Весь час думаючи про зброю і приглядаючися до людей, знайомих і випадкових стрічних, Ступак усі дні швендяв по місту, інколи забредав у центр до резиденції самого. Довго там стояти чи і прогулюватись на виду у цивільних топтунів та міліціонерів було і неможливо, і він діловим кроком, із заклопотаним виглядом тупав, по одній вулиці, далі по другій, скоса спостерігаючи за тим, що діялося біля палацу. Під’їздів там було декілька, і всюди стирчала охорона — в міліцейській формі і в камуфляжі; всередині теж, мабуть, були вартові, туди було не поткнутись. Але йти неподалік І по вулиці поки що не заборонялось, і Ступак усе міркував-думав: як би підловити певний момент…

Якось він, здається, натрапив на такий момент. Хоч і був з голими руками, але дещо згледів, ідучи від метро по вулиці вниз. Тільки минув світлофорне перехрестя, як почув різкий рух ззаду — то невідомо звідки вискочили один за одним три однаково чорні автомобілі закордонних марок, прудко підкотили до сходів головного під’їзду — одна ближче до дверей, інші — далі, певно, щоб прикрити першу від вулиці. З перших машин висипалося чоловік десять у камуфляжі, з автоматами й відразу розбіглися обабіч східців. Одночасно з останньої торопко вискочив високий на зріст чолов’яга в сірому костюмі і між охоронцями швидким кроком попрямував до дверей. Ті ніби самі по собі розчинилися і тут же ляснули ззаду за ним. Усе це зайняло кілька секунд, протягом яких пішохід Ступак зробив усього десять кроків.

Він згледів не так багато, однак це було доволі корисне спостереження; мабуть, кожний кілер чимало зрозумів би з нього. Найперше те, що все треба робити дуже хутко і нахабно, не здрейфити в останній момент, навіть якщо самому буде не врятуватись. Як не здрейфив він під Кандагаром, коли інші спасували перед душманськими кулями. Зате він одержав орден. Шкода, не вдалося тоді збочити з дороги, щоб зирнути на плоди своєї праці — швидше погнали вперед. По трофеї, як завжди, завітали тиловики, котрі, казали, чимало там поживилися.

Відійшовши на пару кварталів од резиденції самого, він зайшов до магазину городини. Той був завалений екзотичними фруктами — від бананів до авокадо. Він же хотів купити огірків, та огірків тут не продавали, і він повернув назад. Тільки вислизнув з тісних дверей магазину, як зіткнувся з огрядним молодим чоловіком у модній тепер уніформі кольору трав’яного сміття, з командирським поясом на круглявому животі. Ступак зирнув у його обличчя і аж здригнувся: то був Шпак, давній його афганський знайомець, з яким він не бачився, може, літ вісім.

— Вітаю, Ступаче!

— Привіт…

Вони відступили трохи вбік, щоб не заважати перехожим, і Шпак притримав у своїй його руку, тим самим даючи зрозуміти, що радий цій зустрічі. Зайнятий власним клопотом Ступак узагалі був до неї байдужий — що йому колишній його службовець, хіба мало їх пройшло біля нього й забулося, не зустрінутих більше в житті. Але, видно, Шпак був іншої думки і не квапився прощатися.

— Дивлюсь, одразу і не впізнав навіть. Схуд якось…

— А ти, дивлюся, посправнішав, — сказав Ступак, позираючи в тверде, свіжопоголене лице Шпака. Своє лице він не голив, мабуть, з тиждень.

— Тож як живеш? Що робиш? Може, підприємцем став, бабки збиваєш?

— Ні, не став. А ти? Вже, мабуть, не служиш? — поцікавився Ступак, повівши поглядом по його новій ладній уніформі, грубих черевиках на товстій підошві.

— Знаєш, служу, — раптом сказав Шпак.

— Он як! — щиро здивувався Ступак. — У кадебе?

— Ні, не в кадебе. Забирай вище.

— Куди вже вище?

— А є куди. Слухай, а ти той… Який твій телефон? Треба б зустрітися, побалакати.

— Телефон? — промовив Ступак, відчувши певну ніякуватість при думці про телефон, до якого він давно не підступався. Але Шпак уже розчинив свій кейс, маючи намір записувати в блокноті, і Ступак назвав свій колишній телефон, яким тепер користувалася дружина.

— Я тобі зателефоную.

— Дивись.

