— Місіс Меґі О’Ніл, — проказала по пам’яті Джастина. — Ферма Дрогеда, район Джилленбоун, штат Новий Південний Уельс, Австралія. — А потім по буквах назвала чиновнику незнайомі назви.
— Іще раз висловлюю вам моє глибоке співчуття, міс О’Ніл.
На протилежному боці клацнуло, і почувся безперервний гудок набору. Джастина сиділа на підлозі, тримаючи на колінах слухавку. «То, напевне, якась помилка, і незабаром з’ясується. Дейн потонув? Абсурд! Він плавав, як чемпіон світу! Ні, цього не може бути, це неправда. Та ні, правда, Джастино, і ти це знаєш. Ти не поїхала з ним захищати його й оберігати, от він і потонув. Саме ти була його захисником змалечку, тому мусила теж там бути. І якщо тобі не вдалося б його врятувати, то мусила потонути разом із ним. А не поїхала ти з ним тому, що тобі хотілося бути в Лондоні й кохатися з Рейном».
Думки плуталися, мислити було важко. Все було важко. Здавалося, тіло відмовилося слухати її, навіть ноги. У голові не лишилося місця ні для кого, окрім Дейна, думки ходили довкола нього колами, що все звужувалися й звужувалися. Аж поки вона згадала про матір та мешканців Дрогеди. О, Господи! Ця страшна новина дійде туди, дійде до неї, дійде до них. Мама навіть не приїхала подивитися, яким прекрасним було обличчя її сина, коли його висвячували в сан. Мабуть, вони пошлють телеграму до джилійського відділка поліції, немолодий сержант Ерн увіпхається до свого авто і поїде нескінченними милями до Дрогеди — сказати моїй матері, що її єдиний син загинув. Цей сержант не годиться для такої делікатної місії, бо вона майже не знає його. «Місіс О’Ніл, прийміть мої сердечні співчуття, ваш син загинув». Ввічливі, поверхові й порожні слова… Ні! Я не дозволю їм завдати їй болю, тільки не їй, бо вона — і моя мати також! Тільки не так, не так, як про це довелося почути мені.
Джастина взяла зі столика апарат, приклала слухавку до вуха і набрала номер оператора.
— Комутатор? Мені, будь ласка, міжнародну лінію. Здрастуйте, я хочу терміново зателефонувати до Австралії, Джилленбоун один-два, один-два. І, будь ласка, покваптеся.
* * *
Меґі сама відповіла на дзвінок. Було пізно, і Фіона вже пішла спати. Останнім часом їй не хотілося лягати рано, і вона воліла сидіти на веранді, слухаючи цвіркунів та жаб, дрімати над книжкою та віддаватися спогадам.
— Алло?
— Вас викликає Лондон, місіс О’Ніл, — повідомила джилійська телефоністка.
— Привіт, Джастино, — сказала Меґі так, наче нещодавно з нею розмовляла. Втім, Джассі час від часу таки телефонувала додому, щоб дізнатися, як справи.
— Мамо, це ти, мамо?
— Так, твоя мама слухає, — лагідно відповіла Меґі, відчувши розпач Джастини.
— Ой, мамо, мамо! — У слухавці почулося щось схоже на схлип чи зойк. — Мамо, Дейн загинув. Дейн загинув!
Під її ногами розверзлася прірва. Страшна і бездонна. Меґі зісковзнула в неї, відчула як її краї зімкнулися у неї над головою і збагнула, що до скону з неї не вибереться. «Яку ж капость іще не утнули боги?» Треба було добряче подумати, перш ніж таке казати. Як же ж вона могла спитати таке? Хіба ж вона не знала? Не спокушай богів, бо вони це люблять. Не поїхавши до Рима споглядати отой найпрекрасніший момент у його житті, вона гадала, що нарешті відплатила богам, повернула їм борг. І Дейн звільниться від цього боргу — і від неї. Вона гадала, що відплатить тим, що не побачить такого дорогого їй обличчя сина. Задушлива прірва зімкнулася над нею. Меґі стояла, розуміючи, що вже надто пізно, що вона нічим не зарадить.
— Джастино, дорогенька моя доцю, — відповіла Меґі мужнім і твердим голосом. — Заспокойся і розкажи мені все, як є. Ти впевнена, що ці відомості достовірні?
— Мені телефонували з австралійського посольства, бо чомусь подумали, що я — його найближча родичка. То був якийсь жахливий чоловік, який добивався від мене тільки одного: що робити з тілом? Він безперервно називав Дейна «тілом». Наче він вже не мав на своє тіло права, наче воно було не його, а чиєсь інше. — Меґі почула, як донька схлипнула. — Господи, я впевнена, що тому чоловікові самому було соромно за те, що йому довелося так казати! Ой, мамо! Дейна більше нема!
