Між іншими гостями відбувалася пожвавлена бесіда; тож Лі, упиваючись її красою, заговорив до неї.

— На вас сьогодні немає турмаліну, — зауважив він.

— Александр подарував мені його на знак дітей, які в мене будуть, — пояснила вона. — Зелений означав хлопців, рожевий — дівчат. Але я не народила йому хлопців, тому зняла цю прикрасу. Вона була така важка!

І, на його подив, Елізабет потягнулася за срібним коробочком, що лежав біля неї на столі, витягнула звідти довгу сигарету і намацала коробку сірників у срібному футлярі. Лі підвівся, узяв у неї коробку, чиркнув сірником і дав прикурити.

— Закуримо? — спитала вона, підіймаючи на нього очі.

— Дякую. — У тому погляді не було якогось прихованого змісту, просто ввічливий інтерес. Він повернувся до свого крісла. — А коли ви стали курити сигарети? — спитав він.

— Років сім тому. Знаю, дамам не слід курити, але, гадаю, то мене ваша матір мимоволі привчила — я зрозуміла, що мені зараз байдуже, що скажуть чужі люди. Я обмежую своє куріння оцим відпочинком після вечері, але коли ми з Александром буваємо в Сіднеї і заходимо до ресторану, то він курить свої сигари, а я — сигарети. Це досить цікаво — спостерігати за реакцією решти відвідувачів, — сказала вона і посміхнулася.

І то був кінець їхньої розмови. Елізабет з явним задоволенням докурила свою сигарету, а Лі сидів і на неї дивився.

Александр усамітнився з Сунем і говорив з ним про роботу.

Злегка розминаючи пальці, Рубі приготувалася сісти за фортепіано; у її руках стала дедалі частіше з’являтися дратівлива негнучкість, яка особливо сильно бентежила вранці. Але в цей момент Александр та Сунь про щось почали сперечатися, і гра на фортепіано їм лише завадила б, Констанція дрімала за своїм келихом портвейну — у неї почали з’являтися старечі схильності. Не маючи чим себе зайняти, Рубі почала роздивлятися свого котика-муркотика і відчула величезний приплив любові. Він невідривно дивився на Елізабет, а та повернулася, прислухаючись до розмови Александра з Сунем, при цьому давши можливість Лі споглядати її бездоганний профіль. У Рубі аж серце впало, і вона вхопилася рукою за груди і стиснула корсаж. Як він на неї дивиться!

Неприховане бажання, абсолютне прагнення — і нічого більше. Якби зараз Лі встав, підійшов до Елізабет і почав зривати з неї одіж, то це було б логічним продовженням його погляду. «Мій син по вуха закоханий в Елізабет! І давно? Так он чому…»

Рвучко підвівшись і розбудивши при цьому Констанцію та перервавши розмову Александра з Сунем, Рубі підійшла до фортепіано. Дивно, але де й узялася у її пальцях та експресивність та енергія, котрі, як вона боялася, полишили її назавжди! Але це не був час для Брамса, Бетговена чи Шуберта. Зараз потрібен був Шопен, у мінорі, оті болісні переходи та перепади, якими повнилися очі її сина. Недосяжне кохання, невловиме кохання, туга, яку, напевне, відчував Нарцис, марно намагаючись спіймати своє відображення у ставку, туга, яку відчувала німфа Ехо, дивлячись на Нарциса.

Тож вони затрималися допізна, заворожені Шопеном. Елізабет час від часу підкурювала сигарету, а Лі її кожного разу підпалював. О другій годині Александр замовив чаю та бутерброди, а потім наполіг на тому, щоб Сунь залишився у нього переночувати.

Він провів Лі та Рубі до вагончика і запустив двигун сам — котел двигуна був завжди розігрітий, — не бажаючи турбувати котельного машиніста.

У вагончику Рубі взяла Лі за руку.

— Ти так гарно сьогодні грала, мамо. Звідки ти знала, що я відчував те саме, що й Шопен?

— Бо я бачила, — відверто відповіла Рубі, — як ти поглядав на Елізабет. Ти її давно кохаєш?

У нього перехопило подих; він різко видихнув відповідь:

— А я й не знав, що видав себе. Більше ніхто не помітив?

— Ні, мій котику. Ніхто, окрім мене.

— Тоді моя таємниця у безпеці.

— У безпеці — наче я про неї й не знала. Так ти давно її кохаєш, Лі? Давно?

— З сімнадцяти років, мабуть, але я про це не відразу здогадався.

— Ось чому ти досі не одружився, ось чому ти тут надовго не залишився, ось чому ти втік. — На щоках Рубі заблищали сльози. — О Лі, який жах!

