Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Так. Його звуть Симон Вайлер.

— Я пошлю йому телеграму, але ні на що не надійся. Сумніваюся, що навіть досвідчений лікар за це візьметься, ураховуючи увесь жах нашої ситуації. — Рубі глибоко зітхнула: — А Александру однаково доведеться повідомити, навіть якщо він не захоче повертатися додому через народження свого першого онука.

— Боже милосердний! Та він просто сказиться від злості!

— Так, неодмінно сказиться.

— Мене найбільше мучить ось що: якою буде дитина?

— Дитина може бути цілком нормальною, Елізабет, якщо Анна є розумово відсталою через народження, а не через спадковість. — Рубі істерично захихикала. — Господи, яка жахлива іронія! Александр може отримати свого першого сина-наступника від своєї розумово неповноцінної доньки та довбаного й обісраного мерзотника, який розбещує беззахисних дітей. — Її сміх перейшов у гучний несамовитий регіт, потім — у виття; вона впала в обійми Елізабет і через кілька хвилин вгамувалася; лише груди її важко здіймалися та опускалися. — Моя люба, моя дорога Елізабет, — нарешті вимовила вона, — що тобі ще не доводилося пережити, га? Якби я могла, я б узяла все це на себе і вистраждала сама.

Ти ж і мухи ніколи не зачепила, а я — шльондра, якій невдовзі виповниться п’ятдесят.

— Є ще одна обставина, Рубі.

— Яка?

— Нам треба знайти чоловіка, який це зробив.

— А! — Рубі випрямила спину, дістала хустку і витерла залишки свого горя. — Сумніваюся, що нам це коли-небудь удасться, Елізабет, бо я навіть натяку найменшого не чула на те, що хтось чіплявся до Анни. Кінрос — маленьке містечко, і я знаходжуся немовби в його центрі, в гущі подій. У барі, у салуні та в їдальні я можу почути абсолютно все. Не можу стверджувати, що це — місцевий мешканець, бо якщо місцевий мешканець на це наважився б, то його убили б на місці. Усі знають, скільки їй років! Моя здогадка така: це — комівояжер, вони приїжджають і від’їжджають настільки часто, що за ними важко прослідкувати, і кожного разу від тієї самої компанії приїздить інший представник. То торговці гвинтівками, то торговці сідлами, то всілякі шахраї, що намагаються збути підозрілі зілля чи фальшиві діаманти! Так, це точно комівояжер.

— Його треба знайти і віддати під суд. І повісити.

— Це нерозумно. — Зелені очі спалахнули недобрим вогнем. — Подумай добряче, Елізабет! Твоя особиста біда стане справою всякого й кожного, а такі ганчірки, як газета «Правда», днями полоскатимуть брудну білизну сера Александра Кінроса.

— Зрозуміло, — прошепотіла Елізабет. — Я все зрозуміла.

— Йди додому. Я пошлю телеграму доктору Симону Вайлеру і відіб’ю кодовану телеграму Александру. Таку новину не можна повідомляти відкритим текстом. Іди, люба, йди! Ти потрібна Анні.

І Елізабет пішла — ще не повністю отямившись від удару, але відчуваючи здатність впоратися з цим нещастям. Коньяк допоміг їй, але іще більше допомогла Рубі. Практична, неймовірно досвідчена, приземлена. Хоча вона теж не помітила катастрофи, що насувалася; якби помітила, то давно б попередила — що тут казати. Проблема ось у чому: ми надто довіряємо іншим, ми гадаємо, що всі на світі будуть співчувати, захищати нещасних так само, як і ми. Це ж не їхня провина, що вони такими народилися. Але що ж це за світ, у якому спокійно живуть страшні істоти, для яких жінки — лише вмістилища для їхньої сперми? Моя маленька дитино, люба тринадцятилітня дитино! Ти навіть не знаєш, що з тобою сталося, і не зрозумієш, коли ми спробуємо тобі пояснити. Ми мусимо вибратися з цієї халепи, але я не знаю як. Чи розуміють корови або кішки, що з ними трапляється, коли вони зачинають у собі життя? Але ж Анна — не корова і не кішка, вона — розумово відстала тринадцятирічна дівчина, тому я не можу сподіватися, що вона поведеться під час пологів так, як поводяться корови та кішки. Значить, вагітність. Знаючи Анну, можна припустити, що їй здається, наче вона просто погладшала. А вона знає, що це таке — погладшати?

