Впевненими рухам вона розстебнула йому сорочку, стягнула її з рук і висмикнула з-під бриджів. Під поверхнею гладенької смаглявої шкіри виднілася лячна пурпурова пляма, що тягнулася навскіс під грудною кліткою. У Меґі аж дух перехопило.
— Ой, Ральфе! І ви отак всю дорогу їхали сюди від Джилі? Напевне, це було страх як боляче! Як ви почуваєтеся? Не боїтеся знепритомніти? У вас там, мабуть, якийсь внутрішній розрив!
— Та ні, я в нормі, й мені майже не боляче, чесно. Я поспішав сюди, аби пересвідчитися, що ви у безпеці, й викинув отой синець із своєї свідомості. Гадаю, якби у мене почалася внутрішня кровотеча, я це відчув би. Господи, Меґі, не треба!
Вона нагнулася і почала тихенько й ніжно торкатися губами пурпурового синця, а руки ковзнули по грудях до пліч із такою навмисною чуттєвістю, що він ошелешено затамував дух. Здивований і наляканий, отець Ральф, бажаючи вивільнитися будь-що, спробував було відштовхнути її голову, але все, що йому вдалося, це ще міцніше притиснути Меґі до себе, відчуваючи, як його волю наче змій здавив і намагається її задушити. Забутий був біль. Забута була Церква. Забутий був Бог. Він знайшов її рот, жадібно розтиснув його; йому хотілося її дедалі сильніше й сильніше, він ніяк не міг притиснути її до себе так міцно, щоб хоч трохи пригасити той нестримний шалений потяг, який у ньому зростав. Меґі підставила йому свою шию і оголила плечі, де шкіра була прохолодною, чистою і гладенькою, наче атлас; йому здалося, що він тоне, занурюючись все глибше й глибше і безпорадно хапаючи ротом повітря. Та раптом відчуття конечності власного буття важким тягарем лягло на його свідомість, цей тягар роздавив йому душу, бурхливим потоком вивільняючи темне й сповнене болю плетиво його відчуттів. Йому захотілося плакати, і під тягарем усвідомлення власної смертності з його душі витік останній тоненький струмочок пристрасного бажання, яке ще мить тому так міцно тримало його у своїх обіймах. Священик відірвав руки дівчини від свого зболеного тіла, відхилився, сів на п’яти і, здавалося, цілковито зосередився на спогляданні власних рук, що тремтіли на його колінах. «Меґі. Що ж ти зі мною зробила, і що ж ти зі мною можеш зробити, якщо я тобі дозволю?»
— Меґі, я кохаю тебе. Але я — священик, я не можу… Я не можу!
Вона швидко скочила на ноги, поправила блузку і поглянула на нього з кривою посмішкою, від чого біль невдачі у її очах став виразнішим.
— Гаразд, Ральфе. Піду подивлюся, чи зможе місіс Сміт запропонувати вам що-небудь поїсти, а потім я принесу кінської мазі. Вона прекрасно загоює синці, й угамовує біль краще, за всілякі там поцілунки, це я вам точно кажу.
— Телефон працює? — ледь вичавив він із себе.
— Так. Ремонтери причепили до дерев тимчасову лінію і знову приєднали нас до мережі пару годин тому.
Але минуло кілька хвилин, поки він оговтався достатньо, щоб сісти за секретер Фіони і зняти слухавку.
— Операторе, з’єднайте мене, будь ласка, з основною лінією. Це отець де Брикасар… А, привіт, Дорін, бачу, ти й досі на цій роботі. Так, мені теж приємно тебе чути. Інша справа в Сіднеї, там не знаєш, хто на комутаторі, тільки чуєш чийсь втомлений голос. Мені потрібно терміново зв’язатися з архієпископом, його милістю папським посланцем у Сіднеї. Його номер — ХХ-2324. А поки дадуть Сідней, зв’яжи мене з Бугелою, Дорін.
Отець Ральф ледве встиг розповісти Мартіну Кінґу, що сталося, як Сідней був на дроті, але короткого дзвінка до Бугели було достатньо. Джилі дізнається про трагедію від Мартіна Кінґа, а також від любителів підслуховувати спарені телефони, тому всі, хто не боявся джилійської багнюки, неодмінно прибудуть на похорон.
