Незграбно повернувшись і відчуваючи дію кулі, кабан повернувся до Стюарта, щоб знову пустити йому кров, але раптом захитався й спотикнувся. І ця велетенська туша вагою півтори тисячі фунтів обрушилася на хлопця й вдавила його лице в чорну від гарі грязюку. На якусь мить Стюарт напружився, спробував гребти руками по обидва боки туші, несамовито, але марно намагаючись вивільнитися; ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.

— Чому ж це Стю не вистрелив знову? — спитала Меґі у матері, коли вони, страшенно стурбовані, але не маючи змоги поквапитися, повільною риссю наближалися до місця, звідки почулися два потрійні залпи.

— Мабуть, він вирішив, що ми й так його почули, — відповіла Фіона. Але їй з голови ніяк не йшов вираз обличчя Стюарта, коли вони роз’їжджалися для пошуків, те, як він простягнув руку і стиснув її долоню, те, як він їй усміхнувся. «Ми будемо неподалік», — сказала вона йому, пришпорила коня, і той пустився незграбним галопом, ковзаючи у слизькій грязюці.

Але Джек дістався туди першим, а за ним, Боб; перетнувши решту живої невигорілої землі, вони випередили жінок і під’їхали до того місця, де розпочалася пожежа.

— Не підходь сюди, мамо, — попередив Фіону Боб, коли вона спішилася.

Джек підійшов до Меґі й узяв її за руки.

Дві пари сірих очей глянули на хлопців, не стільки ошелешені й перелякані, скільки розуміючі, немов їм вже нічого не треба було розповідати.

— Педді? — спитала Фіона чужим голосом.

— Так. І Стю.

Жоден із синів не наважився поглянути матері у вічі.

— Стю? Стю! Що ти хочеш цим сказати?! О, Господи, що це? Що сталося? Тільки не обидва, ні!

— Татко потрапив у вогняну пастку; він загинув. А Стю, напевне, наполохав вепра, і той на нього накинувся. Стюарт встрелив його, але тварюка впала на нього і задушила. Він теж загинув, мамо.

Меґі пронизливо заверещала, намагаючись вирватися з Джекових рук, а Фіона, стоячи поміж розпростертих рук Боба — вимазаних у сажу і скривавлених, — немов закам’яніла, а її очі заклякли і стали схожими на скляні кульки.

— Я цього не переживу, — нарешті сказала вона, поглянувши на Боба; по її обличчю стікав дощ, а волосся навколо шиї звисало розпатланими пасмами, немов золотисті ручаї. — Дай мені підійти до них, Бобе. Я — дружина одного з них і мати другого. Ти не можеш мене не пускати, не маєш права. Дай мені пройти до них.

Меґі вже вгамувалася і стояла в обіймах Джека, поклавши голову йому на плече. Коли Фіона, підтримувана Бобом за талію, рушила через згарище, Меґі поглянула їм услід, але піти не наважилася. З мороку дощу виринув Г’юї; Джек кивнув йому, показуючи на матір та Боба.

— Іди за ними, Г’ю, і там залишайся. Ми з Меґі їдемо на Дрогеду і повернемося з підводою. — Відпустивши Меґі, він допоміг їй вилізти на руду кобилу. — Їдьмо, Меґі, бо сутеніє. Ми не можемо залишити їх отут на всю ніч, а вони не поїдуть звідси, поки ми не повернемося.

Але проїхати по грязюці ані підводою, ані якимось іншим колісним транспортом не вдалося, тому Джек і Том причепили лист гофрованого заліза позаду двох ваговозів і вирушили — Том керував ваговозами на коні-загоничі, а попереду їхав Джек із найпотужнішою на Дрогеді лампою.

Меґі залишилася в маєтку і сиділа перед каміном у вітальні, а тим часом місіс Сміт намагалася переконати її поїсти; сльози текли по щоках економки — їй було боляче дивитися на закляклу в мовчазному потрясінні дівчину, яка намагалася не розплакатися. Зачувши звук дверного молоточка, місіс Сміт пішла відчинити, здивована тим, що хтось-таки спромігся продертися до них по грязюці зі швидкістю, з якою ширяться новини між поодинокими фермами, розкиданими одна від одної на багато миль.