— Це ще м’яко сказано, — сухо зазначив він, вивуджуючи з кишені хустку. — На, візьми.

— Тоді навіщо ти приїхав додому зараз?

— Щоб знову її побачити.

— Сподіваєшся, що почуття минуло?

— Та ні, я знаю, що не минуло. Воно дає сенс моєму життю.

— Дружина Александра… Але як же гарно ти стримуєш свої емоції! Коли я сказала, що вона може розлучитися з ним через суд, ти за це не вхопився, а натомість розбив мій аргумент. — Вона здригнулася, хоча повітря було по-літньому тепле. — Ти ніколи не станеш вільним від неї?

— Ніколи. Вона значить для мене більше, аніж моє власне життя.

Рубі обернулася до нього і обхопила сина руками.

— О мій Лі, мій котику-муркотику! Як би я хотіла тобі допомогти!

— Ти нічим не зможеш мені допомогти, мамо, і мусиш пообіцяти, що ніколи й не намагатимешся.

— Обіцяю, — прошепотіла вона йому в жилетку — і раптом розсміялася гортанним сміхом. — Ти увесь у помаді. У пральні будуть пліткувати.

Він притиснув її до себе іще сильніше.

— Моя люба матусю! Не дивно, що Александр тебе любить. Ти — як гумовий м’ячик: завжди здатна отямитися і підскочити. Обіцяю тобі, зі мною все буде гаразд.

— А ти цього разу залишишся чи знову втечеш?

— Я залишаюся. Бо потрібен Александру, дуже потрібен. Особливо сильно я це збагнув, коли побачив тата. Він полишив усі свої справи, окрім чисто китайських у своєму пагодовому містечку. Як би я не кохав Елізабет, я не можу кинути Александра. Тим, ким я є, я зобов’язаний тобі та йому, — сказав Лі і посміхнувся. — Уяви собі — Елізабет курить!

— Їй потрібно те, що міститься в тютюні, але сигари для неї є надто міцними. Александр спеціально замовляє для неї сигарети у фірмі Джексона в Лондоні. Їй важко жити. Усе, що в неї є, — це Доллі.

— Гарна дитинка, так, мамо?

— Дуже мила і якраз в міру розумненька. Доллі не буде Нелл, вона більше схожа на дівчат Дьюї. Кмітлива, жвава, гарненька, освічена до рівня, необхідного жінці її соціального рангу. Може, вона вийде заміж за якогось достойного молодого чоловіка, проти якого не заперечуватиме Александр, і нарешті народить йому нащадка чоловічої статі.

Побачивши Лі після стількох років його відсутності, Елізабет зазнала глибокого потрясіння. Вона й гадки не мала, що він повернувся. Так, її чоловік був у піднесеному настрої після приїзду, але вона пояснила це вдалою поїздкою, якоюсь цікавою бізнесовою комбінацією, яка вибудовувалася в його плідній уяві. Якась частина її свідомості відчувала цікавість до того, що він замислив, але вона не спитала в нього, коли він несподівано з’явився на порозі. Він подався до ванни, щоб змити з себе бруд мандрів, потім трохи подрімав, а опісля перевдягнувся у вечірній костюм. Поки він цим займався, Елізабет погодувала Доллі вечерею, викупала її, вдягла в нічну сорочечку і прочитала на ніч казку. Доллі любила казки й обіцяла вирости великою любителькою книжок.

Вона була таке миле дитя, якраз для Елізабет — не така страхітливо розумна, як Нелл, і не така відстала, як Анна.

Її волоссячко і справді з часом потемніло до світло-каштанового, але воно зберегло кучерики, а великі аквамаринові очі були, як вікна у спокійну умиротворену душу. На щоках у неї були цяточки, які перетворювалися на ямочки, коли вона посміхалася, а посміхалася вона часто. З’явилося кошеня — як експеримент: як же вона буде з ним поводитися? Сюзі (насправді то був кастрований кіт) виявився вдалою задумкою, до Сюзі невдовзі приєднався Банті, невеличкий кастрований собака з великими обвислими вухами та охочий полащитися. Вони лягали спати разом з Доллі кожної ночі, притулившись до неї кожен зі свого боку; але ця ідилія аж ніяк не зворушила Нелл, яка стала стурбовано розповідати про глистів, бліх та кліщів. На що Елізабет їй відповіла, що тварин регулярно купають, що не треба бити на сполох раніше часу, от коли ці проблеми з’являться, тоді вона ними й займатиметься. І додала, що сподівається, що коли Нелл матиме власних дітей, то вона не допікатиме їх надмірною гігієною.