Бритвін на хвилину задумався, згадуючи.

— А другого разу знов конфуз вийшов. Ходив десь на чавунку, та невдало. Налізли на фриців, ледь із засади вирвалися. Кружлянули, вийшли на дорогу, всі злі, мов чорти — звісно, невдача. І тут, минаючи одне село, вже в партизанській зоні, чують: у кущах регочуть. Пригледілися: німці машину з грязюки штурхають. Величезна така крита машина буксує, а штук п’ять фриців уперлися руками, пхають, по боках не дивляться. Ну, хлопці, природно, зраділи, кажуть: ударимо! Ляхович цей — він старшим був — огледівся, поміркував. «Ні, каже, не можна. Село близько». Мовляв, машину знищимо — село вогнем пустять. Так і не дав команди. А німці виволокли машину, сіли і газонули.

Данило зі Стьопкою мовчали. Відвернувшись від смердючого диму, Данило все морщив розчервоніле, у чорному волоссі обличчя, одним оком позираючи на вибухівку. Стьопка ж дбайливо напікав землю, рівним колом розклавши долі багаття. Трава навколо нього широко обгоріла. Одначе вогонь догоряв: кінчався сушняк. Хлопець поскидав у середину кінці-головешки, які тихо куріли останнім вогнем. Піднявшись зі свого місця, до нього підійшов Бритвін. Розперезаний, у чоботах і ладному, хоч і потертому, темно-синьому галіфе, він мав вигляд тепер ніби справжнього кадрового командира, хіба що без відзнак.

— Ну, пожалуй, нагрілися. Давай відгрібай. Бородо, неси решту сюди. Підбери з країв.

Стьопка гіллям старанно відмів у один бік присок, і вони насипали на пильну гарячу вигарину нетовстий шар амоніту.

— Так. Хай гріється. І мішай, мішай, нема чого зирити!

Тепер настала Стьопкова черга задихатись і плакати від смердючої їдкості. Рази два, не стерпівши, він аж утікав подалі ковтнути свіжого повітря. Бритвін відійшов у навітряний бік і знов усівся на своїй пом’ятій шинелі.

— Але це що, — лагідно казав він, усе ще в полоні своїх спогадів. — Це що! Ось він у круглянській поліції викинув фокус. Це вже зовсім диво. Найбезглуздіша дурість.

— Казали, той… буцім повісили його? — спитався Данило.

— Ну. Повісили. Пропав ні за що. А Шустик, котрий з ним попався, той і тепер у Єгорові бігає. Пустили. Перше думали: бреше. Думали: завербували. Проте перевірили через своїх людей — ні, правда, Шустика пустили, а Ляховича повісили. І, гадаєш, за що? За принцип.

— Як це? — не зрозумів Стьопка.

— А так. Зловили їх у Прокоповичах на нічлігу. Як це сталося — не знаю. Факт: привезли в містечко в поліцію і здали. А начальником поліції там був один приблуда з білогвардійців. Знюхався колись, ну, і служив, хоч і з партизанами загравав — звісно, свої розрахунки мав. От іще пив здорово. Розказують: хоч шнапсу, хоч чемергесу — кварту за раз хильне, і ніякої закусі. А пістолет дістане і за двадцять кроків у курицю — тюк! Голова геть, і різати не треба.

Тож цей поліцай, мабуть, змикитив, хто такі, а виду не подав, повів до шефа. А шеф такий старий уже німець був, сивий і трохи з дуриною — все баб кошачим криком полохав. Баби тікать, а він регоче. Вважали його дурнуватим, але коли справа доходила до екзекуції, не давав маху. Лютував нарівні з усіма.

До речі, цей Ляхович з Шустиком, коли їх брали, оружжя своє десь приховали, сказали: мовляв, окруженці, по селах ходили, на хліб заробляли. Невідомо, що білогвардієць шефові доповів, але той поставився не суворо, Шустику тільки дав палкою по горбу. Поліцай і каже: «Кланяйтеся, просіть пана шефа, може, дарує». Шустик, як розказували, не чекав умовлянь, одразу німцю в ноги, лобом як торохне в підлогу, аж гуля вискочила. Поліцаї, їх кілька чоловік було, усміхаються; німцю приємно, регоче. «Признаєш власть великого фюрера німецького народу Адольфа Гітлера?»