На веранді стояв мокрий і брудний отець Ральф в одежі для верхової їзди і цератовому дощовику.

— Можна увійти, місіс Сміт?

— Ой, отче, отче! — скрикнула економка і кинулася в обійми злегка отетерілого отця Ральфа. — Звідки ви дізналися?

— Місіс Клірі прислала мені телеграму, і я ціную таку люб’язність у відносинах між управляючим та власником. Архієпископ ді Контіні-Верчезе надав мені відпустку. Ну й прізвище! Одразу й не вимовиш! А мені, уявіть собі, доводиться вимовляти його по сто разів на день. Я прилетів сюди літаком. Під час посадки літак застряг у багнюці й угруз носом, тому про жахливий стан землі я дізнався, ще навіть не ступивши на неї. Мій милий дорогий Джилі! Свою валізу, разом з отцем Ветті я залишив у будинку священика, а коня вициганив у одного корчмаря, який побився зі мною об заклад на пляшку віскі «Джоні Вокер» із чорною етикеткою, що я по такій грязюці до вас не доберуся. Та не плачте ви так, місіс Сміт! Люба моя, світ не припинив існування і небо не впало на землю через оцю пожежу, хоч якою б великою та небезпечною вона не була! — заспокоював її отець Ральф, плескаючи по спині, що здригалася від ридань. — Я, бач, заявився у гості й намагаюся підняти вам настрій, а ви ніяк не реагуєте і рюмсаєте! Не плачте ви так розпачливо, благаю.

— То ви ще не знаєте, — хлипнула місіс Сміт.

— Що? Чого я не знаю? А що, власне, сталося?

— Пан Клірі та Стюарт загинули.

Обличчя священика враз пополотніло; він відсторонив від себе економку і гаркнув:

— А де Меґі?!

— У вітальні. А місіс Клірі й досі на вигоні, чекає біля трупів. Джек із Томом поїхали забрати їх. Ой, отче, моя віра тверда, та інколи мені здається, що Бог занадто жорстокий! Навіщо ж він забрав їх обох?

Але все, що встиг почути отець Ральф, це де була Меґі. Він рішуче попрямував до вітальні, скидаючи дощовик і залишаючи на долівці багнисту воду.

— Меґі! — звернувся до неї священик, стаючи навколішки біля крісла і міцно стискаючи її руки своїми мокрими руками.

Вона вислизнула з крісла, заповзла йому в обійми і, заплющивши очі, поклала голову на промоклу сорочку; попри свій біль, вона була щаслива, і хотіла, аби ця мить ніколи не минала. Він таки приїхав, і це було доказом тієї влади, яку вона над ним мала, вона не помилилася у своїх розрахунках і сподіваннях.

— Я геть увесь мокрий, моя люба Меґі, й ви теж промокнете, — прошепотів він, притулившись щокою до її волосся.

— Та то неважливо. Головне — ви приїхали.

— Так, я приїхав. Я хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд і що ви у безпеці; у мене виникло таке відчуття, що моя присутність тут потрібна, хотів переконатися, що це справді так.

— Татко загинув у вогняній пастці, а Стю його знайшов. Його убив вепр — упав на нього і розчавив, коли Стю встрелив його. Джек із Томом поїхали, щоби привезти їх сюди.

Священик більше нічого їй не сказав, притиснув і колисав, як малу дитину, аж поки жар від каміна не підсушив йому сорочку та волосся, і поки він не відчув, що Меґі трохи розслабилася і заспокоїлася. А потім взяв її рукою під підборіддя, повернув її голову так, що вони зустрілися поглядами, і, не задумуючись, поцілував її. То був заплутаний і суперечливий імпульс, не укорінений у пристрасному бажанні, він інстинктивно поцілував Меґі, побачивши те, що було в її сірих очах: щось особливе, щось досі ним не бачене. Вона просунула руки під його руками і зімкнула їх у нього на спині; він мимовільно скривився і насилу втримався, щоб не скрикнути від болю.

Меґі трохи відсахнулася.

— Щось не так?

— Напевне, я забив собі ребра, коли літак угруз носом у багнюці. Ми застрягли в добрій старій джилійській багнюці по самісінький фюзеляж, тож посадка у нас вийшла досить жорсткою, і я зависнув на спинці наступного крісла.

— Зачекайте, дайте поглянути.