Однак він виявив уміння тримати своє слово: послав у її розпорядження Бабку — немолоду китаянку, таку ж незбагненно-загадкову, як і належить бути всім представникам Сходу. Куди б не пішла Анна, там уже була Бабка, причому така ненав’язлива, що Анна через два дні взагалі перестала її помічати.

— Ідеальний охоронець, — сказала Елізабет Лі по телефону, оскільки до Кінрос-гаусу він не приходив. — Не знаю, як вам і віддячити, Лі, правда. Бабка забезпечує нам з Джейд необхідний відпочинок, тож, коли вона бере вихідний, ми удвох цілком у змозі її замінити. Зайшли б коли-небудь на чай, га?

— Коли-небудь зайду, — відповів він і поклав слухавку.

— Коли-небудь — це однаково що ніколи, — сказала сама собі Елізабет і зітхнула.

Що ж до Лі, то слово «ніколи» пояснювало все. Коли він вийшов з-за живоплоту і буквально наштовхнувся на Елізабет, яка похмуро вигулювала свою молодшу копію, сподівання Лі на те, що він нарешті позбувся спогадів про Елізабет, струсив із себе її чари, зникли так швидко, неначе їх ніколи й не було. Почуття хвилею накотилися на нього — кохання, жаль, бажання, відчай. Не вірячи власній витримці, він відмовився пити з нею чай, і лише раптове розуміння того, якою одинокою вона була, змусило його — з міркувань чемності — сказати «так». Та страшна самотність була у всьому — у її очах, виразі її обличчя, у поставі, у манерах. Однак навіть одне приємне чаювання підштовхнуло б Лі до краю межі, перейшовши яку він зробив би заяву, котру Елізабет відкинула б зі страхом та раз і назавжди, — у цьому він не сумнівався. Тому він не міг погодитися на зустріч — хіба що коли б там гарантовано був іще хто-небудь. А такі оказії за відсутності Александра траплялися рідко.

Він не хотів повертатися додому, але визнав право Александра наказувати йому; після всього того, чого він досяг удалині від домівки, був час виявити себе як керівний центр усієї системи функціонування підприємства «Апокаліпсис Ентерпрайз». Александру було вже сорок шість, і йому вочевидь був потрібен наступник, який би дав йому змогу подорожувати і частково звільнив від обтяжливих обов’язків керівництва компанією.

Коли матір та Александр зустріли його в Сіднеї, він відразу ж побачив їхню щиру радість від того, що вони удвох, від перспективи поїхати далеко-далеко разом, і його серце защеміло. На цей час він уже знав історію Александра — показна законність його народження, яка мала приховати той факт, що він був байстрюком, нерозгадана таємниця його матері, його залізна рішучість набути багатства і влади і те задоволення, яке давали йому багатство і влада. Але про свої стосунки з Елізабет він не сказав нічого вартого уваги; усе, що знав Лі, — це те, що розповіла йому матір: що Елізабет не можна більше мати дітей і тому вона живе в його будинку як його дружина, фактично такою не будучи. Але це не було відповіддю на її таємницю; у місті з такою великою кількістю китайців і Александр, і Елізабет могли б легко знайти спосіб жити шлюбним життям без ризику вагітності. Хоча китайці і знамениті своєю багатодітністю, вони знають також, як цієї багатодітності уникнути, якщо на те є необхідність. Особливо освічені китайці. А Хунь Чі з медичної крамниці — і поготів.

Кохання до Елізабет зробило його надчутливим до кожного мовчазного виразу обличчя Александра, до його очей, тіла — коли він говорив про свою дружину. І ті мовчазні вирази свідчили про сум’яття, про біль. Але не про сильне кохання, ні — Александр кохав Рубі, і Лі не мав стосовно цього ані найменшого сумніву. Однак Александр не був байдужим до Елізабет. Вочевидь, він не відчував до неї ані презирства, ані ненависті. Лі завжди мав таке враження, що Александр просто втомився від Елізабет і кинув спроби налагодити з нею стосунки, і це вказувало на те, що причина проблем у їхніх стосунках крилася саме в ній. Жоден чоловік не міг залишатися до неї байдужим — надто вже гарною вона була, як зовні, так і внутрішньо. Її краса приваблювала чоловіків, а не відштовхувала; вона мала ауру недосяжності, і це викликало у чоловіків інстинкти Хижака, інстинкти Завойовника. Але тільки не в Лі, який бажав Елізабет не в такий примітивний спосіб. За маскою відсторонення та зарозумілості він двічі на коротку мить встиг побачити охоплену панікою істоту, що потрапила в пастку. Про що він мріяв і до чого прагнув — це звільнити її, навіть якщо ця воля означатиме, що вона не змінить свого ставлення до нього і так і буде вважати його тим, ким вона колись його назвала: «Ви для мене — ніхто», — якось сказала вона.