— Ваша милість? Доброго вечора. Це отець де Брикасар вас турбує… Так, дякую, зі мною все гаразд, але літак застряг у багнюці по самісінький фюзеляж, і тому мені доведеться повертатися поїздом. У багнюці, ваша милість, у баг-ню-ці! Ні, ваша милість, коли йдуть дощі, то всі шляхи в тутешніх краях стають непрохідними. З Джилленбоуна до Дрогеди мені довелося їхати верхи на коні, бо це єдиний можливий спосіб пересування під час дощу… Так, саме тому я й телефоную, ваша милість. Я прибув вчасно. Мабуть, мене привело сюди передчуття біди… Так, сталося горе, велике горе. Загинули Педрік Клірі та його син Стюарт, один згорів у пожежі, а другого задушив дикий вепр… В-е-п-р, вепр, ваша милість, тобто дикий кабан… Так, ви маєте рацію: тутешня англійська є дещо дивною…
На лінії почулися придушені зойки — і отець Ральф мимоволі всміхнувся. Не можна ж горлати, щоб всі кинули слухавки і не підслуховували, бо лінія зі спареними телефонами була єдиним масовим атракціоном, який міг запропонувати Джилі спраглим до спілкування мешканцям, але якби вони пощезали геть із лінії, то його милість папський посланець мав би змогу краще його чути.
— З вашого дозволу, ваша милість, я зостануся тут, щоб провести похорон і втішити вдову та вцілілих дітей… Так, ваша милість, дякую. Я повернуся до Сіднея відразу ж, як тільки зможу.
Операторка також його чула; клацнувши важелем, священик негайно звернувся до неї.
— Дорін, будь ласка, з’єднай мене знову з Бугелою. — Кілька хвилин поговоривши з Мартіном Кінґом, він вирішив, оскільки надворі був серпень із його по-зимовому холодною погодою, перенести похорон на післязавтра. Попри багнюку багато людей виявлять бажання прибути на похорони верхи на конях, але їхня подорож сюди буде повільною й важкою.
Повернулася Меґі й принесла кінську мазь, але не запропонувала втерти її, а мовчки подала пляшечку отцю Ральфу. Несподівано різким тоном вона повідомила, що місіс Сміт приготує йому гарячу вечерю в маленькій їдальні за годину, тому він матиме достатньо часу, щоб помитися. Йому було ніяково і незручно відчувати, що Меґі чомусь здалося, наче він від неї відрікся, але не розумів, що саме наштовхнуло її на таку думку і дало їй підстави так вважати. Вона ж знала, що він — священик, чому ж вона гнівається?
* * *
У сірій імлі світанку маленька кавалькада, що супроводжувала тіла, дісталася до струмка і зупинилася. Вода не вийшла з берегів, але Джиліан перетворився на справжню ріку — стрімку, тридцять футів завглибшки. Отець Ральф переплив їм назустріч на своїй рудій кобилі, на шию він начепив столу, а святі дари поклав у торбу на сідлі. Фіона, Боб, Джек, Г’юї і Том стояли навколо, коли він зняв із мерців брезент і приготувався до помазання. Після Мері Карсон ніщо не могло викликати в нього нудоту, та він і не відчув до Педді й Стюарта ані найменшої відрази. Обидва були чорні, кожен зі своєї причини: Педді від вогню, а Стю — від задушення, але священик поцілував їх із щирою любов’ю й повагою.
П’ятнадцять миль грубий і гострий лист заліза деренчав і підстрибував за упряжкою ваговозів, залишаючи в багнюці шрами глибоких виїмок, які виднітимуться роками — навіть коли заростуть травою в сприятливі роки. Але тепер, здавалося, рухатися не було куди: бурхливий струмок зупинив їх на дальньому березі й не пускав їх далі, хоча до Дрогеди лишалася якась миля. І всі мовчки стояли, вдивляючись у вершечки евкаліптів-привидів, чітко видимих навіть у дощ.
— Я придумав, — сказав Боб, обертаючись до отця Ральфа. — Отче, ви єдиний із нас на незамореному коні; тому це доведеться робити вам. Бо наші коні зможуть переплисти струмок лише один раз, бо вибилися з сил — після такої грязюки в такий холод. Їдьте назад і знайдіть порожні сорокачотирьохгалонні діжки, добряче закрийте їхні кришки, щоб вони не пропускали води, якщо треба — запаяйте. їх нам знадобиться дванадцять, а якщо не знайдете скільки, то й десять вистачить. Зв’яжіть їх докупи і переправте через струмок. Лист заліза ми покладемо на діжки, і він попливе на них, наче баржа.
Отець Ральф без зайвих запитань зробив так, як йому сказали; це була краща ідея, аніж будь-яка з тих, котрі міг запропонувати він. На той час вже під’їхав Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана з двома синами — сусід, чия ферма стояла відносно недалеко від Дрогеди. Коли отець Ральф пояснив їм, що треба зробити, вони швидко заходилися виконувати вказівку: вишукували в сараях порожні діжки та висипали січку й овес з колишніх паливних діжок, які тепер використовувалися для зберігання, знаходили кришки і припаювали їх до діжок, якщо вони не були іржаві й здавалися достатньо міцними, щоб витримати тиск води. А дощ і досі йшов та йшов. І не зупинявся протягом іще двох днів.