Як і зазвичай, записка була підписана просто «Джастина». Ані слова навіть про симпатію: вона цього ніколи не робила. Нахмурившись, він став уважно вдивлятися в артистично-безхитрісні фрази, немов крізь них міг побачити, що насправді думала Джастина, коли їх писала. Безумовно, то була передмова до дружби, але що ще? Зітхнувши, він змушений був визнати, що, мабуть, більше нічого. Він страшенно її налякав; те, що Джастина хотіла зберегти їхню дружбу, свідчило, як багато він для неї значив, але була не впевнена, що сама розуміє, що саме відчуває до нього. Зрештою, тепер вона дізналася, що він її кохає; якби вона розібралася у собі достатньо, щоб зрозуміти, що вона теж кохає його, то неодмінно відразу виклала це напрямки у своєму листі. Однак чому ж вона повернулася до Лондона, а не поїхала з Дейном до Греції? Райнер знав: не варто сподіватися, що це сталося через нього, але, попри свої побоювання, надія вже малювала барвами його думки, і він натиснув на дзвінок, викликаючи секретарку. Була десята ранку за Гринвічем — найкращий час, щоб застати Джастину вдома.

— З’єднайте мене з квартирою міс О’Ніл, — наказав він і кілька секунд чекав, насупивши внутрішні кінчики брів.

— Привіт, Рейне! — вигукнула Джастина, зрадівши. — Ти листа мого отримав?

— Щойно.

Витримавши делікатну паузу, вона спитала:

— А ти скоро приїдеш на вечерю?

— Я збираюся до Англії наступної п’ятниці й залишуся на суботу. Не надто швидко для тебе?

— Та ні, якщо суботній вечір тебе влаштує. Я репетирую Дездемону, тому п’ятниця випадає.

— Дездемону?

— Так, уяви собі! Ой, та ти ж іще не знаєш! Клайд написав мені у Рим і запропонував цю роль. Марк Сімпсон у ролі Отелло, головний режисер — Клайд. Прекрасно, еге ж? Тому я повернулася до Лондона першим же літаком.

Райнер затулив долонею очі, радіючи тому, що секретарка сидить так, що не бачить його обличчя.

— Джастино, Herzchen, це ж здорово! — сказав він з удаваним ентузіазмом у голосі. — А я все думав: що змусило тебе так швидко до Лондона повернутися?

— Ой, та Дейн все чудово зрозумів, — невимушено кинула вона, — і навіть задоволений, що їде сам. Він вигадав історію, наче я потрібна йому для того, щоб постійно дзижчати у вуха про необхідність з’їздити додому. Але мені здається, що тут, скоріше, інше, і він мені про це теж казав: Дейн не хоче, щоби я почувалася викинутою з його життя тепер, коли він став священиком.

— Можливо, — ввічливо погодився Райнер.

— Тоді у суботу ввечері, — сказала вона. — Десь о шостій, щоб ми з тобою провели мирні переговори за сприяння пляшки-другої, а коли ми досягнемо взаємоприйнятного компромісу, я тебе нагодую. Годиться?

— Звичайно ж, серденько. До побачення.

Зв’язок різко урвався звуком покладеної слухавки; якусь мить Райнер сидів, і досі тримаючи слухавку в руці, а потім стенув плечима і поклав її на важіль. Бісова Джастина! Вона вже вклинюється між ним та його роботою.

Вона вклинювалася між ним та його роботою і в наступні дні, хоча навряд чи хтось про це здогадався. І в суботу увечері він заявився до її квартири, як і завжди — з порожніми руками, бо знав, що Джастині важко догодити подарунком. До квітів вона була байдужа, тістечок не їла, а якесь дорожче підношення закинула б легковажно у якийсь куток — і відразу ж забула б про нього. Здавалося, Джастина дорожила тільки тими подарунками, які підніс їй Дейн.

— Шампанське перед вечерею? — спитав Райнер, здивовано поглянувши на неї.

— А хіба ти не вважаєш таку оказію доречною? Це ж наша перша сварка, перший розрив стосунків, і це наше перше примирення, — досить правдоподібно пояснила Джастина, вказуючи йому на зручне крісло, а сама вмостилася на рудувато-коричневий килимок із кенгурячої шкіри, і злегка розтуливши рота, наче вже репетирувала відповіді на всі його наступні репліки та запитання.

