Він думав над тим, що сказав Бритвін, — намагався зрозуміти його план, але зрозумів не багато. Колишній ротний все щось хитрував з ними, натякав, а по суті — таїв од них свій задум — задля секретності, чи що? Якщо Стьопку посилають на прикриття, то, виходить, самі поїдуть на міст? Але чи не мало буде їх двох, щоб упоратися з охороною, яка тепер, після вчорашнього випадку, мабуть, набралася пильності і, звичайно, спати в шапку не буде. До того ж поліцаї побачать їх, мабуть, здалеку і, попри те, що знають Митю, інших можуть запідозрити й не підпустити близько. Тоді що робити?

Цей бритвінський план з молоковозом вже з самого початку виглядав не дуже переконливо.

Рослик стояв неподалі, забившись у ліщину разом з підводою, на якій, ув’язані вірьовками, блищали білі боки трьох бідонів. Мабуть, десь поблизу була дорога, бо Митя стишено полащив прив’язаного за кущ коня і мовчки скочив на віз. Удвох вони ледве знесли крайній бідон додолу. Під руками важко бовтало, запахло сиродоєм, чередою, і коли хлопець відімкнув закривку, Стьопка аж збентежився: стільки молока треба було вилити.

— Пий. Хочеш? — пропонував Митя. Пити Степан зовсім не хотів — хотів їсти, але тепер не стримався. Уклякнувши, він нахлистався, скільки вмістив його пустий живіт, хоч особливої насолоди не відчув: інша справа, якби був хліб.

— Ну, що? Виливаємо?

— Давай.

Вони нахилили посудину і, обдаючи білими пирсками ноги, пустили по траві духмяний молочний струмок. Піднявши на себе сухе листя, гілочки, різне лісове сміття, молоко широко розтеклося в чагарнику.

Порожній бідон показався доволі легким. Стьопка взяв його на плече і попрямував у вільшняк. Митя біг поруч.

— А в ньому скільки патронів? — на бігу спитав хлопець.

— Де? — не зрозумів Стьопка.

— Ну, в автоматі цім.

— А-а. Сімдесят в одному магазині.

— Ого! Це сімдесят чоловік можна покласти!

Боком продираючись крізь ліщину, Стьопка трохи здивувався військовій недосвідченості хлопця і терпеливо пояснив:

— Сімдесят, це якщо поодинокими пострілами. І то як влучати всіма. А коли чергами, то дай бог десяток.

— А решта мимо?

— А ти думав? Німці ж також не дурні, мух ловити не будуть.

— Надо краще цілитись, — зробив висновок Митя. — А в гвинтівці п’ять лише?

— Ну.

Ідучи попереду, Митя застережливо відхилив гілку, пропускаючи Стьопку, і озирнувся.

— А в того, командира вашого, самозарядна, га?

— У Бритвіна? Самозарядка.

— Хороша гвинтівка?

— Якщо справна. А як заїсть — бери палку.

— А автомат не заїдає?

— Коли як, — умисне непевно сказав Степан, посовуючи на плечі ношу. Розпити хлопця почали докучати, тим паче, що той надто вже виразно поглядав на його новенький ПКШ, а його Стьопка не мав наміру нікому уступати.

Розмова по цьому спинилася. Вони спустилися вниз, і Стьопка глухо гепнув бідон перед Бритвіним.

— Харашо! Бородо, неси вибухівку!

Робити міну Бритвін узявся сам, не довіряючи цієї справи нікому. Поруч на шинелі вже лежав узятий вночі в Маслакова півметровий обрізок бікфордового шнура, з’єднаний з жовтеньким циліндриком детонатора.

Зрештою, начинити міну було нескладно. Через десять хвилин Бритвін насипав до половини бідона амоніту, обережно вставив у його нутро детонатор, кінець шнура випустив через край.

— Горіти буде п’ятдесят секунд. Значить, треба підпалити, метрів тридцять не доїжджаючи до моста.

Мабуть, для кращої детонації, чи що, він дістав з кишені і гранату — жовте німецьке «яєчко» з рубчиком — і також поклав усередину. Потім під саму закривку напхав у бідон амоніту.

— Ну от, і готово. На середині мосту з возу век і пугою по коню. Поки поліцаї схаменуться, рвоне з дорогою душею.

— А хто повезе? — запитав Стьопка, скромно стоячи побіч з допитливим, повним таємничої уваги Митею.

Бритвін буцім навмисно не зрозумів питання.