— Як це сталося, Джастино! Де? У Римі? Чому Ральф не зателефонував?
— Ні, не в Римі. Мабуть, кардинал іще нічого про це не знає. На Криті. Той чоловік із посольства сказав, що він потонув, когось там рятуючи. Він був у відпустці, мамо, просив, щоб я теж із ним поїхала, а я не поїхала, бо хотіла грати Дездемону, хотіла бути з Рейном. Який жаль, що я не поїхала з Дейном! Якби я була там, цього могло й не трапитися. Господи, що ж мені робити?
— Припини, Джастино, — суворо сказала Меґі. — Припини істерику і спробуй думати інакше, чуєш мене. Дейну б твоя поведінка не сподобалася. Трапляється всяке, чому — нам не дано знати. Тепер найважливіше — щоб із тобою все було гаразд, щоб я не втратила вас обох. Ти єдина, хто у мене лишився. Ой, Джассі, це так далеко, так далеко! Світ — великий, надто великий. Приїжджай додому, до Дрогеди! Мені нестерпно думати, що ти там сама-одна.
— Ні, я маю працювати. Робота для мене — єдиний вихід. Якщо я не працюватиму, я збожеволію. Я нікого не хочу бачити, мені не потрібні люди, не потрібен комфорт. Ой, мамо! — несамовито розридалася вона. — Як ми житимемо без нього?
А й справді — як? Хіба то життя? Бог дав, Бог забрав. З праху ти вийшов, на прах і обернешся. Життя — це для тих із нас, хто спіткнувся в житті, для невдах. Жадібний Бозя забирає собі найкращих, а залишає світ решті нас, щоб ми у ньому гнили заживо.
— Ніхто не знає, скільки йому відведено жити, — прошепотіла Меґі. — Джассі, велике спасибі тобі, що ти сама мені зателефонувала і сказала.
— Мені була нестерпна думка, що цю новину принесе тобі якийсь чужинець, мамо. Тільки не так, не від чужинця. Що ж ти робитимеш? І що ти можеш зробити?
Зібравши докупи всю силу волі, Меґі спробувала передати через тисячі миль потік сердечного тепла і втіхи своїй убитій горем доньці в Лондоні. Її син помер, але дочка ще жива. Її треба підтримати, відновити цілісність її особистості. Якщо ще можна. Здавалося, за все життя Джастина любила тільки Дейна. І більше нікого, навіть себе.
— Люба Джастино, не плач. Спробуй не впадати у розпач. Дейну це не сподобалося б, хіба ж ти не знаєш? Приїжджай додому і все забудь. Ми й Дейна перевеземо додому. Юридично він тепер знову мій, він більше не належить Церкві, тому вони не зможуть завадити. Я негайно зателефоную до австралійського посольства в Англії та до посольства в Афінах, якщо зможу додзвонитися. Він мусить повернутися додому! Мені нестерпна сама думка про те, що мій син покоїтиметься десь далеко від Дрогеди. Тут його місце, він має повернутися додому. Приїжджай разом із ним, Джастино.
Та Джастина, зсунувшись копичкою під стіною, хитала головою, наче матір могла її бачити. Повернутися додому? Вона ніколи не зможе цього зробити. Якби вона поїхала з Дейном, він не загинув би. Повернутися додому і до скону дивитися на материне обличчя? Ні, про це й думати не можна.
— Ні, мамо, — відповіла вона, відчуваючи, як сльози, гарячі, мов розплавлений метал, котяться по щоках. Хто ж це вигадав, що люди, глибоко зворушені горем, не плачуть? Той, хто це сказав, нічого про це не знає! — Я залишуся тут і працюватиму.
Я приїду додому разом із Дейном, але потім повернуся. Я не зможу жити на Дрогеді.
Три дні чекали вони, немов у вакуумі, не знаючи, що робити, Джастина в Лондоні, Меґі та родина на Дрогеді, у душі перетворюючи офіційне мовчання на слабеньку надію. Після тривалої мовчанки має виявитися, що це помилка, ясна річ помилка, бо якби це було правдою, то вони про це вже дізналися б. Невдовзі усміхнений Дейн постане на порозі у Джастини і скаже, що все те було дурною помилкою. У Греції революція, тому можливі всілякі дурні помилки. На порозі з’явиться Дейн і зневажливо висміє саму думку про його смерть, він стоятиме високий, сильний і усміхнений. Надія зростала, вона зростала з кожною хвилиною їхнього чекання. Така підступна і непевна, така моторошна надія. Він не загинув, ні! Не потонув, ні! Хто завгодно, але тільки не Дейн, бо він прекрасно плавав, міг здолати будь-який морський шторм і вижити. І вони чекали, внутрішньо не приймаючи тієї звістки, бо сподівалися, що вона виявиться хибною. І не поспішали сповіщати знайомих та Рим.