— «Признаю, — каже, — паночку, як не признати, коли весь світ завоював». Це сподобалося, німець показує на Ляховича: а той, мовляв, признає? Поліцай перекладає, а він мовчить. Мовчав, мовчав, а потім каже: «На жаль, я не можу цього признати». Німець не розуміє, поглядає на поліцая. Поліцай шипить: «Не признаєш — помреш сьогодні ж!» — «Можливо, — відповідає, але помру людиною, а ти будеш жити скотиною». Хльостко, правда? Красиво, мов у кіно, та що користі. Німець без перекладача здогадався, в чім справа, і як гиркне: «Одного юк, другого на в’яз!» На в’язі тім вішали. Повісили і Ляховича. Ну, хіба не дурень?

Як поставитись до цієї історії, Стьопка не знав: якщо вірити Бритвіну, то Ляхович насправді дурень — який там принцип у стосунках з німцями. Либонь, треба щосили хитрувати, аби обдурити їх, бо, не обдуривши, не поб’єш — поб’ють вони. А вони милосердя не знають, для них усі засоби придатні, аби перемогти. Тож гнівлива різкість Бритвіна в осудженні Ляховича взагалі сподобалася Стьопці, і він з мовчазним задоволенням подумав, що Бритвін — не Маслаков; цей, мабуть, свого добитись уміє. Піде сам і погонить усіх на міст, Митю так само. Що ж: як треба, то треба. Цілком можливо, що їм доведеться сьорбнути лиха, і хай. Тільки б удалося.

Стоячи навпочіпки, він ретельно помішував амоніт, який хоч і смердів — аж ставало погано, — але нібито сох. Узявши одну грудку з тих, що були наймокріші, хлопець, мов гарячу вуглинку, перекинув її з долоні на долоню, спробував розчавити. Де там: спікся, мов камінь.

— Висох уже.

— Ладно, хай іще полежить, — сказав Бритвін. — Не зашкодить. Усе одно Дмитра нема.

Над ровом уже виповзло сонце; узрівок, край прогалини й кущі над нею яскраво засяяли в світлі; потрохи стало тепліти, Бритвін сонливо розтягнувся на шинелі, подивився у високе, з рідкими хмарами небо.

— Значить, так, — раптом сказав він і сів. — Гей, Бородо, ще хропти почнеш!

Він штурхонув ногою залатане коліно Данила, той розплющив сонні очі і, поволі заворушившися, також сів.

— Значить, так. Комусь треба підібратися до моста. Кущики там біля річки, я вчора бачив: підхід хороший. Задача: в случаї чого підтримати вогнем. Хто піде?

Данило, видно було, відразу позбувся сну і мовчки потупив долу свій погляд: мабуть, гадав, що б це для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.

— Так, — сказав Бритвін. — Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?

Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.

— У тебе ж автомат. Чи, може, автомат Бороді віддати? Тоді він піде.

— Ні вже, не віддам.

Вони ще посиділи хвилин п’ятнадцять. Амоніт, мабуть, почав уже холонути, коли Бритвін підняв голову — на взрівку з’явився Митя. Хапаючися за віття, хлопець стрімливо збіг аж донизу. Бритвін скочив з тривогою на обличчі, але Митя, жвавий і спітнілий, усе в тому ж чорному бавовняному піджачку, заспокоїв:

— Ну, все готово.

— Молодець, — сказав Бритвін. — Де підвода?

— Тут, у кущиках. Припізнився тільки, але нічого.

— Так! — Бритвін озирнувся. — Товкачу, гайда з ним до воза, з одного бідона молоко век, бідон сюди. Скільки у тебе бідонів?

— Три.

— Двох досить. Один піде на міну.

Митя якось ніяково переступив босими ногами.

— Тут ось… поїсти вам.

Обіруч він видрав з тугої кишені якийсь пакунок, загорнутий у чисту лляну ганчірку, віддав Бритвіну. А той тільки й знав, що хвалити та з трохи фальшивою надмірністю захоплюватися хлопцем.

— Молодець! Просто герой! Ну, гаразд. На, Бородо, в твою сумку.

Данило почав запихувати сніданок у сумку, а Степан з Митею торопко подалися на взрівок.

Митя біг попереду. Його босі ноги, потріскані п’ятки старанно мелькали по мокрій траві, невеличка голова в чорній засмальцьованій кепці, мов у вороня, швидко сновигала на шиї туди-сюди — крізь рідкуватий вільшнячок видно було далеко.

Стьопка, однак, за ніч уже звик до рову і схилу і, як на знайомій місцевості, майже не відчував небезпеки.