— Як хто? — зиркнув він на Степана суворими очима. І раптом майже закричав: — А ти ще не пішов? Ану бігом, куди я сказав! Поняв?

— Я-то поняв.

— Ну і давай! І ми зараз їдемо. А то, бач, сонце де.

Стьопка зручніше піддав на плечі автомат і знову поліз на схил.

Нагорі, перш ніж сховатись у лісі, він озирнувся. Між чагарників унизу визирнув наостанці зелений клаптик їхньої прогалини з двома плямами від вогнищ і накопаної землі на краю. Три невеличкі здаля постаті купчилися над блискучим бідоном, також готові незабаром покинути це пристановище, щоб, може, ніколи не повернутися більше сюди. Один тільки неборака Маслаков навік залишався в цьому рові, який так несподівано став для нього останнім притулком на цій землі…

Виждавши за вільшаною купкою, коли вартовий на мосту поверне в другий бік, Стьопка кулею метнувся за чагарниками і впав ледь не під самою крайньою черідкою молодого вільшаника — за якусь сотню кроків од насипу.

Декілька хвилин він тяжко, зморено сіп, розпластавшись на майже голій тут, не зарослій ще травою, чорній землі, і видивлявся на дорогу.

Найгірше, здається, минуло: він підібрався до моста, і його, мабуть, не помітили. Правда, за версту звідси ненароком він натрапив на якогось дядька біля річки — по той бік, видно, була стежина: раптом з-за хмизняку виткнувся чолов’яга в сірій суконній чумарці, з пужалном в руці. Розділені неширокою річечкою, вони зустрілися позирками, обидва трохи збентежилися від несподіванки, але Стьопка хутенько і мовчки проскочив мимо і сховався в рідкуватому прибережному чагарі. Чоловік також ні про що не спитав, тільки затаїв у собі здивування, чи, може, і сполох, і помалу пішов по березі річкової кривулини. Мабуть, варто було б простежити за ним, та не було коли — Стьопка і так боявся спізнитися з виходом до мосту і, мов шалений, летів уперед, хоч і відчував, що в такій хапанині недовго достукатись до біди. Досі, однак, усе обійшлося: його не затримали, ззаду нікого не було видко.

До мосту звідси було так близько, що ставало страшно. Він уже міг кремсанути по ньому з автомата, хоча, звісно, тепер ліпше було мати гвинтівку: з неї куди зручніше було зняти вартового, який тим часом ледаче сновигав туди-сюди між поручнів. На середині ненадовго спинився, подивився вниз, плюнув і з хлопчачою цікавістю простежив, як плювок плюхнувся у воду. На плечі в поліцая висів німецький карабін, який він раз у раз обіруч поправляв, Коли поліцай відвертався, Стьопка бачив його вузькувату спину в тісній чорній куртці та світлу стрижену потилицю під чорною, з кантом пілоткою — був той глистуватий, молодий — мабуть, не набагато старший за Стьопку. Цього вартового хлопець угледів ще здалеку, з чагарнику, і подумав спершу, що він тут один. Але потім до вільшняку долетіла тиха гомінка на дорозі, якось навіть почувся брязкіт лопати об камінь чи залізяку: схоже, в тому кінці моста край насипу щось копали. Стьопці звідси не було видно, скільки їх там, він чув лише скупі уривки розмови, часом невисоко над дорогою злітала земля. По якомусь часі з-за насипу на дорогу виліз роздягнений до пояса поліцай у зелених штанах і чорній пілотці. Він недалеко протупав узбіччям, нагнувшися, щось підняв із землі і знову пішов собі туди, де копали.

Стьопка неабияк угрівся, поки біг, але тепер, зайнятий увагою до мосту, не здогадався навіть розстебнути удзики та зняти шапку. Трохи спочивши в затінку, він зрозумів, що, мабуть, доведеться полежати тут довго: на дорозі в сосняку ще не було нікого видно. Зате з боку містечка незабаром з’явилась якась підвода, яка хутко котила дорогою до моста. Ще за деякий час стало видно, що це бричка; запряжений у неї справний буланий коник рухливо кидав копитами, норовисто вигинаючи гарну, з коротко підстриженою гривою шию. Стьопка збагнув, що це хтось із начальства. Справді, незабаром бричка ненадовго спинилася біля тих, що копали, там само опинився і вартовий; не злазячи з сидіння, чоловік у сірому пальті щось заговорив, другий, з віжками в руках, сидів поряд мовчки. Невдовзі, однак, він заворушився, нокнув на коня, і бричка з тихим стукотом покотилася по дощатому настилу моста.