Вони попрощались, і Ступак пішов собі далі, міркуючи, що все ж біс чи доля ділять справді нерівно. Навіть їх, афганців, що вижили в тій десятирічній війні, немовби щось заслужили, та опинилися в дуже різному становищі. Він, орденоносець Ступак, повернувся на свою «поштову скриньку», як і раніше, ішачити станочником, а цей прапорщик Шпак, що просидів два роки в Кабульській комендатурі, диви куди стрибонув! Вище, ніж у КДБ. У Ступаковому розумінні вище, ніж всемогутній КДБ, не могло бути нічого — ні у війську, ні в мирному житті, де неподільно і таємно верховодив КДБ. Усе військове і цивільне начальство призначалося тільки ним чи з його згоди, обминути в житті «органи» не випадало нікому. Виходить, прапорщик комендантської роти Шпак був їм більше придатний, ніж прапорщик десантного батальйону Ступак, і кожен одержав відповідно до заслуг. Ось така їхня афганська доля. Ну, але хай! Хутко стане відомо, хто чого справді вартий, невесело втішав себе Ступак.

Його вперто не полишали думки про зброю. Він ще двічі ходив на базар, одного разу прошвендяв там до закриття і після ще походив по задвір’ю, серед приїжджих вантажівок і легкових машин; довго стояв біля пивного ларка, задля годиться смакуючи пиво. А сам слухав, приглядався. В якогось кавказця навіть спитав, ніби жартом, чи нема пушки? Але той одразу ж злякано шаснув од нього — боком, боком і далі. Може, торгував наркотою і прийняв його за перевдягненого міліціонера. Також було небезпечно, кавказці могли і пришити.

Повертався з базару пізно, коли літнє сонце сповзло за невисокі дахи хрущовок і все подвір’я тануло в глухому затінку. Він тихо плентався до свого гаража, позираючи на колишні свої вікна на п’ятому поверсі, де тепер розкошувала його дружина-банкірка.

Злості на неї у нього не було, хоч і не зникала застаріла образа — вона там з генеральним директором, на м’якій тахті, з ванною і холодильником, а він тулиться в тісному гаражі, харчується як доведеться, за все літо не помився навіть під душем. Він власною кров’ю заслужив цю квартиру, а вона дарма користається нею. Де справедли вість?

Ще здалеку згледів біля дверей свого гаража дівчинку, дочку Оленку, яка раз по раз стукала маленьким кулачком у залізні двері, ніби там хтось зачинився. Коли він підійшов, вона навіть не зраділа зустрічі і, мабуть, щоб швидше попрощатися, сунула йому в руки м’ятий папірець.

— Дядя сказав, щоб подзвонив.

На папірці було шість цифр телефону і все. Оленка побігла до матері, а він стояв, думав: хто б це міг бути? Але тут пригадав недавню зустріч зі Шпаком — не інакше то він. Значить, щось приспічило комендантському прапорщику.

Щоб подзвонити з автомата, потрібна була магнітна картка, якої Ступак не мав, — не купував принципово, бо нікому дзвонити не збирався. А додому, у свою квартиру, дочка не запросила, мабуть, так розпорядилася жінка. Що ж, після всього, що скоїлося, він туди і не ходак. Уже в сутінках біля гаража з’явився на своєму «запорожці» Олексій, у якого Ступак позичив на десять хвилин його картку і вийшов до автоматів на вулицю.

Він передчував правильно, то був Шпак, який тут же з притаманним таким людям напором обвалив на нього цілий потік слів.

— Послухай, де ти пропадаєш, є справа, треба зустрітись, я до тебе підскочу, скажи тільки, де ти живеш, в якому районі?

— А що таке?

— Не телефонна розмова, треба особисто, куди під’їхати? Я зараз, через десять хвилин на машині.

Ступак без жодної цікавості до тієї зустрічі назвав адресу, сказав, що чекатиме у дворі.

І справді, хвилин за двадцять з вулиці на подвір’я жваво, навіть хвацько влетіло вишневого кольору «Пежо-605». З переднього сидіння шофера крізь опущене скло виглядала усмішлива фізіономія Шпака.

— Привіт! Іди, сядемо.

Ступак обійшов машину і, легко прочинивши дверцята, опустився на м’яке переднє сидіння поряд із шофером. На задньому хтось мовчки сидів, не промовивши до нього жодного слова. Мабуть, слухав. Шпак був усе в тому ж камуфляжі, тільки з погонами — короткими міліцейськими погончиками на опущених плечах, де слабо означалося по чотири зірки — три разом і одна вище, трохи окремо. Це здивувало Ступака — коли встиг? Демобілізувалися разом прапорщиками, а цей, диви, уже капітан. Капітан міліції. Чому ж тоді він вищий за КДБ?