Певно, помітивши подив на обличчі Ступака, Шпак тим часом не став нічого тлумачити, лише повернувся від керма і доброзичливо заусміхався.
— Ну, як живеш, сябре? Кажуть, без роботи, еге?
— Хто каже?
— Люди кажуть.
Виходить, уже знає, подумав Ступак, який також почав про дещо здогадуватись. Найперше — з ким має справу.
Почалася довга напориста розмова — і що, і де, і чим займався досі, про заробітки і гроші, і як справи в сім'ї. Ступак відповідав скупо, зовсім не хотілося йому в усьому розкриватися перед колишнім приятелем та незнайомцем ззаду, і він все думав: куди Шпак гне, ніби здогадавшись про його намір? Певне ж, не одна лише цікавість була в голові приятеля, щось же він мав більш важливе.
Так воно і сталося. Спаливши по три чи чотири «Мальборо», якими гість гостинно частував, Шпак нарешті приступив до головного.
— Слухай, є пропозиція послужити. Ти того вартий. А що — афганець, ветеран і так далі. Нагороджений бойовим орденом за виконання інтернаціонального обов’язку…
Далі Ступак слухав кепсько, з перших же слів він був ошелешений — послужити? Кому? Але кому — можна було здогадатись. І тут йому в голову кинулась ризикована думка: а що? Може, й добре. Може, це саме те, що йому треба.
— Так той… Гаразд.
— От і добре! Вважай, попередньо домовились. А тепер чекай, ми покличемо.
Давайте, кличте, злостиво думав Ступак, ідучи до свого гаража. Мабуть, дасте зброю, що мені і треба. Зараховуйте у ЗМОП.
Черга наступних днів минала в напруженому, довгому чеканні. Звичайно Ступак сидів чи лежав у гаражі за причиненими дверима, крізь щілину весь час позираючи на подвір’я — чи не з’явиться там знову Шпак. Либонь же повинен був з’явитися, покликати чи щось сказати. Про якийсь особливий спосіб зносин вони не домовлялись, і Ступак думав, що буде використано попередній. Однак минав час, бігли дні і ночі, а Шпак не показувався, і ніхто від нього не з’являвся теж. Може, вони там передумали, почав сумніватися Ступак.
Він уже не хотів, щоб передумували, він погодився, наважився, бо зрозумів, що це — найкращий для нього варіант. Можна сказати, йому здорово пощастило, якби лише вдалося. Якби лише не рознюхали про його участь у процесії, в тій літній демократичній акції, чи як вона там у них називається. Але поки що про те не було жодного знаку, і він гадав: може, і обійдеться. Гірше, що зовсім закінчувалися гроші, які Ступак якось мимоволі перестав економити і почав тратити тим більше, що менше їх залишалося. Він купив добрячу цурпалину ковбаси, помідорів, навіть пластикову пляшку олії і їв нишком з табуретки в гаражі. Думав, купувати автомат, може, не знадобиться — дадуть казенний, і це буде для нього економія, можна на харчі не скнарити. Попоїсти сьогодні й завтра. А далі буде видно.
Якось дощового вихідного дня його гаражники не поїхали на дачі, зійшлися до своїх «коней», як казав Плішка. Сазон Іванович мав маленький автомобільний телевізор, який підключив до акумулятора, і той зранку тріщав і рипів різні роки та репи. Сазон лаяв їх, але слухав, може, тому, що іншого не передавали. Але ось зазвучав дуже знайомий голос, і Ступак вийшов зі свого гаража.
На багажнику Сазонової «волги» миготів бляклий екранчик, на якому стовбурчилися знайомі вуса самого, який то протинав звідти яструбиним позирком, коли говорив про «вошивих бліх» підприємців, то обдаровував усіх усмішливою лагідністю, коли згадував самовідданих «трудівниць-женщин» або патріотичну молодь, що нібито йшла вервечкою в свій недавно створений «лукамол». Потім його голос і зовсім перейшов на вибачальний тон. Ступак прислухався: це вже було цікаво. Виявляється, два журналісти з: Росії перейшли кордон — туди й назад, і тепер сидять у тюрмі. Сам розводив руками: він і хотів би їх випустити, та не має права, все повинен вирішити суд; він же не може втручатись у справи правосуддя. Такий безправний начальник…
— Берии, Ежова на них нет! — обурювався Сазон, що на низькому ослінчику перебирав підшипник. Плішка також підійшов від свого гаража і добродушно зазначив:
— А й на Берію з Єжовим знайшлася управа.
Це був певний натяк, Сазон різко обернувся на сусіда — він був обурений.
— Управа! А порядок был. Через границу, как зайцы, не бегали. Граница была на замке. А этим дали волю…
Тут усі знали, що Сазонов був із чекістів, років з тридцять прослужив на кордоні, і гаражники, особливо небіжчик Олексіїв дід, звали його Карацупою. Згодом перестали, коли довідались, що він разом з іншими був прирівняний до учасників ВВВ[12]. Раніше і Ступак йому щось відповів би, але тепер ні: він не міг розкриватися до часу. Тим паче, якщо у нього почалася ця гра з міліцією.
— Але ж то російські журналісти, — гнув своє Плішка. — То як же ти проти росіян?
— Я против националистов!
— Білоруських? Чи і російських теж?
Сазон на це не відповів нічого, лише пробуркотів щось. Мабуть це питання було надто складне для простолінійного і категоричного прикордонника, вщент російського за національністю.
Нарешті гроші у Ступака і зовсім скінчилися, він доїв у гаражі засохлий окраєць хліба і голодував зранку. Позичити вже не було в кого, Плішці він і без того був винний двадцять п’ять тисяч, Сазону, правда, менше, але тепер до Сазона він не хотів звертатися. Залишалося попросити у молодого Олексія, і Ступак од самого ранку чекав на нього в гаражі. Проте Олексій чомусь не з’являвся, може, десь поїхав, думав Ступак. Відлучитися кудись у місто він не наважувався, чекав, що повинен же приїхати до нього Шпак.
Так і сидів до вечора голодний і дуже злий — на себе, на життя, на весь білий світ.
На другий день, однак, замість Олексія біля гаража появилась Олексійова дружина, худенька маленька чорнушка, з малим синком. Вона виглядала заплаканою і скупо повідомила сумну новину:
— Альошу заарештували.
— За віщо?
— Та прислали повістку з прокуратури, що викликають як свідка. Щодо того мітингу. Він пішов і пропав. Виявилося, в прокуратурі й арештували. Що тепер вдіяти? — журливо питала жінка.
Малий задумливо торгав пелену її коротенької, по моді, сукенки.
— Пусть не путается с бенээфовцами, — суворо зазначив Сазон.
— Нічого, не плач, — утішав Плішка. — В Гельсінський комітет треба. Там добра адвокатка є.
Ступак не сказав нічого і, щоб не ятрити душу, відійшов у темний куток свого гаража. Він відчував, що ніхто їй не допоможе — ні Гельсінський комітет, ні адвокатка, ні навіть сто адвокатів: суд і закон були в його руках, і він свою політику вів, як хотів, — напролом через закон і права, по долях людей, топтав конституцію і всі міжнародні угоди. Мабуть, зверне увагу він лише на силу. Але де вона була, та сила? Де і звідки було її взяти? Темний затурканий народ тільки й знає, що дивиться в його хитро-блатняцькі очі і підтримує, що він не скаже. Досить кому із закордоння заступитися за безневинні жертви, допомогти грішми, як тут же — розлючена буча в газетах і на телебаченні — змова, підступи ЦРУ, просування НАТО на схід… Десь ворушиться жменька опозиції, найвідважніші з якої йдуть на відчай душі, нівечать життя собі та родині. На що сподіватись?
Може, втім, через місяць після Шпакового приїзду все навколо Ступака раптом змінилося — завирувало, заметушилося, мов на пожежі. Вранці, тільки-но він поголився перед шматком дзеркала, дуже загрюкала гаражним засувом дружина, яку підняли з ліжка. Ступак відчинив двері, і побачив її в гарному домашньому халаті, поряд стояли двоє в камуфляжі, а ззаду чорніла урядова «волга».
Його посадили на заднє сидіння і мовчки повезли кудись по місту, згодом — за околицю. Там повільно між дачними забудовами по лісу чи парку під'їхали до якогось особняка з колонами. У Ступака аж неприємно занило під грудьми — куди це його? Чи таки не пронюхали чогось? Але, мабуть, таки навряд, хоча по хмурних обличчях його супутників і тих небагатьох, що траплялись назустріч, нічого не можна було зауважити — так уміли ховати все в собі. Чи, може, у них не було нічого, — подумав Ступак. Зате сите, як і в Шпака, обличчя нестарого ще полковника, до якого, нарешті, його привели, світилося благодаттю і приязністю.