Але Райнеру розмова давалася туго принаймні доти, поки йому не вдалося вловити її настрою. До того поцілунку в Римі йому було легко триматися відсторонено і невимушено, але тепер, вперше побачивши її знову після того, він зізнався сам собі, що в майбутньому така поведінка даватиметься йому значно важче.

Мабуть, навіть під старість Джастина збереже щось не до кінця зріле в обличчі, в манері триматися, наче ота жіночність завжди її оминатиме. Здавалося, отой холодний, егоїстичний та логічний розум повністю опанував її, однак вона збуджувала цікавість та потяг такі потужні, що Райнер сумнівався, чи зможе він коли-небудь замінити Джастину іншою жінкою. Не раз ставив він собі питання: а чи варта вона такої тривалої боротьби? Може, з філософської точки зору і не варта. Втім, яка різниця? Вона — його мета, його натхнення.

— Маєш сьогодні чудовий вигляд, Herzchen, — нарешті озвався він, піднімаючи до неї келих із шампанським: цей жест був чи то тостом, чи то визнанням у ній супротивника.

У невеличкому вікторіанському каміні палав незакритий вогонь, але Джастина, наче не маючи нічого проти жару, скрутилася калачиком неподалік і не зводила з Райнера очей. Потім вона з дзенькотом поставила келих на кам’яну плиту під каміном, подалась уперед і обхопила руками коліна, сховавши босі ступні під складками чорнильно-чорного плаття.

— Терпіти не можу тягнути кота за хвіст, — сказала вона. — Ти правда мав це на увазі, Рейне?

Раптом відчувши, як у нього наче камінь із душі упав, він відкинувся на спинку крісла.

— Мав на увазі що?

— Те, що сказав у Римі… Що ти мене кохаєш.

— То он навіщо ти все це влаштувала, Herzchen!

Джастина відвернулася, стенула плечима, потім знову поглянула на нього — і кивнула головою.

— Але ж навіщо знову згадувати про це? Ти сказала мені, що думаєш із цього приводу, і я зрозумів, що сьогоднішнє запрошення замислювалося не для того, щоб ворушити минуле, а щоби планувати майбутнє?

— Ой, Рейне! Ти поводишся так, наче я навмисне влаштувала переполох. А навіть якщо й влаштувала, то ти прекрасно розумієш чому саме.

— Ні, не розумію. — Поставивши на підлогу келих, він подався вперед і уставився в неї уважним поглядом. — Ти недвозначно дала мені зрозуміти, що тобі моє кохання не потрібне, і я сподівався, що тобі принаймні вистачить делікатності утриматися від обговорення цієї теми.

Вона й не чекала, що ця зустріч, хоч яким буде її результат, складеться так некомфортно. Зрештою, Райнер сам поставив себе у становище прохача, який смиренно чекатиме, поки вона не передумає, а тепер перекрутив ситуацію на сто вісімдесят градусів. І вона відчула себе вередливою школяркою, яку змусили відповідати за свою ідіотську витівку.

— Послухай, хлопче, це ти змінив статус-кво, не я! Я не просила тебе приїздити сьогодні для того, щоб я просила вибачення за те, що поранила величне «я» пана Гартгайма!

— Ти захищаєшся, Джастино?

Вона роздратовано завовтузилася.

— Так, чорт забирай! Захищаюся! Як це в тебе добре виходить, Райнере! Хоч би раз дозволив мені взяти над тобою гору!

— Якби дозволив, ти негайно ж викинула б мене, як просмерділу стару ганчірку, — відказав він і весело вищирився.

— Я й тепер можу це зробити, хлопче!

— Дурниця! Якщо ти досі цього не зробила, то вже не зробиш ніколи. Ти бачишся зі мною тому, що я постійно тримаю тебе в напруженні: ти не знаєш, чого від мене чекати.

— То он чому ти сказав, що кохаєш мене! — кинула Джастина з біллю в голосі. — То була хитрість, щоб тримати мене в напруженні, змусити понервувати?

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, що ти першокласний негідник і вилупок! — процідила вона крізь зуби і на колінах пішла до нього по килимку, щоб дати йому відчути зблизька весь її гнів. — Ану скажи ще раз, жалюгідний фріце, — і я тобі межи очі плюну!

Він теж розізлився.

— Ні, не скажу! Ти ж не тому запросила мене до себе? Мої почуття тебе не стосуються, Джастино. Ти запросила мене в гості, щоб поекспериментувати з власними почуттями, а тобі навіть і близько на думку не спадає, що це принаймні несправедливо стосовно мене.