, загнаний вовк, зараз же схопився і вгатив по вуху ротного.
Затим у нього все одразу пропало — і кривда, і злість, зосталося лише давніше відчуття біди, яка так несправедливо обвалилася на нього і скинути яку вже не було можливості. Він мовчки чекав за цим ударом наступного — міцнішого — або, може, пострілу в спину, груди. Ззаду і по боках стояли бійці. Хтось із них крикнув щось образливе, й інші підхопили:
— Зрадник!
— Запроданець німецький!
— Прийшов за рештою!
Климченко чекав ці вигуки і розумів їх; оправдуватись, однак, не було слів, щось назавжди затялося в його душі і не було сили впоратися з найбільшою такою несправедливістю. Вперше в короткому просвітленні свідомості мелькнув зрозумілий тепер до дрібниць намір Шварца-Чернова, і лейтенант з новою силою відчув, що, справді, смерть тепер для нього — розкіш.
Але чому мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого він чекає, скам’яніло втупившись у нього?
Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його позирком, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, ротний про все вже здогадався, прочитав на скривавленому обличчі лейтенанта його страшенну біду. В душу Климченка відразу хлинула образа; на мить він відчув себе таким вартим жалю невдахою, що не втримався і на момент згубив усі сили. Він ослабіло осів на землю, затиснув між колін обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий зойк. Навколо гнівно гуділи бійці.
— Тихо! — перекриваючи гомону, раптом заволав Орловець.
— Мовчати! Коли ні диявола не розумієте!
Тоді люди, ніби щось відчувши, хутко затихли. Климченко почув лаянку і погрози, але вже скеровані німцем. Від розпачу він затаїв дихання поблизу від себе почув знайомий, такий по-доброму розважливий голос Голоноги:
— Що ж тепер поробиш! Стерпи як-небудь…
Ці помірковані, розважливі слова старого чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки різного — і кепського, і доброго — якось несподівано ніби поставили в нім щось зрушене, збите на місце. Може, в них відбився той завсідний трудний Голонога, з яким чимало позмагався Климченко, — неперебірливий, терпеливий, податливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього «як-небудь». Він не хотів «як-небудь», — він хотів бути або як досі для них, або ніяким. Протест цей охопив його, переміг усі інші почуття, лейтенант з новою силою, наданою йому злістю, скинув голову. Жадання довести свою невинуватість справою спалахнуло в нім — це був вихід.
Климченко жваво скочив, кинувся до згорбленого, в пом’ятій шинелі, Голоноги і шарпонув за дуло його автомат.
— Дай!
Голонога сіпонув плечем, незрозуміло моргнув запалими немолодими очима, але за мить опустив рукуі віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, кинувся на схил. Раптом втративши вагу і, здається, розум, він рачки виліз із рову і по ниві ринувся туди, вгору, до висоти.
Ззаду стало тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Всі на обриві наче оніміли, і ніхто не затримав його, не стрелив, лише за момент хтось вилаявся і затим над ровом здійнявся пронизливий молодий голос телефоніста Капустіна:
— Сволота! Це все вони, сволота!..
Якось приховано Климченко все ж чекав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не зізнаючись у цьому. Гаряча, що відгіружувала, хвиля обдала лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по мерзлій землі вже затупотіли ноги, — виходить, його не покинули, повірили; це повертало його до життя. Тепер були тільки німці, був проклятий Шварц-Чернов, і все в Климченкові розгонисто линуло туди, до помсти або смерті.
Тільки так само раптом усе й переінакшилося.
— Відставити! Всі стій! Назад! — ревонув ззаду голос Орловця, і вже майже вишикуваний на бігу ланцюг здригнувся.
— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!
«Що це? Що це? Чому так? Навіщо?» — раптом знову з усієї силою запротестувало в нім. Але за кілька останніх секунд він устиг уже стати часткою цілого, як і всі, і мусив слухатись цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота також, але зладжений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже спинився, дехто попадав, а дехто поплентався назад у рів, з берега якого волав Орловець.
Тоді, знову віддавшися щемливо-тривожному в душі, Климченко підвівся і, волочачи за чіплянку автомат, пішов полем униз.
8
Автоматники добігали до рову й по одному зникали за обривом. Климченко, знову знесилений і понурий, з опалим серцем дійшов до берега, де був ротний, і відразу побачив його вже внизу, біля струмка, і з ним ще когось у білому кожусі, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони сторожко дивилися вгору, на нього.
Майже фізично відчуваючи ворожість їхньої мовчазності, Климченко марудно пішов з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, зі сплутаним вітром волоссям, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все ж це було ще не найгірше. Найгірше сталося, певно, коли на середині обриву він упізнав у людині з пістолетом капітана Пєтухова, офіцера зі штабу полку. Мов укопаний, розривши підборами глину, лейтенант спинився.
— Підеш під трибунал! — хмуро сказав Пєтухов.
— За віщо? — тихо, про себе спитав він когось, хто не міг відповісти йому, і вигукнув гучніше:
— За віщо?
Але знову йому ніхто не відповів — ні Пєтухов, ні ротний Орловець, якій, стявши кощаві надбрів’я, похмуро дивився вбік, ні автоматники, що поставали на обриві скрізь по всьому схилі і напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди зачинилася.
— За віщо? За віщо? — закричав він, ледве тримаючися на голому стрімкому обриві. — За віщо, капітане, скажіть?
— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, зробив крок назустріч, але зразу ж повернувся назад і став збоку від Пєтухова.
«Розберуться!» Він уже знав, як це часом розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, трохи піднявши пістолет, зняв запобіжник.
Кличенко поволі опустив руки, автомат на чіплянці стукнувся об землю, і лейтенант вперше усвідомив його вагу. В той час — мабуть, також уперше — він виразно відчув, що надії всі обірвалися і що назавжди все скінчено.
— Ти переміг, виродку! — сказав він, бачачи перед собою загадково-крижані очі Шварца-Чернова.
Мовлено це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в рові, його почули, і Пєтухов крикнув гучніше — нетерпляче і загрозливо:
— Взяти його!
Двоє приведених ним з комендантського взводу бійців нехотя полізли на обрив; видно було, що вони помітно боялися і весь час застережливо позирали на лейтенанта. Лізти було незручно, хлопці сковзувалися і падали, спираючись на руки. Климченко, ніби намагаючися щось вирішити і боячися, що не встигне зробити це, неголосно гукнув:
