Страхітливий дрож пронизав очікувально завмерле тіло. Губи Дейна ворухнулися, стиха вимовили Його ім’я і спробували всміхнутися. А потім зіниці Дейна розширилися, і в них назавжди потонула вся синь його очей.

Двоє англійців, нарешті безпечно вибравшись на берег, кинули на пісок своїх плачучих підопічних і завмерли, видивляючись Дейна. Але спокійний глибокий синій обшир став пусткою; на берег накочувалися і відступали легенькі хвильки. Дейн зник.

Хтось згадав про розташовану неподалік базу ВПС США і побіг туди по допомогу. Не минуло й півгодини після зникнення Дейна, як у повітря злетів гелікоптер. Несамовито колошматячи повітря лопатями, він робив над морем біля пляжу дедалі ширші кола в пошуках зниклого відпочивальника. Але ніхто й не сподівався щось побачити. Потонулі опускаються на дно і не спливають по кілька днів. Минула година, коли за п’ятнадцять миль від берега пошуковці помітили Дейна — той спокійно лежав собі на лоні морських глибин, розпростерши руки і повернувши обличчя до неба. їм навіть здалося, що він живий і вітально гукає рятувальників, та коли машина, збиваючи воду в шипучу піну, опустилася достатньо низько, стало зрозуміло, що Дейн — мертвий. Пілот передав по радіо координати, з бази вирушив катер і за три години повернувся.

Звістка про загибель Дейна швидко поширилася серед критян. Вони любили спостерігати, як він гуляє, любили сором’язливо перекинутися з ним кількома словами. Ці люди зібралися чималим натовпом біля моря, жінки схожі на неоковирних чорних птахів, чоловіки — у старомодних мішкуватих брюках, розстебнутих у комірі білих сорочках із закоченими рукавами. Всі стояли мовчазними групами і чекали.

До берега підійшов катер. З нього на пісок вистрибнув кремезний старший сержант морської піхоти й обернувся, щоб взяти на руки загорнуте в ковдру тіло. Він пройшов лінією води і з допомогою ще одного чоловіка поклав свою ношу на пісок. Ковдра розкрилася — серед критян, що зібралися на березі, прошелестіла хвиля гучного шепоту. Вони скупчилися довкола тіла, притискуючи до обвітрених губ розп’яття; почали стиха голосити жінки, і їхнє голосіння, оте просте, без слів, «о-о-о-о!», здавалося, мало власну мелодію, таке скорботне, спокійне, глибинне, суто жіноче.

Була п’ята година дня; сонце, що ховалося за хмарами, котилося на захід, за похмуру скелю, воно освітило маленьку темну купку людей на березі моря, довге непорушне тіло на піску — з золотистою засмаглою шкірою, заплющеними очима, чиї вії настовбурчилися гострячками через висохлу в них сіль, зі слабкою усмішкою на посинілих вустах. Коли з’явилися ноші, усі разом — критяни та американські військовики — понесли Дейна геть від моря.

В Афінах вирувала революція, натовпи бунтівників порушували усталений порядок, але полковник ВПС США, тримаючи у руці блакитний австралійський паспорт Дейна, зв’язався зі своїм начальством через спеціальну радіочастоту. Його фах був позначений словом «Студент», а на останній сторінці в графі «Найближчі родичі» значилося ім’я Джастини та її лондонська адреса. Не переймаючись юридичним значенням терміну «Найближчі родичі», Дейн вніс у паспорт ім’я сестри тому, що Лондон був набагато ближчим до Рима, аніж Дрогеда. Квадратну чорну валізку зі священицьким приладдям Дейна, знайдену в його готельному номері, відчиняти не стали, і вона, разом із великою валізою, чекала допоки дадуть вказівки — куди переслати речі небіжчика.

Коли о дев’ятій ранку в помешканні Джастини задзвонив телефон, вона перевернулася, розліпила заспане око і завмерла, проклинаючи бісів телефон і обіцяючи собі, що неодмінно попросить домовласника вимкнути його. Якщо решта світу вважала за доречне й потрібне займатися своїми справами з дев’ятої ранку, то чому вони мали нахабство вимагати від неї того самого?

Але телефон дзвонив і дзвонив. Може, то Рейн? Ця думка схилила шальки терезів на користь свідомого, а не сонного буття, і Джастина, вибравшись із ліжка, неохоче попленталася до великої кімнати. Німецький парламент зібрався на позачергову сесію, вона ось уже тиждень не бачилася з Райнером і без особливого оптимізму розцінювала свої шанси побачитися з ним хоча б через тиждень. Але, може, кризу вирішили, і він телефонує їй сказати, що невдовзі приїде.

— Алло?

— Міс Джастина О’Ніл?

— Так, це я.

— Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, — сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.

— Ага, австралійське посольство. — Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.

— Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?

Очі Джастини широко розкрилися.

— Так, маю.

— Наразі він перебуває в Греції, міс О’Ніл?

Вона міцно вчепилася пальцями ніг у килимок.

— Так, це правда. — їй і на думку не спало поправити співбесідника, бо Дейн був не «пан», а «отець».

— Міс О’Ніл, я з великим жалем сповіщаю, що на мене покладено печальний обов’язок повідомити вам одну погану новину.

— Погану новину… Погану новину? А що таке? У чому справа?

— Я з великим сумом сповіщаю вас, що ваш брат, пан О’Ніл, потонув учора на Криті, настільки я розумію, загинув смертю героя, рятуючи з моря утоплеників. Однак, ви, напевне, знаєте, що в Греції революція, і та інформація, яку ми маємо, є уривчастою, і, можливо, не зовсім точною.

Телефон стояв під стіною, і Джастина сперлася, скориставшись її мовчазною непорушно-солідною підтримкою. Коліна її підігнулися і вона повільно сповзла вниз, аж поки опустилася на підлогу й скрутилася калачиком. Не сміючись і не плачучи, а видаючи щось середнє між першим та другим, вона хлипала і хапала ротом повітря. Дейн потонув. Хлип. Дейн загинув. Хлип. Крит. Дейн потонув. Хлип-хлип. Він мертвий, мертвий.

— Міс О’Ніл? Ви мене чуєте, міс О’Ніл? — наполягав голос.

Загинув. Потонув. Мій брат!

— Міс О’Ніл, відповідайте!

— Так, так, так, так! О, Боже, так, я вас чую.

— Настільки я розумію, ви — його найближча родичка, тому нам потрібні ваші вказівки стосовно того, що робити з тілом. Міс О’Ніл, ви мене чуєте?

— Так, так!

— Що ви пропонуєте нам зробити з тим тілом, міс О’Ніл?

Тіло! Тепер він був «тілом», вони навіть не казали «його тіло», сказали лише «з тим тілом». Дейн, мій бідолашний Дейн. Тепер він — тіло. «Кажете, найближча родичка?» — почула вона власний голос, слабкий і тоненький, змучений риданнями.

— Я не найближча родичка Дейна. Напевне, це має бути моя мати.

З того боку лінії настала пауза.

— Ви ставите нас у вкрай скрутне становище, міс О’Ніл. Якщо ви — не найближча родичка, то ми змарнували дорогоцінний час. — Ввічливе співчуття змінилося нетерплячим роздратуванням. — Схоже, ви так і не зрозуміли, що в Греції революція, а нещасний випадок стався на острові Крит, іще більш віддаленому та з гіршим зв’язком. Ситуація вкрай складна. Зв’язатися з Афінами майже неможливо, і нам дали розпорядження негайно передати побажання та вказівки найближчих родичів стосовно тіла. Ваша мати з вами? Дайте їй слухавку, будь ласка.

— Моєї матері тут немає. Вона в Австралії.

— В Австралії? Господи, далі — більше! Тепер нам доведеться надсилати телеграму до Австралії, а це ще більша затримка. Міс О’Ніл, якщо ви — не найближча родичка, то чому ж у паспорті вашого брата вказано, що саме ви нею і є?

— Не знаю, — відповіла Джастина — і почула власний сміх.

— Дайте мені адресу вашої матері в Австралії, ми негайно пошлемо їй телеграму. Ми маємо знати, що робити з тілом! Відповідь на телеграму прийде лише за дванадцять годин, сподіваюся, ви розумієте, що це означатиме затримку ще на дванадцять годин. А затримка — це подальші ускладнення.

— Тоді не гайте часу на телеграми і зателефонуйте їй.

— Міжнародні телефонні розмови не передбачені в бюджеті, міс О’Ніл, — суворо відказав голос. — Тому дайте мені ім’я та адресу вашої матері.