— Будемо ставитися до цієї халепи так, наче це — природно і немає чого турбуватися, — сказала Елізабет, звертаючись до Джейд і Нелл після повернення від Рубі. — Якщо Анна почне скаржитися, що їй стало важче ходити, ми відповімо, що це невдовзі минеться. Вона іще не блювала, Джейд?

— Ні, міс Лізі. Якби блювала, я б раніше переполохалася.

— Тоді це означає, що вона дуже легко переносить вагітність. Почекаємо, що скаже доктор Симон Вайлер, але сумніваюся, що Анна схильна до токсикозу, як я.

— Я дізнаюся, хто це зробив, — похмуро і зловісно мовила Джейд.

— Міс Рубі каже, що це неможливо, Джейд, і тут я з нею згодна. То, напевне, був якийсь випадковий комівояжер, котрий уже давно поїхав геть. Ніхто з місцевих чоловіків не ризикнув би чіплятися до Анни.

— Я однаково дізнаюся.

— У нас просто не буде на це часу. Ми будемо доглядати за Анною, — сказала Елізабет.

Нелл найважче звикала до тієї долі, яка спіткала її сестру. Все її доросле життя Анна не була для неї сестрою-приятелькою, однак у певному сенсі вона була чимось навіть більшим. Безпорадна істота, яку важче навчити чого-небудь, аніж домашнього кота чи собаку, всіма пещена за свою доброзичливість, ніжність і постійну усміхненість. Анна ніколи не бувала в поганому настрої, і єдине, що страхало і виводило її з рівноваги, була кровотеча під час менструацій. Поцілуй Анну — і вона поцілує тебе у відповідь. Посміхнися — і вона посміхнеться тобі.

Мабуть, саме Анна надихнула Нелл зосередитися у своєму читанні на темі мозку: там так багато незвіданих таємниць! Але певні відкриття вже зроблені, і будуть зроблені нові відкриття. Можливо, колись будуть знайдені ліки для таких людей, як Анна. Як було б чудово, коли б ці ліки винайшла Нелл! Або хоча б узяла участь у їх винаходженні! Але все це не могло відволікти Нелл повністю: інколи вона усамітнювалася у своїй кімнаті і безпорадно плакала. Втрату Анною невинності Нелл відчувала як свою власну втрату.

Доктор Симон Вайлер досить сильно відрізнявся від свого батька — менш поштивий, більш різкий. Але достатньо розумний, щоб відразу ж інстинктивно збагнути, що слід робити з Анною. Спершу він зробив те, що не здогадалися зробити Елізабет, Джейд і Нелл, — розпитав про те, що з нею трапилося.

— Ти кого-небудь зустрічала, Анно, коли тікала?

Нахмурені брови, потім — спантеличений вираз обличчя.

— Анно, ходити в зарості — розумієш? Ти любиш ходити до лісу?

— Так!

— І що ти там робиш?

— Збираю квіти. Дивлюся на кенгуру — стриб, стриб!

— Тільки квіти й кенгуру? Може, когось іще бачила?

— Гарного чоловіка.

— Боб? Білл? Веллі?

— Гарний чоловік, добрий чоловік.

— І ти гралася з тим чоловіком?

— Гарна гра! Обніматися. Обійми — дуже приємно.

— А цей добрий чоловік і досі тут, Анно?

Анна скорчила нещасну міну.

— Добрий чоловік поїхати. Нема обіймів.

— І давно?

Але цього Анна не могла сказати. Знала лише, що добрий чоловік поїхав.

Потім доктор Вайлер став переконувати Анну показати йому, як саме вони обнімалися з добрим чоловіком; на превеликий жах матері, Анна лягла на ліжко, зняла підштаники і розсунула ноги, хоча доктор її про це навіть не просив.

— Уяви, що я — добрий чоловік, Анно. Він робив отак, потім отак, а потім отак — еге ж?

Огляд здійснювався ненав’язливо і обережно, якомога ближче до того, що в розумінні Анни називалося обіймами. Але якщо Елізабет думала, що на цьому її приниження скінчилися, то вона глибоко помилилася: з жахом дивилася вона, як її тринадцятирічна донька почала корчитися від задоволення та стогнати.

— Усе, Анно, досить, — сказав лікар. — Сідай і надягай свої підштаники.

Його погляд зустрівся з поглядом Джейд — і він здригнувся так, наче відчув крижаний дотик руки мерця. Джейд мерщій кинулася до ліжка і допомогла Анні вдягнутися.

— Вона приблизно на п’ятому місяці вагітності, леді Кінрос, — мовив доктор'Вайлер, вдячно сьорбаючи чай в оранжереї.

86
{"b":"258978","o":1}