О, але ж вона так зраділа, коли його побачила! Настільки зраділа, що прохала залишитися. Благала прийти з візитом. Що ж, то — результат її самотності, і мудрість підказала йому, що треба відмовитися. Александр був його другом та наставником; і для Лі було немислимо зрадити довіру Александра.

Тому Лі зайнявся підприємством і увесь занурився в роботу — подалі від будинку на горі та подалі від Елізабет.

Добре відпочилий Александр повернувся додому у квітні 1890 року — якраз під свій сорок сьомий день народження; те, що його поїздка не тривала довше, було заслугою Рубі, якій більше подобалася сама ідея подорожі, а не реальні відчуття.

— А може, тому, — сказала вона Елізабет, ледве встигнувши зняти свого капелюха, — що Александр — безжальний тип мандрівника, бо він ніколи не зупиняється. Інколи я благала Творця Всевишнього, щоб він подарував мені пару крилець. Спочатку Сан-Франциско, потім поїздом до Чикаго, знову поїздом до Вашингтона, Філадельфії, Нью-Йорка, Бостона — і Сполучені Штати були лише початком!

— Мабуть, саме тому він дозволяв мені подорожувати довкола самій і лише відігравав роль гіда, коли ми їздили з ним за кордон, — зауважила Елізабет, дуже рада бачити Рубі. — Ви їздили на Італійські озера?

— Я їздила сама, а Александр побував у Турині, а потім у Мілані — бізнес, як завжди! От і зараз — не встигли ми з поїзда вийти, як він уже вирушив разом із Лі на підприємство, хоче пройтися по цехах.

— А тобі сподобалися Італійські озера? — наполягала Елізабет.

— Вони просто прекрасні, просто прекрасні, — відповіла Рубі, не знаючи, що сказати.

— А мені вони дуже сподобалися. Якби я могла вибирати, я б жила на озері Комо.

— Не хочеться псувати гарні враження, але особисто я воліла б жити в готелі «Кінрос», — відказала Рубі, скидаючи туфлі. Вона допитливо поглянула на Елізабет своїми зеленими очима. — Тобі вдалося покращити стосунки з моїм котиком-муркотиком?

— Я його майже не бачу, але він був зі мною надзвичайно люб’язним, — відповіла Елізабет.

— У якому сенсі?

— Анна призвичаїлася тікати з двору після того, як ви з Александром поїхали, вона навіть примудрилася добратися аж до копрів — вона така хитрюща, Рубі! Ти знаєш Джейд, знаєш, як ретельно вона пильнує Анну. Але ця маленька негідниця примудрилася перехитрити нас обох, і ми не могли з нею впоратися.

— Ну і що? — спитала Рубі, дивлячись на Елізабет.

— Лі знайшов жінку на ім’я Бабка, яка є просто бездоганною доглядачкою. Розумієш, Анна знає нас і є досить розумною, щоб відволікти нашу увагу. А Бабка для неї — як цурпалок, не більше. Вона поруч, але для Анни її не існує. І від неї не так просто відкараскатися. Кажу тобі, Рубі, Лі зняв величезний тягар з моєї душі.

— Мені приємно, що ти нарешті з ним порозумілася. Ага, а ось і чай! — вигукнула Рубі, коли до кімнати зайшла Квітка Персика з тацею. — Знаю, Елізабет, тобі зараз ніколи, але однаково сідай. Я вмираю від спраги — ніхто за кордоном не може заварити пристойного чаю. Ну, окрім як у Англії, але то було досить давно.

— Ти трохи поповнішала, — зауважила Елізабет.

— І не нагадуй! Це все через оту кондитерську смакоту з кремом, яку виробляють на континенті.

Запала нетривала тиша, яку перервала Елізабет.

— А що ти від мене ховаєш, Рубі?

Рубі отетеріло витріщилася на неї.